Спроба виправдання невинного

Ірина Грабовська

Те, що вважається нормальним, розумним і корисним для більшости, не може вважатися критерієм поведінки, коли мова заходить про окрему особистість... Шлях до самореалізації лежить через усвідомлення унікальности всіх разом та кожного зокрема.

Генрі Міллер

Доля, люди та історія часто несправедливі до таланту. Проте, за великим рахунком, рукописи і справді не горять. Чи не найкращим свідченням цього є повернення творів автора в коло живої культури. Саме це відбувається сьогодні з творчим доробком Леопольда фон Захер-Мазоха, інтерес до особистости та літературних праць якого спалахнув десь у 80-х роках XX століття.

Часовий проміжок між добірками новел письменника, вперше видрукуваних українською мовою у 70-90-х роках XIX ст., та «Вибраними творами» (Львів, 1999) - майже сторіччя. Проте ще й сьогодні вони малодоступні широкому загалу читачів не лише через мовний бар'єр (автор писав німецькою), але значною мірою й через психологічний.

Для інтелектуалів, котрі не знайомі із творами Захер-Мазоха, це вже - за вкоріненим присудом - чтиво. Для тих, хто шукає «енциклопедію мазохізму» у тому сенсі, в якому це поняття утвердилося в масовій свідомості та функціонує на рівні маскульту, - це повне розчарування. Бо ні автор, ні його твори не мають до всього зазначеного аніякого стосунку.

З «легкої» руки віденського психіатра-криміналіста Р. Краффта-Ебінга у практику психології та психопатології був уведений термін «мазохізм». Л. фон Захер-Мазох, а потім і його рідні протягом багатьох років протестували проти використання його імені для означення психофізіологічної патології у стосунках між чоловіком та жінкою — отримання сексуального вдоволення від болю та психологічного приниження. І запровадження поняття «мазохізм» у психопатологічну практику, що певним чином поєднало найтемніші глибини людського єства з ім'ям письменника, відіграло свою трагічну роль у подальшій долі творів Захер-Мазоха. Інтелектуальне дослідження глибин людської душі зі світлом і тінями, що оживають у дзеркалі міжстатевих стосунків, було зведене до банальної напівбульварної літератури, зацикленої на сексуальному збоченні. Проте сучасники Л. фон Захер-Мазоха, які добре знали його творчість та були прихильниками автора, розуміли справжню цінність інтелектуального доробку письменника.

Письменник мав «певну» кількість «офіційних» та «неофіційних» дружин і дітей. Для своєї епохи Захер-Мазох був сміливим експериментатором у сфері любовних стосунків. Проте до чого він не причетний, то це до популярних мазохістських практик будинків розпусти, які приносили володаркам цих закладів чималий капітал. Ні «конячки Барклі» (пристосування, завдяки якому клієнт міг одночасно отримувати сексуальне задоволення та відчуття фізичного болю), ні величезні прибутки господарів тих закладів, де практикувалися групові садомазохістські «експерименти», не мають до письменника жодного стосунку.

Природність почуттів, їх свіжість та щирий вияв, прояви чогось незвичного і незвичайного у стосунках між людьми приваблювали письменника. Зрештою, сама людина в усіх її проявах є найцікавішою для себе самої. І це природно. Але ця істина була забута. Не окремі люди, а цілі епохи, як відзначав геніальний філософ, засновник філософської антропології М. Шелер у маловідомій ранній роботі «Ordo amoris» («Порядок любови»), перестали бачити сферу емоційного життя людини. Єдину сферу, яку не може контролювати навіть гегелівський «абсолютний дух». Можливо, саме тут найбільше проявляється «людськість» людини, її здатність до переживання і співчуття, любови й теплоти, до неопосередкованого виразу свого внутрішнього «Я», здатність до «бешкетування суб’єктивного духу», який надихає найгеніальніші творчі акти людини. В історії людства цілі епохи «зводили все емоційне життя до «німотної людської фактичности». Мова, нарешті, про те, що пойменоване як «усезагальне нехлюйство» в почуттях, у любові та ненависті; про відсутність серйозности у ставленні до «глибин життя й обставин» та про кумедну надсерйозність і комічну стурбованість речами, з якими людина може технічно впоратися жартома (щоправда, згодом М. Гайдеґґер покаже, чого коштували людині оті техногенні «жарти»).

Письменник належав до тих авторів, які своєю творчістю намагалися (може, й несвідомо) довести, що не економічні, соціальні чи політичні причини визначають долю існування людства. Причина - в самій людині, і лежить вона значно глибше від соціального прояву людської сутности. Очевидно, Захер-Мазох міг би з повним правом приєднатися до слів ще одного з найталановитіших дослідників глибин людської душі Генрі Міллера: «Наш світ тільки зароджується. Людина перебуває у зародковому стані. Приречені на тяжкі випробування люди застигли, паралізовані жахом і гнітючими передчуттями. Вони заглибились у себе, заховавшись у свої нори, більше схожі на добровільно вириті для самих себе могили; почуття реальности нагадує про себе, лише коли виникають погано збережені фізіологічні потреби. Плоть давно перестала бути храмом духу. Людина поступово помирає для світу - і для Творця. Життя втрачає свою самоцінність, процес розпаду тягнеться століттями. Про повсюдне згасання Іскри Життя свідчить ентузіазм, з яким філософи, мислителі, так само як і військові, політики та інші аферисти, симулюють бурхливу роботу думки. Хворобливе пожвавлення свідчить про спробу вберегтися від смерти, що насувається».

Як науковця (а Леопольд фон Захер-Мазох захистив докторську дисертацію та отримав посаду приват-доцента історії Ґрацького університету), майбутнього відомого письменника цікавить історія Галичини і слов’ян загалом. «Між Доном та Карпатами живуть вроджені демократи, ні візантійський імператор, ні варяги, жоден король Польщі, жоден цар не зламали їхнього духу, не підкорили їхньої свідомости. Вони завжди готові змінити плуг на спис, живуть маленькими республіканськими громадами, як рівні з рівними, для східних слов’ян - це паростки майбутнього, паростки свободи...» («Жіночі образки з Галичини», с. 21).

«У лоні цих жінок майбутнє їхнього народу. Правильно каже одухотворена Дора д’Істріа: «Романці найдотепніші, германці - наймудріші, слов’яни - наймолодші, а юність - це велика перевага» («Жіночі образки з Галичини». С. 30). Така візія слов’янства - безумовно, данина загальноєвропейській зацікавленості слов’янською проблематикою, яку пережила Європа у XIX столітті. Вихід на арену історії молодих слов’янських націй, їхня боротьба за самоствердження і свободу, слов’янський ренесанс породили чимало романтичних теорій та міфів. Захер-Мазох тут досить традиційний. Оригінальністю вирізняються лише його роздуми про слов’янську жінку, особливо ж коли її образ набує рис, нетрадиційних для жіноцтва загалом: честолюбства, жорсткости аж до жорстокости, волелюбності! аж до сваволі, рішучости і сміливости у способах досягнення мети та самореалізації у традиційно орієнтованому суспільстві.

Слов’яни - молода етнічна спільнота, жінка тут не зазнала згубного впливу західної цивілізації, вона - природна істота, щира і правдива у всіх своїх проявах. Жінка в його творах - це певний інтелектуальний міф, демонічна владна сила, що має право давати життя чи забирати його у чоловіка. «...Ніколи не почувайся певним біля жінки, яку кохаєш, бо жіноча природа ховає більше небезпек, аніж ти гадаєш, - говорить автор вустами свого героя у знаменитому творі «Венера в хутрі». - Жінки не є ані такими добрими, якими їх уявляють їхні шанувальники, ані такими поганими, якими їх уявляють їхні вороги. Характер жінки - це безхарактерність. Найкраща жінка миттєво занурюється у бруд, найгірша — піднімається до великих, добрих вчинків і присоромлює тих, хто її зневажав. Жодна жінка не є настільки доброю або злою, щоб не бути щомиті здатною як до диявольських, так і до божественних, як до найбрудніших, так і до найчистіших думок, почуттів, вчинків. Жінка, попри весь поступ цивілізації, залишається такою, якою вона вийшла з рук природи, вона має характер дикуна, який є вірним і зрадливим, великодушним і жорстоким, залежно від почуттів, які в цю мить над ним панують. У всі часи лише серйозна, глибока освіта творила моральний характер. Мужчина, навіть коли він корисливий, коли він зловмисний, завжди дотримується принципів, а жінка дослухається до почуттів. Не забувай цього і ніколи не почувайся безпечно біля жінки, яку кохаєш».

У світлі такого попередження цікавими є реалії нашого сучасного життя. Сьогодні серед освіченої верстви населення більшість жінок. В Україні майже 80 відсотків тих, хто має вищу освіту, — жінки. І водночас лише за останній рік рівень жіночої проституції зріс майже на 150 відсотків порівняно з минулим роком. Що це? Важке фінансове та соціальне становище української жінки? Криза моралі? Освіти? Виховання? Чи все набагато гірше: це криза чоловічого світу, який нав’язує жінці такі соціальні ролі, та криза держави, в основі якої лежить не проголошена, а реальна несправедливість щодо особистости як такої? І українське жіноцтво, як одна з найвразливіших категорій населення, оприявнює ці внутрішні тенденції нашого сучасного існування? Питання занадто складне, щоб відповісти на нього однозначно і впевнено. Проте вже сьогодні стало очевидним, що в основі всіх соціальних перетворень лежить перетворення людини. Ставлення суспільства до жінки, а відтак і свого майбутнього - дитини, це завтрашній день спільноти, закладений і запрограмований уже тепер.

Жінка як найбільша таємниця життя дуже цікавить Леопольда фон Захер-Мазоха. Зрештою, чи не основним висновком автора є думка про те, що сама жінка - істота зовсім інакша, ніж чоловік. Вона живе у власному світі, і той світ зовсім інший, ніж чоловічий. Найбільшу силу вона має над чоловіком, владарюючи над ним завдяки своїй здатності зароджувати любов. Але для чого прагне вона бути коханою і кохати? Чи не є це лише способом використання чоловіка для реалізації одного з основних інстинктів - продовження роду? «А жінка - чого вона шукає, притискаючи мене до своїх грудей? Як і самій природі, їй потрібні моя душа, моє життя для того, щоб витворити нові істоти і потім приректи мене на смерть. Вуста її те ж саме, що і хвилі морські; вони дурманять розум і зрештою - знищують», - так розмірковує головний герой надзвичайно цікавого твору Захер-Мазоха «Любов Платона» (цей твір, на жаль, не увійшов до українського видання). «...Ніхто не знає її мети, ніколи ніхто не відкриє її; вона існує сама для себе, а любов приєднана до неї єдино для безперервного продовження її в нових істотах, котрі, як і ми, будуть радіти місяцю і зіркам і, як і ми, стануть здобиччю смерти».

Л. фон Захер-Мазох прекрасно знав античну класику. В деяких своїх творах він навіть прагнув увести в коло традиційної християнської естетики принципи естетики античної. Одним із найцікавіших у цьому плані творів є його новела «Любов Платона». Чи можлива духовна любов між протилежними статями? Чи не знищує її інтимна близькість між чоловіком та жінкою? Ці питання хвилювали ще знаменитого грецького філософа Платона. За Платоном, природа Ерота - бога кохання - завжди подвійна: Ерот небесний та Ерот «усенародний» (низький). Високий, небесний бог кохання доброзичливий до тих, хто сповідує справжню любов - любов до своєї статі (тобто зрілих людей до юнаків) у найвищих, духовних її проявах. Сфера Ерота низького, «всенародного» - менш гідна любов до жінок, яка забезпечує продовження роду, і негідна любов до малолітніх дітей. Ерот низький здатен на що завгодно; це «якраз та любов, якою люблять люди ниці. А такі люди люблять, по-перше, жінок не менше, ніж юнаків; по-друге, вони люблять своїх коханих більше заради їхнього тіла, ніж заради душі; нарешті, люблять вони тих, хто дурніший, переймаючись лише тим, щоб досягти свого, не роздумуючи, чи це прекрасно». Природа Ерота, за Платоном, відповідає природі Афродіти - богині кохання. Тому Ерот небесний відданий Афродіті високій, яка, по-перше, «притаманна тільки чоловічому началу, але ніяк не жіночому», по- друге, «старша і не має злочинних бажань». Одержимі такою любов’ю «звертаються до чоловічої статі, віддаючи перевагу тому, що сильніше від природи і наділене більшим розумом». Вони вірні і незрадливі, бо люблять «високі моральні якості». Любити можна такою любов'ю не дитину, а того, хто «вже наділений розумом». Платон стверджує, що саме така любов «надзвичайно цінна і для держави, і для окремої людини, тому що вимагає від того, хто любить, і від коханого великої уваги та піклування про моральне вдосконалення» (Платон. «Бенкет», с. 180-185). Твір Захер-Мазоха «Любов Платона» майже цілком повторює вчення грецького філософа, доводячи на досвіді героя ідею про неможливість досягнення справжньої духовної єдности та гармонії у стосунках між чоловіком та жінкою. Пошуки вічної половини закінчуються переконанням у неспроможності та нежиттєздатності будь-яких стосунків, побудованих на чуттєвому потягові. Чуттєва любов постійно змінна. Статевий потяг не може бути вічним, навіть тривалим. Подальша байдужість до плоті призводить до байдужости щодо духовної сутности. Чуттєва любов убиває духовну. Таке нетрадиційне для християнської естетики визначення проблеми викликало цілий шквал звинувачень на адресу автора, ще раз відкинувши цікаво розглянуту автором проблему на рівень існування індивідуальної схильносте до сексуальних збочень. Очевидно, суспільство тієї доби не здатне було не лише сприйняти заявлену Захер-Мазохом Інакшість як можливість, але й побачити тут проблему існування Інакшого як такого в культурі. Суспільство Західної Європи рухалось у бік «білявої бестії» і не хотіло бачити «слабкости» людської натури.

Проте проблема введення Іншого в культуру час від часу заявляла людству сама про себе. Зрештою, перехід від античної моралі до моралі монорелігійної (християнської у випадку Західної Європи) був нічим іншим, як зміною типу ставлення до інакшости в культурі та моралі античних греків. Йдеться не лише про схильність до іншости у сприйнятті існуючих моральних та позаморальних сексуальних табу в суспільстві, а й про формування інакомислення на різних рівнях людської самореалізації. В етичному плані ця проблема часто усвідомлюється як проблема відповідальності за іншого. Відповідальності невід’ємної складової внутрішнього морального потягу особистості. Так. Е Левінас зазначає: «Те, що я називаю відповідальністю за іншого, або любов’ю без хіті, чинить так, що «Я» може знайти вимогливість лише в самому собі; в його «я ось тут», у своїй єдиності обранця, що є незмінною. Вона в своїй основі не має взаємності, яка ризикувала б поганьбити її благодійність або милість, безумовне милосердя. Але наказ справедливости особистості відповідальних одна перед одною, виникає не для встановлення між «Я» та інші: цієї взаємності...».

У Захер-Мазоха цінне те, що інший тут існує як Інакший, представлений нормативом у його літературних творах. Хоч у щоденнику, та за спогадами його сучасників, письменник сам розглядав ці «відхилення» у власній поведінці не як норму. І представляв як гру.

Інакшість як специфічний, ненормативний у конкретній культурі тип існування чи поведінки зазвичай каралася суспільством. І це стосується не обов’язково нетрадиційних проявів сексуальних схильностей. Адже Інакшість - це і здатність до унікального способу переосмислення світу. Ця проблема не є зовсім новою. Принаймні, це не відкриття постмодерну як філософської системи. Можливо, історично першим зафіксованим фактом покарання за Інакшість був при Сократові випити цикуту.

Зрештою, культура ніколи не дозволяла існування в ній Інакшости як норми. Культурний андеграунд, який часто є каталізатором у процесі оновлення суспільних відносин, завжди сприймається як принципово інакший світ, що виникає на периферії життя суспільства. Вся підсвідома неповторність постмодерну, як видається, ґрунтується на усвідомленому та позасвідомому прагненні ввести Інакшого в культуру і забезпечити йому рівність у ній. У цьому, зокрема, справді неповторність сучасного моменту, котру описують як фактичну даність філософи. Звідси пошуки партнера, в тому числі і сексуального, як «просто людини», тієї чи тієї статі, близької за духом та вподобаннями.

Спроби введення Інакшого в культурний контекст нашої епохи отримують менший спротив, ніж у часи Леопольда фон Захер-Мазоха. Інакшість дозволяється лише як геніальність чи талант. Але, як зауважив Сальвадор Далі, хто сказав, що геній - така сама людина, як і всі інші? «Ні, геній - це хтось зовсім Інакший» («Щоденник одного генія»). Прагнення «пересічної» людини до Інакшости завжди наштовхувалось і наштовхується на активний спротив суспільства. Особливо ж у сексуальній сфері, де ця Інакшість впадає в око.

Зрештою, реакція на Інакшість і навіть просто на іншість - це не лише міри демократичности культури. Ця проблема піднімає такі глибинні пласти людського існування, як віднайдення самих початків культури - способу виключно людського існування у світі. Досліджуючи міф про андрогіна (єдину першолюдину, не чоловіка і не жінку, Адама, з ребра якого потім була створена Єва, - власне народження Єви було поділом андрогіна на дві половинки - чоловіка та жінку - талановитий дослідник міфу Мірча Еліаде зазначає, що повсюдно, починаючи з архаїчних цивілізацій, андрогін розглядався як досконалий антропологічний потяг.

Проте у людській культурі цей потяг до возз’єднання, повернення в початковий стан має і глибинніший метафізичний смисл. Фактично, це є потяг до реінтеграції складного, «перший крок до реінтеграції духу». Дослідника дивує той надзвичайно великий потяг людських культур до самознищення шляхом спрощення та універсалізації форм, що його засвідчують дослідження міфів про андрогінність та повернення до першооснов. «Тут угадується спрага до нищення умов людського існування - та сама спрага, яка штовхає християнських містиків до самовдосконалення аж до розчинености в божестві, до того, щоб стати безпристрасними та нечуттєвими, подібно до каменя, - пише М. Еліаде. - Якщо подумати, то доведеться, на жаль, визнати, що в різні тисячоліття, за різних релігій люди завжди прагнули досконалості і вбачали цю досконалість лише в нищенні власне людського стану. Адже фактично андрогінність, якої прагли гностики, була реалізацією архетипу - певного Адама, який ще не усвідомив себе самого, бо він був двостатевим, отже, не визначеним».

Крім того, проблема Інакшости в культурі - це і проблема системи табуйованого як позалюдського, табуйованого як засобу самозбереження людського в людині, табуйованого як певного простору розвою і реалізації творчого начала в людині. Існують епохи, країни та культури, які не приймають не лише Інакшого, але й Іншого. І тоді виникають принципи існування, що озвучуються гаслами: «Та всі ж, як один! Та всі ж, як один!», «Левой, левой, кто там шагаєт правой?». Чи є це «генетична» заданість культури? Чи це «проблеми зростання»? Відповіді на ці запитання можна очікувати, простежуючи життя в культурі таких «проблемних» авторів та такої творчости, що їх маємо в особі Леопольда фон Захер-Мазоха.

Л-ра: Сучасність. – 2001. – № 2. – С. 101-109.

Біографія

Твори

Критика