Франц Кафка, яким він був у дійсності

Д. Затонський

Франц Кафка. Мабуть, важко назвати іншого письменника, якого на сучасному Заході так палко прославляють і так мало читають, якого так часто намагаються тлумачити і так погано розуміють. І взагалі, Кафка — художник з досить дивною, але по-своєму вельми повчальною долею.

Про це вже писалося у нас, писав і я, писали й інші. Тому дозволю собі нагадати читачеві лише найнеобхідніше.

Кафка народився в Празі в 1883 році і прожив у цьому місті (якщо не зважати на короткі перерви) все своє життя. Батько його був власником галантерейної крамниці. Єврей за національністю, Кафка писав свої твори німецькою мовою. І хоч літературна творчість була не тільки головним покликанням, але й єдиним життєвим інтересом цієї людини, професіональним письменником він, по суті, не став, бо до кінця своїх днів служив дрібним страховим чиновником. Від батька, людини суворої, деспотичної, який постійно дорікав синові за його слабість, нерішучість, непристосованість, — Кафка залежати не хотів (і все-таки завжди від нього залежав!), а з літературної праці прогодуватися не міг.

Не те, щоб сучасники зовсім не прийняли цього художника. Вже після виходу в 1912 році збірки «Споглядання», що складалася з 18 коротеньких новел, Кафку помітив австрійський романіст Роберт Музіль; з похвалою говорили про нього Томас Манн і Франц Верфель. В 1915 році Кафці за новелу «Кочегар» була присуджена премія імені Теодора Фонтане (щоправда, і це, як усе в житті Кафки, виглядало якось дивно: гроші одержав він, а всі лауреатські почесті — німецький сатирик Карл Штернгейм). Ще за життя письменника два його оповідання — «Вирок» і «Перевтілення» — були перекладені на угорську мову. В пресі з’явилося кілька рецензій, в трьох чи чотирьох книжках з історії німецької та австрійської літератури, що вийшли друком у 20-х pp., промайнуло ім’я Кафки. Проте в ньому бачили експресіоніста серед інших (досить численних!) експресіоністів, і не більше того.

Якщо до цього додати, що Кафка через силу, завжди долаючи якісь болісні сумніви, зважувався публікувати свої твори, то стане зрозуміло, чому цей письменник не міг існувати з літературних заробітків.

Помер Кафка порівняно рано, в 1924 році від туберкульозу. Після нього залишилися стоси рукописів. Частина з них містила речі більш-менш закінчені. Але здебільшого це були твори незавершені або навіть чернетки, побіжні нотатки. Кафка заповів своєму другові, письменнику Максу Броду, знищити увесь цей архів. Але Брод не виконав його прохання. Впорядкувавши, наскільки він був спроможний, літературну спадщину Кафки, Брод почав її публікувати. Спочатку три романи, що так і залишились у досить фрагментарному вигляді — «Процес» (1925), «Америка» (1926), «Замок» (1927); за романами — два томи новел, начерків, афоризмів, — названих Бродом «Опис однієї боротьби» та «Готування до весілля на селі», — щоденники, листи. В результаті вже на початку 30-х pp. зібрання творів Кафки складалося з дев’яти томів.

Однак світ не здивувався, не прийшов у захват; світ залишився байдужим до цих дев’яти томів. Вони зацікавили лише невелику купку літературознавців, цінителів, фанатичних бібліофілів.

Буржуазний Захід був на той час зайнятим своїм повоєнним «проспериті», йому було не до Кафки, не до його незрозумілих, фантасмагоричних, гнітючо-песимістичних книжок.

А потім почалася криза, в Німеччині переміг нацизм, в Європі запахло новою війною. І інтерес до Кафки (якому було властиве таке ж саме почуття непевності, самотності, неспокою, страху, що охопило тепер увесь капіталістичний Захід) став помітно пожвавлюватися.

А після другої світової війни раптом вибухнув «кафківський бум». Кафка став сенсацією (я б сказав навіть скандальною сенсацією), «літературною проблемою № 1», відкриттям.

Про нього кричали журнали, шаленіли газети; відтіснивши дужим плечем учених, до роботи взялися спритні «пожежні репортери» — вони нишпорили в пошуках пікантних подробиць, видивлялись, винюхували; їх цікавила не стільки творчість письменника (вони в ній анічогісінько не розуміли!), скільки його стосунки з батьком, його завжди нещасливе кохання; їх цікавили жінки навколо Кафки — Юлія Ворицек, Мілена Єсенська, Дора Дімант...

Це тривало, приблизно, до 1952 року. Потім пристрасті вщухли, репортери, вичерпавши всю свою безсоромну фантазію, охололи до «проблеми Кафки», вона знову була віддана на відкуп літературознавцям і письменникам.

Але з уламків «кафківського буму» виникла «легенда про Кафку», яка зводиться до твердження: Кафка — великий письменник, що створив разом з Джойсом і Прустом сучасний роман.

З 5 по 8 серпня 1963 року в Ленінграді проходила сесія Європейського товариства письменників. Більшість західних ораторів, що виступили там, називали Кафку, Джойса, Пруста «зачинателями нової літературної ери»; все, що було до них, мовляв, — застаріле, мертве; все, що прийшло після них, — існує лише в яскравому світлі цього «сузір’я».

Те ж саме можна прочитати і в десятках, сотнях, тисячах книжок і статей, присвячених творчості Кафки, які інтерпретують її, обсмоктують з усіх боків. Кафку буквально шматують. Критики силкуються підігнати його під свої світоглядні й естетичні схеми. Письменники шукають у ньому самих себе, обов’язково проголошуючи його своїм попередником, родоначальником саме тієї літературної школи, до якої і вони мають честь належати: кожному кортить погрітися в променях Кафкової слави. В результаті, для одних він — сіоніст, для других — релігійний письменник з християнським ухилом, для третіх — екзистенціаліст, для четвертих — творець «алітератури», «чистих абсурдів». Представник французького «нового роману» Ален Роб-Грійє навіть вважає Кафку якимсь «незбагненним реалістом», звичайно, в тому розумінні, в якому реалізм трактує сам Роб-Грійє — як метод відображення речей і лише речей — мертвих, самоцільних, що характеризуються самою лише своєю наявністю.

Варто уваги, що і «кафківський бум», і «легенда про Кафку» зародилися не в Чехії, і не в Німеччині, тобто не в країні, де він жив, і не в країні, мовою якої він писав, а в Америці; згодом хвиля перекинулася у Францію і Англію і лише наприкінці 40-х pp. досягла Західної Німеччини. Природно, що нью-йоркських, лондонських чи паризьких шанувальників Кафки дуже мало цікавили конкретні національні та історичні джерела його творчості. Вони вважали за краще бачити в ньому «громадянина світу», пророка, що подарував заціпенілому від священного жаху людству щось на зразок нового Апокаліпсису, що передрік і націстського Антихриста, і Страшний Суд другої світової війни, і навіть... «сталінський тоталітаризм». Вирваний з контексту своєї епохи, Кафка постає перед середньою людиною Заходу (що знає його, до того ж, скоріше з чуток, аніж з його книг) як позбавлений будь-якого соціального коріння, позачасовий мораліст, онтолог, метафізик, що лише через збіг обставин розв’язував проблеми людської безпорадності й нікчемності за письмовим столом непривабливої празької квартири, а не в древніх печерах біля берегів Мертвого моря чи під розп’яттям чернечої келії X сторіччя.

Препарована таким чином творчість Кафки з цілком визначеного художнього втілення імперіалістичних суперечностей початку XX сторіччя перетворюється на зведення законів загальнолюдського буття, на похмуру картину порочного всесвіту, від якого даремно чекати тепла, світла, життя, всесвіту, ім’я якого холод, морок, смерть.

Проти такої інтерпретації Кафки виступають марксистські критики як капіталістичних, так і соціалістичних країн — Р. Гароді, Е. Фішер, П. Рейман, Е. Гольдштюкер, К. Хермсдорф та інші. Особливо багато писали і пишуть про Кафку в Чехословаччині, і це зрозуміло: письменник жив у Празі, був зв’язаний з нею дуже тісними узами. Ще в 1945 році Ф. Вайскопф вказував на значну роль «богемського колориту» в новелах і романах Кафки. Типово чеський вигляд має описане в «Замку» село; точнісінько в таких будинках, як і зображені в «Процесі», тулилась празька біднота. Однак зв’язок творів Кафки з дійсністю аж ніяк не обмежується цим. Він — цей зв’язок — і складніший, і глибший, і діалектичніший. Має рацію Роже Гароді, коли говорить, що у фантасмагоріях Кафки відбились процеси капіталістичного «відчуження», саме те уявлення про «емансипацію», про «бунт» речей, яке так характерне для свідомості пізньобуржуазної епохи. Мав рацію і Пауль Рейман, що відзначав деякі елементи соціальної критики у Кафки, особливо в таких його творах, як романи «Америка», «Процес», новела «У штрафній колонії».

Проте Гароді, Рейман, Фішер явно переоцінюють соціально-критичну, сатиричну спрямованість творчості цього письменника.

27-28 травня 1963 року в Празі надзвичайно широко і урочисто відзначалося 80-річчя з дня народження Кафки. Виступаючи на ювілейній конференції, Гароді сказав:

«Кафка — не той, хто впав у розпач. Він — свідок. Він — той, що будить відповідальність. Фальшивому устрою землі і неба він протиставляє необхідність створення справжнього закону життя, закону людей».

Це, звичайно, перебільшення! Творчість Кафки конче еклектична, та й взагалі, він перш за все художник, а ніякий не філософ: Брод навіть якось скаржився у своїх записках, що з Кафкою зовсім неможливо було говорити на абстрактні теми — він мислив образами і лише образами. Творчість Кафки дуже туманна, незрозуміла, багатозначна (це і відкриває простір для найрізноманітніших її тлумачень). Нарешті, його творчість неоднорідна; письменник еволюціонував, причому еволюціонував назад, ідучи від більш світлого світосприймання до похмурого, безвихідно-трагічного, ірраціонально-містичного. Кафка розпачливо метався між прагненням свободи і страхом перед нею, між тугою за людьми, за спілкуванням із ними, і потягом до абсолютної самотності. І дійсно, у Кафки можна знайти сцени, начерки, нотатки найрізноманітнішого змісту, так би мовити, — на всі смаки. І все-таки, як же можна вважати «тим, хто не впав у розпач» письменника, в книжках якого людина завжди безсила, завжди переслідувана почуттям власної вічної провини? Як можна вважати «тим, що будить», письменника, який сам говорив про себе:

«Мене було послано, як біблейського голуба; я не знайшов ніякої зелені і повертаюсь у темний ковчег»?

[…]

Проте факт, що той чи інший письменник далекий нашій, та й взагалі будь-якій реалістичній традиції, ще не є підставою для того, щоб зовсім не знайомитися з ним. Тільки не треба при цьому намагатися підігнати його під реалістичну традицію!

[…]

Кафка не позбавлений таланту. По-своєму він навіть літературне явище. Питання тільки — яке явище. Для цієї дуже нещасної, дуже хворої людини письменництво було і пристрастю, і мукою водночас. Темними ночами, страждаючи від головного болю та безсоння, писав він свої схожі на кошмарні сновидіння історії. Караючись від свідомості, що створює щось диявольське, недозволене, навіки прокляте.

Кафку жахав капіталістичний світ, що оточував його, але він не розумів законів цього світу, не знав, що світ цей — не вічний, що проти нього можна і треба боротися.

Як художник Кафка сформувався під впливом трьох факторів — імперіалістичного розпаду взагалі, тієї химерної форми імперіалістичного розпаду, що її являла собою австро-угорська монархія, і свого індивідуального положення в найближчому оточенні та сім’ї.

Людей самотніх, придушених якимись невиразними страхами, пригнічених якоюсь анонімною безликою силою — вона набирала у нього то образу безмежних графських канцелярій («Замок»), то форми таємничих судових «присутствій» («Процес») — бачив Кафка навколо себе; вони були реальним породженням буржуазного загнивання. Проте в імперії Габсбургів, цій жахливій клоаці старої Європи, де ще не знищені феодальні відносини гротескно перепліталися з уже відживаючими відносинами капіталістичними, в імперії Габсбургів, яка встигла постарітися, так і не пізнавши юності, усе це набирало зовсім уже стертих, туманних, неясних рис. Десь на недосяжній висоті сидів древній монарх, який правив ще за дідів сучасників Кафки, настільки старезний, що він перетворився на легенду, на міф, на тінь своєї власної влади. Між монархом і людьми стояли бюрократичні інститути — бюро, канцелярії, присутствія: вони діяли виключно ім’ям монарха, але були повновладні, складалися з підлеглих чиновників, але нікому не підлягали. Створювалось враження, що влади нема, — проте усі безправні, що кожен вільний, — але чомусь не хоче користуватися своєю свободою. То, може, сама людина винна у своєму нещасті? Може, вона сама стоїть собі на перешкоді? Стопудовою вагою висить на власних ногах? Може, навкруги нас взагалі нічого немає, і ми — лише в’язні в нами ж самими створеній тюрмі?

Так під впливом цих зовнішніх факторів поступово складався суб’єктивний світ Кафки, формувався його дуже спотворений погляд на дійсність.

«Всередину самого себе» письменника підштовхував і «статус» жителя Праги, що говорив і писав німецькою мовою. Німці становили в цьому місті маленьку жменьку людей, оточених численним і досить вороже настроєним чеським населенням. Але Кафка не був і німцем. Тобто для чехів він був німцем. А для німців — «не- німцем». Він був чужий. У нього була лише мова, а народу не було. Він писав цією мовою, але для кого він писав? Чужий він був і в сім'ї. Залишалося лише декілька друзів — Макс Брод, Оскар Баум, Фелікс Велч. Але хіба кілька друзів — це ті зв’язки, які потрібні письменникові, щоб твердо стояти на грунті реального життя?

Увесь свій світ Кафка носив у голові. Це не був справжній світ, хоча він і був створений в результаті дуже невдалого сполучення реальних факторів зовнішнього світу. Таким чином, він не був ні зовсім фантастичним, ані зовсім справжнім, а тільки штучним. Усі проекції в цьому світі були зміщені, надміру розтягнуті або надто стиснуті. Буденне там здавалось фантастичним, неймовірним, дивовижним, а ірреальне набирало рис банального і навіть по-міщанськи тривіального.

Мілена Єсенська, що знала Кафку, може, навіть краще за тих, хто, як Брод, дружив з ним усе життя, тому що лише її одну він, здається, по-справжньому кохав, писала про нього:

«Для нього життя є чимсь зовсім іншим, ніж для всіх людей, перш за все для нього гроші, біржа, бюро для обміну векселів, друкарська машинка — це речі абсолютно містичні... вони для нього найдивніші загадки... У нього нема притулку, нема даху над головою. Тому він цілком під владою всього того, від чого ми захищені. Він — голий серед одягнутих».

Оскільки ж Кафка малював світ лише з самого себе, він переносив оцю свою беззахисність, оцей свій страх на все людство. На світобудову взагалі. Людина уявлялася йому безсилою, довіку приреченою істотою; будь-який суспільний устрій — принципово недосконалим, несправедливим, порочним. Він скептично ставився до самої ідеї революції, до прагнення щось виправити, змінити.

Усі ці аспекти творчості й світосприймання Кафки роблять його бажаною здобиччю ідеологів реакції.

Л-ра: Всесвіт. – 1963. – № 12. – С. 65-68.

Біографія

Твори

Критика