Ремарк і Гончар: типологія антивоєнного роману
Микола Гуменний, Олена Гусєва
Дослідження поетики антивоєнного роману виявляється надзвичайно суттєвим для наукової проблеми «Ремарк-Гончар».
Справа, безумовно, не в буквальному повторенні певних художніх деталей. Справа в органічному ідейно-творчому взаємопроникненні «ремарківського» і «гончарського» у його творах і в той же час у відмінностях між ними, які пояснюються не лише неповторною творчою індивідуальністю авторів, але мають соціально-історичний характер.
Відомо, що кожен значний письменнику своїх творчих пошуках спирається на досягнуте його попередниками, часто і учасниками і разом з тим вносить в літературу, в різні її сфери, своє, нове. У сфері поетики одні із використаних майстром художні засоби являють собою продовження, розвиток раніше відкритих способів і форм, інші є його оригінальними знахідками і відкриттями. Аналогічні процеси відбуваються в антивоєнних романах О. Гончара по відношенню до західноєвропейської романістики в цілому і творчості Ремарка зокрема.
О. Гончар досліджує народний характер в антивоєнних романах: саме це й визначає своєрідність його ідейного і емоційного аналізу. Зокрема, він випробовує своїх героїв, вибудовуючи ситуацію морального вибору, локальну або загальну одночасно. Наскільки зв’язаний представник народу з епічним часом історії, проявляється через його вчинки, думки і почуття. Відмінність принципів у відображенні народного характеру у Ремарка і Гончара викликана різницею ідейно-художніх завдань і вимогами поетики епічного і філософського повістування.
Поняття «народний характер» і «позитивний герой» не тотожні, не збігаються, а діалектично взаємодіють за принципом зближення. Поняття «народний характер» ширше, тому друге тяжіє до першого. Морально-філософське значення позитивних героїв Гончара залежить не лише від повноти їх відповідності народному національному характеру, але й від міри зближення до типу вселюдини. І другий рівень діалектичної взаємодії: найповніша реалізація національних властивостей означає найбільшу єдність із загальнолюдськими.
У біографії героя повинна відображатися біографія цілого покоління, тільки тоді вона буде цікавою і значною. Головне для Гончара – дати інтелектуальний і психологічний портрет свого сучасника. Треба сказати, що йому повністю вдається здійснити свої мистецькі задуми в антивоєнних романах.
Антивоєнні романи Ремарка і Гончара мають чітко виразний біографічний аспект. Однак реальність подій не порушує художності цих творів. Богдан Колосовський, як і Пауль Боймер, - учасник війни. Автори романів із того покоління, що було сформовано війною. Ось чому воєнні сцени - це ключові сцени, поставлені у центрі романів самою логікою життя.
Для Боймера, образу багато в чому автобіографічного, воєнний фон є своєрідною естетичною необхідністю для більш повного розкриття характеру героя. У своїх творах Ремарк не раз повертався до думки, що саме на війні, в ситуації найбільш гостроконфліктній і екстремальній, особливо розкривається справжня сутність людини. До речі, саме цю точку зору теоретично стверджував Гончар у «Письменницьких роздумах» і практично - в антивоєнних романах.
Для вказаних митців властиве звернення до всіх рівнів людських взаємовідносин. Осмислюючи їх в соціальному, філософському і психологічному ключі, хоч, звичайно, з різними масштабами і глибиною, письменники послідовні у своєму історизмі, для них не існує ізольованої людини, її духовний світ формується обставинами конкретної воєнної дійсності, її вчинки детерміновані екстремальними ситуаціями.
Війна - це один із суспільних станів, що сприяють виникненню епічного мистецтва. До такого висновку приходив Гегель, розмірковуючи про закони взаємодії мистецтва і дійсності.
У справжньому епосі, за словами Гегеля, розповідається «завжди про дію, вплетену в цілісність свого часу і стану нації».
Ті чи інші елементи епічного підходу до теми війни проявляються в різних творах, в тому числі і вказаних вище.
Епічна глибина повістування, наявність ліричного, громадянського, патріотичного почуття, яскрава образність оповіді, своєрідні і виразні характери героїв - все це дозволяє нам говорити про антивоєнні романи Ремарка і Гончара як про значні досягнення авторів.
Герої антивоєнних романів Ремарка і Гончара інколи ніби і не здійснюють особливих подвигів, вони просто воюють. Але ми бачимо, як важко це насправді - постійно бачити смерть і страждання людей, своїх товаришів, самому кожну мить жити під загрозою смерті і не втрачати при цьому мужності і волі до перемоги, а коли необхідно підніматися і продовжувати бій.
Ремарк, як представник «втраченого покоління», в антивоєнних романах про події першої світової війни реально оцінював її як загальне зло, що загрожує цивілізації на планеті. Специфіка Великої Вітчизняної війни об’єктивно вимагала від Гончара іншої громадянської позиції у ставленні до неї і, зокрема, до фашизму у всіх його проявах.
Суттєвим, важливим моментом в концепції «людина на війні», що знаходить своє художнє втілення у романістиці Гончара (на відміну від Ремарка), є те, що він показує, як всупереч всьому перемагає високе, світле, духовне начало, властиве нашим людям.
Воєнна тема - одна, і в той же час у кожного талановитого митця вона має своє особливе, власне звучання і наповнення - чи то в колізіях, характерах, чи в інтонації, властивій лише цьому письменнику і ніякому іншому.
Виношеність, вистражданість (в точному значенні цього слова) кожного рядка, кожного спостереження, роздумів про життя ми відчуваємо в антивоєнних романах Ремарка і Гончара.
Важка ноша випала на долю героїв антивоєнної прози - ноша фізична, душевна, моральна: більшість цих героїв з честю несуть її до кінця, яким би у них не був, - трагічним або оптимістично-радісним, переможним (у романах Ремарка домінує перше, а у Гончара - друге).
Втома, гігантська, людська напруга сил у героїв? Звичайно. Але й глибока переконаність у правоті визвольної справи, віра в остаточну перемогу над ворогом (ці риси притаманні антивоєнним романам Гончара).
Повістування від першої особи підсилює в романах ліричне начало, підсилює в них чисто інтимну лінію, висуваючи її, фактично, на перший план і переконливо розкриває внутрішній світ героя в його співвіднесеності як з історичними подіями, так і оточуючими героя окремими людьми, і це - безумовне досягнення роману, що йде в загальному руслі ліризації сучасної антивоєнної прози.
Єдність настрою створюється використанням різноманітних епітетів, образотворчих і оцінних-чорне небо, прохолодний вітер, сірі обличчя, тьмяно-брудні сутінки, похмурий ранок, холодний дощ, свинцеві хмари тощо. Саме вони створюють той контекст, завдяки якому незначна метонімічна деталь - дощем розсипалися осколки - одержує такі розмаїті функції і значення. Активне висловлювання «я» не відокремлюється від авторського, бо опосередковується певною об’єктивною, незалежною від «я» ситуацією, з участю іншого персонажа і пейзажа, наділеного символічними властивостями і функціями.
Об’єктивна реальність природи, зовнішнього світу в пейзажах Ремарка і Гончара завжди проявляється у формі так би мовити психічної реальності, в безпосередньому зв’язку з переживаннями суб’єкта. Пейзаж в антивоєнних романах вказаних авторів в більшості випадків безпосередньо, а інколи символічно відтворює внутрішній дух душевних процесів. Створений ними пейзаж сприяє освітленню глибинної суті подій, розкриттю настрою персонажів у різних епізодах їх вчинків і міркувань.
Роздуми письменників про особистісні і суспільні норми персонажа часто підкреслені в деталях пейзажу. В таких випадках пейзаж - природа перш за все слугує компонентом, що підсилює драматизм душевного стану персонажа, глибоко розкриває його внутрішню сутність.
В антивоєнних романах Ремарка «На західному фронті без змін» і Гончара «Людина і зброя» відтворені найрізноманітніші форми проявів душевних порухів: від жестикуляції та змін у виразі обличчя до найменших коливань голосу, до деталей походки і постави. Як правило, в кожному окремому випадку автор обмежується одним прийомом (тобто використовується лише один найважливіший психологічний штрих), але буває й так: розкриваючи стан героя в момент особливо сильного душевного хвилювання, митці використовують низку психологічних штрихів, нагнітаючи емоційну напругу. Ця тенденція прослідковується не лише в узагальнених характерах головних героїв і героїнь (таких, як Боймер, Колосовський, Катчинський, Духнович, Степура, Кеммеріх, Мар’яна та ін.), але й в характеристиках другорядних персонажів (повар, тьотя Поля тощо). Виходить, що міра глибини та інтенсивності психологічного аналізу в конкретних романах може змінюватися і що в таких коливаннях прослідковується певна закономірність.
Герой, при змалюванні якого найважливішим і обов’язковим є виявлення перспективи, з вичерпною повнотою розкривається в дилогії Гончара через яскраво виражений аналітичний психологізм. Почуття саморозвитку властиве лише натурам глибоким, що активно включились в нескінченний процес пізнання дійсності, здатним до безперервної роботи самопізнання і самовдосконалення. Такий герой - не просто психологічно значущий характер, але перш за все особистість, неповторна індивідуальність, яка послідовно і постійно рухається до високої, духовно усвідомленої мети.
Крім того, війна займає особливе місце в долі Колосовського: зв’язані з нею випробування надзвичайно розширили коло його життєвих уявлень, поглибили його почуття і переживання. Війна зайняла в душі героя стільки місця, що інколи вона визначає собою наступні його життєві стани. Події війни, люди, що зустрічалися на війні, супроводжують Колосовського і в післявоєнному житті, присутні в його думках. Більше того, все трансформується в художній фільм, зйомки якого він проводить як режисер.
Якщо письменник задумав відобразити характер людини, то він повинен вивчити її спосіб життя, встановити суттєві риси, якими визначаються її дії і вчинки. Так, Бальзак для створення образу Ньюсінжена повинен був спостерігати життя багатьох банкірів і, відбираючи найбільш специфічні риси характерів, синтезувати їх, віддзеркалюючи у своїй творчій фантазії (цю думку стверджував сам митець у передмові до «Людської комедії»). Створений таким чином органічний синтез рис французького банкіра був оформлений потім у конкретну індивідуальну форму.
Аналогічним був творчий принцип Ремарка і Гончара при створенні характерів у своїх дилогіях. Письменники групували події не навколо одного героя, а розкривали ідею романів в багатьох аспектах, в багатьох характерах, кожен з яких мав свою лінію розвитку. В них дія розвивалася широким потоком, уособлювалася не в одній сюжетній лінії, а в їх комплексі. Всією логікою розвитку характерів, всією сукупністю сюжетних ліній письменники підводили читача до певної оцінки зображуваної дійсності.
Ремарк і Гончар у своїх антивоєнних романах осмислювали у художньому і філософському аспектах екзистенціальні теми життя і смерті, війни і миру, сенсу життя, природи і людини, кохання, швидкоплинності часу, людини і зброї, справедливості і несправедливості... інакше кажучи, ці теми торкаються корінних сфер людського буття і основних його цінностей і часто мають витоки у найдавніших уявленнях.
Обидва автори, володіючи глибоко індивідуальним творчим почерком, написали свої твори у жанрі так званого епічного циклу (романи об’єднані в дилогії - «На Західному фронті без змін», «Три товариші» і «Людина і зброя» та «Циклон» - спільною темою або героєм).
В антивоєнних романах Гончара - ті ж форми (як і у творах Ремарка) композиційної обробки сюжету. Перші сторінки роману «Людина і зброя» переносять нас у вир студентського життя з його радощами і клопотами, у початок драматичних подій війни: 1) готовність молодих людей добровільно піти на війну; 2) екстремальна ситуація і весілля; 3) відправка студбату на фронт; 4) короткотермінова підготовка в таборах; 5) перші кровопролитні бої. Митець продуманим зачином вводить нас в конкретну, драматичну ситуацію війни. На противагу більшості романістів «втраченого покоління», які в тій чи іншій мірі знайомили читача з довоєнною біографією героя, Ремарк підкреслено згадує про його передвоєнні роки лише ретроспективно. Біографія Пауля Боймера неначе починається з війни, і цим відтворюється сила поштовху, що потрясла світ. У Ремарка війна - своєрідний пункт, який не стільки загострює, скільки визначає закінчення довоєнного світу. Саме війна з небувалою силою розкрила соціально-етичну невідповідність звичного світу, порушила зв’язок часу, і відтворення всього цього має величезне значення для поглибленої розробки важливої теми.
Вибір письменником зображально-виражальних засобів і використання їх залежать від об’єкту змалювання, жанрових та стильових особливостей, від ставлення автора до героя, від його позиції в зображенні дійсності та інших факторів. Але всебічно розкрити суть характеру художник зможе лише за умови гармонійного поєднання всіх засобів у сюжеті, бо тільки в ньому набувають свого художнього звучання і авторська характеристика, і портрет, і деталь. Наприклад, в структурі антивоєнних романів Ремарка і Гончара важливе місце займають батальні описи й картини. Вони вміють органічно включити їх у розвиток сюжету, майстерно змальовуючи зіткнення мас і разом з тим примушуючи читача бачити кожного учасника важких боїв, вслухатися в кожен людський голос.
Батальні описи відзначаються не тільки надзвичайним драматизмом, але й різноманітністю. Митці дозволяють читачеві відчути специфічність і невеликих сутичок, і вирішальних боїв. Це пояснюється особистим досвідом і гострою спостережливістю авторів.
Особистий досвід і гостра спостережливість допомогли митцям рельєфно й виразно змалювати конкретні обставини життя солдат, їх сподівання, процес формування світоглядних позицій, взаємовідносини тощо.
Антивоєнний роман Гончара можна розглядати як творче продовження всієї гуманістичної культури людства, бо він розвиває її кращі традиції. До їх числа відноситься і утвердження героїчного як найвищої моральної норми для кожної людини.
Художня пам’ять людства зберігає чимало сторінок, що оспівують здатність людини здійснити подвиг в ім’я спільної високої мети («Пісня про Роланда», «Слово о полку Ігоревім», трагедії Корнеля «Сід» і «Горацій», драма Шоу «Свята Іоанна» та ін.).
Головна властивість героїчного характеру - безстрашність, ініціатива, здатність здійснити подвиг не за наказом, а за велінням сумління. Показова в цьому відношенні ситуація вибору, в яку потрапив Духнович (герой гине, утверджуючи добро, справедливість і свободу).
При цьому письменника не завжди цікавить конкретний результат героїчного вчинку, для нього важливе морально-психологічне джерело подвигу, сама готовність його здійснити.
Безпомилкове почуття історизму не лише сприяє глибокому проникненню письменника в духовну атмосферу епохи, але й допомагає відтворенню психологічної правди характерів. Воно збагачує ідеї і образи повістування пафосом соціального оптимізму, який спрямовує авторське розуміння минулого. Митець вдається до публіцистичних прийомів і патетичних інтонацій, щоб з їх допомогою відтворити багатогранну панораму війни.
Все це збагатило його поетику і стилістику специфічними особливостями. Але не тільки з цим зв’язана національна своєрідність українського антивоєнного роману. В його ідеях і образах - і це головне - знайшла своє художнє втілення своєрідність шляхів народної історії, її самобутніх традицій, того особливого в ній, що вимагало в переосмисленні і переоцінці нових ідейно-моральних позицій літератури, зумовлених епохою XX століття.
«Сучасний зміст», виражений «в історичному одязі» заради того, щоб художник зміг «виразити власне (сучасне) світовідчуття і створити... суб’єктивну (а зовсім не ретроспективну) картину світу», - так, інколи всупереч своїй творчій практиці великого і визнаного майстра, визначав завдання романіста Ліон Фейхтвангер. Сучасність як точка зору письменника на події і героїв минулого (війни), як ідейна позиція, зумовила науково-об’єктивне «прочитання" цього минулого - такі принципово нові взаємовідношення літератури й історії утверджував антивоєнний роман Гончара.
Широта охоплення життєвого матеріалу в романі Ремарка «На Західному фронті без змін» безпосередньо зв’язана з одним із головних принципів, якими письменник керується у підході до відображення подій і характерів, - глибоким і справжнім історизмом автор досягає єдності у відображенні людини й історії, - і це визначає найважливішу якість його твору. Ключові події історії Німеччини XX століття, насичені гострими колізіями, в його змалюванні невіддільні від драматизму особистих доль, індивідуальних шляхів, від показу людських характерів у всій їх багатогранності.
На відміну від авторів «романів виховання», які з’являються на початку 60-их років, Ремарк вивчає не стільки індивідуальний шлях становлення героя, шлях одного покоління (до того ж автобіографічний аспект завжди відігравав у його антивоєнних романах значну роль, до речі, як і в аналогічному жанрі Гончара), скільки картини руху всього суспільства. І тому уже не одна, головна лінія дії у творі, а безліч паралелей і перехресних ліній, що підсилюють соціальну й історичну репрезентативність основних мотивів і визначають структуру його роману.
Типологічна подібність цих романів полягає, як ми помітили, не лише у виборі героя (у німецького автора - випускники школи, а в українського - студенти університету). Наявний паралелізм епізодів, прямого збігу окремих етапів життя та набутого героями досвіду. Загибель товаришів (Кеммеріх, Боймер, Кат, Духнович, Дробаха, Степура та ін.), що перебували в окопах і лазареті, процес змужніння, вчитель-теоретик (Канторек) і наставник (Гладун) в тилу і на фронті - все це є спільним для обох романів митців («На Західному фронті без змін» і «Людина і зброя»).
Проблему художнього конфлікту слід розглядати як проблему художньої правди. Об'єктивне відтворення суперечностей, колізій, що проявилися в роки війни, в першу чергу залежать від авторського світовідчуття, вміння письменника правильно зрозуміти і художньо відобразити діалектичну зумовленість соціального і психологічного у поведінці людини і колективу. Конфлікт роману «Людина і зброя» - соціально-психологічний і розвивається у двох напрямках. З одного боку, як соціально-ідейний антагонізм, що виражається у протиставленні гуманізму і фашизму; з другого-як важкий, суперечливий процес психологічного осягнення війни героями роману.
Розвиток першого аспекту конфлікту визначено конкретним змістом твору. Загибель багатьох студбатівців у бою з ворогом зумовлена трагічними обставинами першого року війни.
Другий аспект розвитку конфлікту прослідковується у сценах зіткнення з ворогом: осягнення героями себе в умовах жорстокої реальності, переборення абстрактного сприйняття ворога, пізнання почуття помсти і готовність убивати фашистів.
Досліджуючи сюжетно-композиційну основу роману Ремарка «На Західному фронті без змін», можна стверджувати його діалогізовану форму. Тяжіння митця до діалогу - тяжіння не лише до переконливої виразності. Відчуваючи потребу максимально об’єктивізувати усіх персонажів, зробити їх візуально наочними, письменник перш за все мав перед собою не драматичні зразки, а епічну прозу Л. Толстого.
Діалого-монологічне мовлення в структурі романів Ремарка і Гончара відіграє важливу роль ключової системи. Розмови персонажів підпорядковані закону своєрідного пояснення і обґрунтування, в багатьох відношеннях подібного до «самоаналізу».
Пізнання глибини душі героя в романах обох авторів, взагалі реальне його сприйняття неможливе без врахування функції діалогу. Він фіксує переживання людей у прямій дії і цим освітлює глибини людської душі. У діалозі проявляється внутрішнє в людських взаємовідносинах, він розкриває сутність і характер одного персонажа іншому.
В архітектоніці романів Ремарка і Гончара сфера системи повістування органічно включає специфічну форму словесного вираження думки - монолог. Тут прослідковується одна закономірність: характер спрямованості переживань, виражених у внутрішніх монологах героїв, майже завжди регулюється не особистими, а суспільними загальнолюдськими проблемами. Персонажі виражають думки і погляди, проявляють почуття і переживання в монологах.
За допомогою діалогів персонажі з’ясовують актуальні загальнозначущі питання. Завдяки дискусіям і суперечкам, взаємним роздумам і бесідам чітко окреслюються певні ідеали, а інколи витоки і передумови цих ідеалів.
Народність - характерна риса поетики антивоєнних романів Ремарка і Гончара, яка часто проявляється через діалого-монологічне мовлення.
Внутрішня близькість Гончара до Ремарка не виключає, зрозуміло, й інших впливів на письменника, і не лише його су- часників-реалістів. Атмосферу «близьку Коцюбинському» знаходить в антивоєнних романах один із авторитетних дослідників української літератури Л. Новиченко, вбачаючи її в особливостях художньої манери Гончара.
Спостереження над антивоєнними романами двох митців, таких різних за стилем, за манерою художнього мислення - Ремарка з його прагненням до гранично об’єктивного відтворення самосвідомості персонажів і Гончара, який максимально наближений до своїх героїв, - свідчать про спільні для них тенденції характеротворення, що визначають загальний напрям розвитку антивоєнної романістики XX століття.
Таким чином, для антивоєнних романів обох авторів були притаманні певні типологічні риси, певна поетика. Вони являли собою зразок реалістичного жанру, основаного на пізнанні воєнних катаклізмів свого часу, хоч глибина і міра цього пізнання була різною у кожного митця. Гострота викриття антилюдяності війни, яскрава і оригінальна система художніх засобів сприяли тому, що антивоєнна романістика вказаних митців стала одним із значних явищ світової літератури XX століття.
Л-ра: УМЛШ. – 2000. – № 5. – С. 46-49.
Твори
Критика
