Трансформація німецької версії «втраченого покоління» в пізніх романах Е. М. Ремарка (до проблеми самоідентифікації)
О. Мохначова
У роботі «Велика війна як прояв кризи європейської цивілізації. До 90-річчя початку 1-ї Світової війни» (2004) доктор історичних наук, професор Степан Виднянський писав: «Напевно, не буде перебільшенням стверджувати, що всі нещастя XX століття, що принесло людству найтяжчі випробування, почалися саме з Першої світової війни (1914-1918 pp.) - найважливішої події століття, що відкрило нову епоху в історії світової цивілізації. Генріх Манн назвав цю війну «матір'ю катастроф століття». Вона була відбиттям корінних змін, що відбулися у світі в попередні сторіччя, одним із найжахливіших наслідків процесу розвитку цивілізації, зокрема закономірним наслідком загострення протиріч між європейськими державами, але одночасно й проявом їх внутрішньої кризи, міжнаціональних, соціальних та інших проблем у суспільстві».
Однією з таких очевидних проблем, що стала знаковою для літератури XX століття, був ефект «загубленого покоління», що поширився в понятійному просторі сучасності. Термін «загублене покоління» у сучасному вжитку настільки розповсюджений, що містить у собі безліч змістів, часом протилежних за значенням. Цим терміном послуговується соціологія, психологія, філософія та багато гуманітарних наук, за потреби уточнюючи його зміст. Однак у його вихідному, первісному значенні, як свідчать термінологічні довідники, це визначення покоління письменників, що дебютували після Першої світової війни, у творах яких відобразилися розчарування в цивілізації й втрата «просвітницьких ідеалів, загострених трагічним досвідом війни». Зерно проблеми в цьому аспекті пов'язане з тим, що Перша світова війна була не єдиним самогубним досвідом людства, внаслідок якого страждали наступні покоління. Чому ж саме цей трагічний урок вивів на світову сцену покоління загублених молодих людей, які залишили такий яскравий слід у світовому мистецтві?
Добре досліджена в літературознавстві проблема «загубленого покоління» [див. Б. Сучков; Я. Н. Засурський, Дм. Затонський та ін.] пов'язує цей феномен з рядом молодих обдарованих письменників, які озвучили комплекс втрати ідеалів і сенсу життя за стандартами попереднього покоління: Дм. Затонський, наприклад, пише: «Література «загубленого покоління» склалася в європейських й американських літературах протягом десятиліття після за-кінчення Першої світової війни. Зафіксував її появу 1929 рік, коли було видано три романи: («Смерть героя» англійця Олдингтона, «На Західному фронті без змін» німця Ремарка та «Прощай, зброє!» американця Хемінгуея) <...> У цих романах було стільки розпачу й болю, що їх визначали як скорботний плач по вбитим на війні, навіть якщо герої рятувалися від куль. Це реквієм по цілому поколінню, що не відбулося через війну, на якій розсипалися, немов бутафорські замки, ідеали й цінності, яким учили з дитинства. Війна оголила неправду багатьох звичних догм і державних інститутів, таких, як родина і школа, вивернула навиворіт фальшиві моральні цінності та ввергнула рано постарілих юнаків у безодню безвір'я та самітності».
Тема «загубленого покоління» не останню роль зіграла у творчості багатьох видатних представників літератури XX століття - починаючи з вищезгаданих Р. Олдингтона, Е. Хемінгуея, їхніх сучасників Д. Досс Пассоса, Ф. С. Фіцджеральда, У. Фолкнера, А. де Монтерлана, А. Мальро, Ж. П. Сартра, А. Камю і до письменників «повоєнного заклику», таких, наприклад, як У. Стайрон, І. Шоу або Курт Воннегут. Однак для Е.-М. Ремарка ця тема залишилася провідною - протягом усієї творчої діяльності й через всі його романи простежується тема трансформації «розгубленості» не тільки в умовах війни й післявоєнного стресу, але й у відносно спокійні 50-60 роки XX століття.
Е. М. Ремарк - популярний і не позбавлений дослідницької уваги автор. Серед авторів, що аналізували творчість німецького письменника, слід зазначити Б. Сучкова, Л. Копелева, В. Кондратьева, А. Бітова, Є. Нечепорука та ін. Але при аналізі критичних робіт видно, що найповніше у творчості письменника досліджено тему «загубленого покоління» у ранній трилогії Ремарка, своєрідність його героя, що пережив жахи Першої світової. При цьому недостатньо уваги приділяється жіночим образам у творах Ремарка, які також відбивають суть проблеми й відзначені комплексом «загубленого покоління». Крім того, проблема трансформації свідомості героя «загубленого покоління» у повоєнному існуванні також багатьма дослідниками не визначається як така, що заслуговує на увагу. Ю. Безелянський, оцінюючи пізніше творчість Ремарка, пише: «Один із пізніх романів Ремарка «Життя в борг» (1959) був сприйнятий публікою без захвату. Герої Ремарка, як і він сам, постаріли й розмірковували про смерть і вічність, а читачі, як і раніше, чекали від письменника безшабашних витівок і пригод по барах. Певною мірою Ремарк став жертвою «алкогольної культури», яку проповідував у своїх книгах. Останні його твори «Тіні в раю» та «Ніч у Лісабоні» були сповнені белетристичних шаблонів, що дало підставу книжковому оглядачеві «Нью-Йорк таймс» оголосити: «Ремарк як письменник скінчився». Проте у контексті творчої реалізації письменника пізні романи Ремарка мають значення не тільки як етап розвитку його художньої концепції, але також як продовження центральної теми творчості - долі представників «загубленого покоління».
В авторській передмові до роману «На Західному фронті без змін» Ремарк писав, що він має намір «розповісти про покоління, яке погубила війна, про тих, хто став її жертвою, навіть якщо врятувався від снарядів».
Якщо трилогія про 18-літніх хлопців, так чи інакше погублених Першою світовою війною, стала еталоном світогляду і світовідчуття «загубленого покоління», то в романі «Життя в борг» (1959) на перший погляд тема «загубленого покоління» не заявлена. Головний герой роману - 40-річний гонщик Клерфе, історія його відносин із хворою на туберкульоз дівчиною нагадує історію лейтенанта Генрі та медсестри Катрін з роману Хемінгуея «Прощай, зброє!»: той же досвід пережитої війни, та ж приреченість і неможливість «сепаратного миру». Розбіжності - у трактуванні Ремарком способу виживання, що декларується його героями. Так, на початку роману Клерфе стикається на бензоколонці із заправником на прізвище Геринг, який пояснює йому: «Ми базельські Геринги. Якби я був із тих, мені не довелося б качати бензин. Ми одержували б жирну пенсію». Цей цинізм базується не тільки на державній політиці повоєнної Німеччини, лояльної до військових злочинців, - це також спекуляція на хворобливій цікавості, що виявляють до кривавого однофамільця хлопчака європейські туристи з короткою пам'яттю, і одночасно тривожний сигнал для героя. Він бачить, що нічого не міняється за десять повоєнних років, «хоча під час воїни всі люди дали собі клятву, якщо залишаться в живих, не повторювати цієї помилки. Але людина швидко все забуває».
Подруга Клерфе бельгійка Ліліан - яскравий приклад «загубленого» світосприймання: «Уже чотири роки, як я тут, у горах. А перед тим чотири роки була війна. Що я знаю про життя? Руйнування, втеча з Бельгії, сльози, страх, смерть батьків, голод, потім хвороба через голод і втечу. До цього я була дитиною. Я вже майже не пам'ятаю, як виглядають міста вночі. Що я знаю про море вогнів, про проспекти й вулиці, що виблискують по ночах? Мені знайомі лише затемнені вікна і град бомб, що падають із мороку. Мені знайомі лише окупація, пошуки притулку та холод. Щастя? Як звузилося це безмежне слово, що сяяло колись у моїх мріях. Щастям стали здаватися нетоплена кімната, шматок хліба, притулок, будь-яке місце, що не обстрілювалося».
На різних етапах творчості Ремарка жіночі образи набувають різного трактування. Образ Пат у романі «Три товариші» - це майже ідеальний варіант надійного друга та люблячої жінки, що не залежить від впливу соціальних факторів і прагматичного розрахунку. Вона, як і Ліліан, уявляє щастя в основному на рівні особистих відносин, свята, поважного ставлення до себе з боку героїв - товаришів по втрачених мріях, але ніяк не міцної моделі існування за стандартними законами моделі із запрограмованим майбутнім. їх «розгубленість» у навколишньому світі настільки очевидна й екстравагантна, що перетворюється на своєрідну інородність (про Ліліан говорять, що вона з Марса). їх «незаземленість» виражається в приреченості: обидві хворі туберкульозом, обидві можуть зникнути в будь-який момент - будуть загублені й у фізичному плані. їм протипоставлений такий яскравий варіант «загубленої героїні», як Ізабелла-Женевьєва з більше пізнього роману Ремарка «Чорний обеліск». Страждаючи на роздвоєння особистості, вона втратила орієнтири в реальному світі і не може зберегти індивідуальність у стані шизофренічного зриву.
Зміна поняття «загублене покоління» як характеристики молодих людей, які втратили старі буржуазні ідеали й не змогли замінити їх новими моральними цінностями, не знають, який життєвий шлях обрати надалі, у пізніх романах Ремарка йде в напрямку втрати соціально-ідеологічної ідентифікації й замиканні в особистій, замкнутій сфері. Його герої схильні до філософствування, іронічні, сентиментальні, вони створюють свій кодекс поведінки, для якого характерні стоїцизм, недовіра, глибоко прихована ліричність й іронія.
Герой посмертно виданого роману Ремарка «Тіні в раю» (1971) Роберт, який був у концтаборі, рятуючись від фашистів, два роки просидів у підвалі Брюссельського музею, але не втратив опірності - вивчав живопис за каталогами, щоб вижити і зберегти інтелект. Опинившись в Америці, він не може повірити, що втеча скінчилася, вивчає мову, шукає роботу - бореться за життя, але він також позначений знаком «втраченості», як і всі його побратими: «Я був у натовпі й у той же час почувався чужим, неприкаяним, відрізаним від людей; нас розділяла не скляна стіна, не відстань, не ворожість і не відчуженість, а щось незриме. Це «щось» стосувалося мене одного й коренилося в мені самому <...> І раптом я зрозумів: діставшись чужих берегів, я аж ніяк не уник небезпеки, - навпаки: саме зараз вона загрожувала мені з особливою силою. Загрожувала не ззовні, а зсередини. Дуже довго я думав тільки про те, щоб зберегти собі життя. У цьому й полягав мій порятунок. То був примітивний інстинкт самозбереження, інстинкт, що виникає на кораблі, що потопає, коли починається паніка й у людини одна мета - залишитися живим. Але вже незабаром, від завтра, а може навіть із цієї дивовижної ночі, дійсність розкриється переді мною по-новому, і в мене знову з'явиться майбутнє, а значить, і минуле. Минуле, що вбиває, якщо не зумієш його забути або закреслити». Роберт - німець, який несе у своїй свідомості не тільки неприйняття фашизму, але й відповідальність за цей «поворот до варварства». У його випадку комплекс «загубленості» містить у собі ще й втрату національної ідентифікації, що на найглибшому підсвідомому рівні здатна харчувати людську особистість багатовіковими навичками виживання.
У романі «Тіні в раю» Ремарк виявляє глибоке розуміння психології загубленості й визначає деякі можливості її подолання: «Люди, що не мали кореня, були надзвичайно нестійкі - у їхньому житті випадок відігравав вирішальну роль. Якби того вечора у Бразилії, коли Стефан Цвейг і його дружина покінчили життя самогубством, вони могли б вилити кому-небудь душу, хоча б по телефону, нещастя, можливо, не сталося б. Але Цвейг опинився на чужині серед чужих людей. І зробив на додачу фатальну помилку - написав спогади; а йому треба було бігти від них, як від чуми. Спогади захлиснули його. Тому-то і я так страшився спогадів. Так, я знав, що повинен діяти, хотів діяти. І свідомість ця давило на мене, як важкий камінь. Але колись треба, щоб скінчилася війна й щоб я міг знову оселитися в Європі».
Аналізуючи творчість Е. Хемінгуея, як одного з оспівувачів «загубленого покоління», А. І. Старцев називає це покоління «незареєстрованими втратами» війни 1914-1918 pp. Він зауважує, що всі вони, пройшовши пекло війни, понесли тілесні й моральні травми. Герої Ремарка в цьому плані не просто жертви війни, вони новий вид покоління, що пережило деформацію особистості й навчилися виживати. Не випадково критики відзначають життєстійкість й опірність як очевидну рису героя Ремарка: «Ремарківське світовідчуття не настільки безвихідне, як хемінгуївське».
У кожного покоління своя війна: загубленість - це результат травми, втрати ідеалів або їх відсутності. При цьому, стан загубленості передбачає первинне надбання будь-яких опор; іронія і навіть цинізм як форма розгубленості - стан не вроджений, а набутий. Моральні цінності сьогодні девальвуються без втручання ззовні, для сучасності не обов'язково потрібна війна, щоб людина відчула себе безнадійно загубленою під натиском соціальної і техногенної катастрофи нової епохи початку XXI століття.
Л-ра: Україна і Німеччина. – Кривий Ріг, 2009. – С. 131-139.
Твори
Критика
