Світові війни очима Е. М. Ремарка
Т. В. Хом’як
«Ніколи не можна розірвати брязкоту ланцюга часу, ніколи невсипущість не стане заспокоєнням, шукання — спокоєм, падіння — нерухомістю».
«Народивсь я і виріс у місті Оснабрюку, в родині палітурника, змужнів в окопах Фландрії під час першої світової війни. Дев'ятнадцятирічним юнаком повернувся з війни й почав шукати своє місце в житті — працював органістом, робив ескізи надмогильних пам'ятників, служив у фірмі легкових автомобілів, репортером у Берліні, нарешті — редактором журналу «Спорту знімках», багато подорожував. 1929 року блискавично й несподівано прийшла слава, а з нею — нещадні нападки критики...» — це слова Еріха Марії Ремарка.
Так, його твори мали великий успіху читачів. А критики звинувачували його то в надмірному натуралізмі, то в аполітичності, то в утвердженні якихось «абстрактних гуманних цінностей».
Та насправді Ремарк був іншим. Він і гуманіст, і антифашист і борець. Саме він написав літопис про тих, хто, переживаючи жахи і муки фашистських концтаборів, був певен: єдиний вихід, можливість позбутися страждань — смерть; знав, та не полишав боротьби. Це «На Західному фронті без змін» (1929), «Люби ближнього свого» (1940), «Тріумфальна арка» (1946), «Іскра життя» (1952), «Час жити і час помирати» (1954), «Чорний обеліск» (1956), «Тіні в раю» (1971) та ін.
Спадщина Ремарка — антивоєнні твори. Коли прийшли до влади фашисти, він опинився у вигнанні. Гітлерівці позбавили його німецького громадянства, заборонили і прилюдно спалили його книги.
«Що сталося б із нами, якби ми збагнули все, що відбувається на фронті!»
«На Західному фронті без змін»
В епіграфі до роману Ремарк написав: «Ця книжка — не звинувачення і не сповідь. Це лише спроба розповісти про покоління, яке занапастила війна, про тих, хто став її жертвою, навіть коли врятувався від снарядів».
Твір про Першу світову війну, яка розбила світлі ілюзії молодого покоління Німеччини та й усіх країн Західного світу, був обвинувальним актом проти ідеологів імперіалізму. Перший роман несподівано став найбільшим успіхом письменника, якого він уже ніколи не досягав. Видавці того часу вважали, що «На Західному фронті без змін» є «найбільшим європейським книжковим успіхом усіх часів». Роман з'явився своєчасно. Тоді ж вийшли в світ «Прощавай, зброє!» Е. Хемінгуея, «Смерть героя» Р. Олдінгтона.
Центральний персонаж роману Пауль Боймер — бувалий солдат (є в ньому дещо від біографії автора), який потрапив на фронт з гімназичної лави, не раз був поранений. Розповідь ведеться від першої особи. Боймер твердить: «Ми вже не хочемо завойовувати світ. Ми втікачі. Тікаємо від самих себе. Від свого життя. Нам було по вісімнадцять років, ми тільки починали любити життя і світ, а нам довелося стріляти в них. Перший снаряд влучив у наше серце. Нас відрізало від справжньої діяльності, від прагнень, від прогресу. Ми вже не віримо в них. Ми віримо у війну».
«Вірити у війну» — це означає зважати на її реальність, агресивну, злу, жорстоку. Це — лейтмотив роману. Таку реальність Ремарк і трактує в романі.
«Ми стоїмо за дев'ять кілометрів від передової. Вчора нас змінили; тепер наші шлунки напхані квасолею з м'ясом, ми наїдені і вдоволені...
...То чудові, безжурні години. Над нами — блакитне небо. На обрії висять яскраво освітлені жовті аеростати і білі хмаринки від пострілів зеніток. Часом такі хмаринки розсипаються цілим роєм — то зенітники обстрілюють літак».
Може видатись, що це ідилія. Насправді все інакше. Описану картину бійці спостерігають, зручно вмостившись у похідному клозеті, бо ж «для солдата шлунок і травлення важливіші, ніж для всіх інших людей». Письменник поступово знайомить із «побутом» війни, передає його за допомогою вражаючих натуралістичних подробиць. Ремарк описує газові атаки, госпіталі, рукопашні бої, траншеї, тил.
Чи можна уявити щось ненормальніше за війну, яка стала побутом, повсякденністю, котра захопила людину в полон і відірвала від «істинного» життя: «Таким чином, тепер ми маємо те, чого треба солдатові для щастя: добрі харчі та спокій. Це зовсім не багато, коли поміркувати. Якихось два роки тому ми страшенно зневажали б себе за це. А тепер ми майже задоволені. До всього можна звикнути, навіть до траншей».
Письменник таврує війну. Він засуджує її передусім за те, що вона зробила з людьми: «Ми обпеклися на фактах, ми розрізняємо речі, як гендлярі, й розуміємо необхідність, як різники. Ми вже не безжурні, ми страшенно байдужі. Можливо, ми зостанемося живі, але чи будемо насправді жити?»
Поведінка визначається обставинами: солдат ловить мить, зважає лише на необхідність. Люди хороші, — проводить думку Ремарк, — але поставлено їх в нелегкі умови. «Поганими» є лиш представники світу «дорослих», які звабили молодь блиском «класичного ідеалу вітчизни», а потім ошукали її, віддали на поталу. Навряд чи можна ставити Ремаркові в прорахунок невиписаність характерів. Хоча твір написано в оповідній манері, але при всій сповідальності центр ваги в ньому перенесено з окремого індивіда на ціле покоління. Це покоління молодих і гідних. Саме на образах його представників доведено, що війна може зробити з людиною, і показано людську непереможність. Перше — розкривається в романі наочно, випукло, ніби як погляд через бінокль, а друге — приховано, ненав'язливо, дещо навіть ускладнено. Та Еріх Марія Ремарк як гуманіст ствердив у романі, що існує все-таки межа, за якою душа не піддається вже моральному змізерінню.
«Я схиляюсь до його обличчя, не видного в присмерку. Він іще дихає, тихо дихає. Обличчя в нього мокре, він плаче... — Ну, Франце, — я обіймаю його за плечі і тулюся обличчям до його обличчя... Він не відповідає. Сльози течуть у нього по щоках. Мені хочеться їх витерти, але мій носовичок дуже брудний», — так описано зворушливе і навіть сентиментальне прощання Пауля Боймера з колишнім однокласником Кеммеріхом. У творі є й інші сцени, виписані сентиментально: епізод із Боймером та новобранцем, любовна сцена з юною француженкою.
Героям Е. Хемінгуея, «втраченому поколінню», не судилося стати переможцями, але вони не давали й перемогти себе. У романі Ремарка «На Західному фронті без змін» непереможність героя не дуже помітна, але всім ходом сюжету автор доводить, що всі не переможені: «Нас не розбито, — твердить Боймер, — бо ми кращі, досвідченіші солдати; нас просто розчавлено і відкинуто, адже противник у багато разів численніший».
Герой Ремарка відчуває себе створеним для добра, для краси, а його змушують робити негідні вчинки. Це викликає супротив. І за це він гостро ненавидить війну, заперечує її, не приймає усім своїм єством.
У душі героя визріває протест: «Треба зламати, розбити цей світ». Але як?
«І я знаю, — переконує він себе, — все, що тепер, поки ми на війні, потонуло в нас, після війни знову спливе на поверхню, ми підемо пліч-о-пліч із нашими вбитими товаришами, несучи на собі фронтові роки, але проти кого ми підемо, проти кого?»
У романі дуже багато роздумів — глибоких, зворушливих, сповнених філософського змісту.
Іноді вони надзвичайно лаконічні, а інколи навіть графічно виділяються у своєрідний відступ чи підрозділ, наприклад:
«Фронт здається мені страшним виром. Ще далеко до його центру, ще ми в спокійній воді, та вже відчуваємо ту силу, що всмоктує, тягне до себе, тягне поволі, неминуче, легко долаючи наш опір.
Але з землі, з повітря в нас вливаються сили для боротьби, найдужче з землі. Нікому земля не дає стільки, як солдатові. Коли він припадає до неї, довго і міцно, коли він заривається в неї обличчям, усім тілом, смертельно наляканий вогнем, тоді вона — його єдиний друг, його брат, його мати; він звіряє їй свій страх стогоном і криком, і вона мовчки боронить його, тоді знову відпускає на якихось десять секунд трохи пробігти і ще трохи пожити, а згодом знову ховає його, часом — назавжди».
Заключні слова твору виконують функцію епілогу. Тут повідомляється, що Пауля Боймера чекала така ж доля, як і його однокласників: «Його вбито в жовтні 1918 року, в один із тих днів, коли на всьому фронті було так спокійно і тихо, що в воєнному повідомленні обмежилися тільки однією фразою: «На Західному фронті без змін». Він упав долілиць і лежав, немов заснув. Коли його перевернули, то побачили, що він, мабуть, недовго страждав; його обличчя мало такий спокійний вираз, наче він був навіть задоволений з того, що все саме так скінчилося».
Ремарк не описує детально смерть персонажа. Він, схильний до такого деталізованого натуралістичного побутописання, мабуть, уникає цього свідомо. Чому? Та тому, що Пауль був уже морально підготовлений до такого кінця («Ми зайві самі собі...», «Проминуть роки, і ми загинемо», а далі, після тривожних роздумів: «На душі в мене зовсім спокійно»). І саме цей душевний спокій і відбився на обличчі уже мертвого Боймера.
Після написання роману «На Західному фронті без змін», який приніс автору несподіваний шалений успіх, він хотів порвати з літературою, але не зробив цього, не зміг. І написав ще десять творів.
«Катастрофою було те, що довело до братських могил»
У романі «Час жити і час помирати» (1954) письменник відтворив панораму останніх років Другої світової війни, коли крах фашистської Німеччини був уже очевидний. Ремарк розкрив ті глибинні процеси, які змусили отруєного фашистською ідеологією впевненого в кінцевій перемозі Третього рейху солдата засумніватися у своїй правоті.
У романі звернено увагу на відтворення докорінних зрушень у свідомості різних верств німецького народу. Твір став своєрідною проекцією того, що відчував, але так і не висловив умовний оповідач роману «На Західному фронті без змін» Пауль Боймер.
Основну увагу Ремарк зосереджує на образі Ернста Гребера, який і є центральним персонажем твору «Час жити і час помирати». Письменник простежує еволюцію образу. Спочатку Ернст, як і мільйони інших німецьких солдатів, був глибоко переконаний, що всі їхні дії в країні, на яку ступив фашистський чобіт, — це тільки «акції оборони»: «На Німеччину накинувся ворог, нав'язав їй війну, вона мусила захищатися». Зміни у свідомості і переконаннях Гребера розпочинаються, коли він опиняється на території Радянського Союзу. Відчуваючи з часом у душі «лише порожнечу», він усвідомлює, як відрізняється ця війна, що в перші місяці здавалася «переможним маршем», від попередніх воєнних кампаній. Дуже швидко тимчасові успіхи завершилися фатальними невдачами: розгром під Москвою, під Сталінградом, на Курській дузі, розрив кільця навколо Ленінграда. Уже в першому абзаці роману відтворено настрій німецьких солдатів, які починають розуміти, що крах гітлерівського режиму неминучий: «У Росії смерть пахла інакше, ніж в Африці, під шаленим обстрілом англійців, мертвим теж доводилося довго лежати на нейтральній смузі, чекаючи, поки їх поховають, але сонце робило своє. Нічний вітер приносив солодкуватий і важкий запах — мертвяків розпирало газами; наче привиди, зводились вони у світлі чужих зірок, немов знову збиралися піти в бій — мовчки, без надії, наодинці. Але вже перед світанком вони всихали і, неймовірно зморені, припадали до землі, немовби хотіли заритися в неї. І коли потім їх знаходили, більшість із них були легесенькі і висхлі, а від деяких через тиждень залишались хіба що скелети, котрі потріскували кістками у тепер завеликих мундирах. Це була суха смерть, у пісках на сонці та вітрі. В Росії смерть була липка і смердюча».
Показано поразку і відступ. Греберові, як і багатьом іншим, починає відкриватися жахлива істина: «Поки перемагали, все було гаразд, а те, що не гаразд, вони намагалися не помічати або пояснювали високою метою. Що ж то була за мета? Хіба вона ніколи не мала зворотного боку? І хіба той зворотний бік не був завжди темний і варварський? Чому він не помічав цього раніше? А чи справді не помічав?»
У романі «Час жити і час помирати» феномена «фронтової дружби» (поняття це увів сам Ремарк) більше не існує. Переконливо демонструє це автор шляхом показу життя-буття роти, детально відтворюючи сутність окремих її бійців. Тут і антифашист Іммерман, і фельдфебель Мюкке, який не знає нічого, крім німецького військового статуту; і селянин Зауер, сповнений лише однією мрією — якомога швидше повернутися на рідну землю; і гестапівець Штайнбреннер, бандит, ґвалтівник, садист із подобою херувима. Більшість представників роти усвідомлюють загарбницьку сутність даної війни: «Ми шаленіли, як Атілла або Чингіс-хан. Ми поламали всі угоди й людські закони».
Гребер, у якого уже зникли сумніви, все ж намагається довести Фрейзенбургу, що війна для фашистського рейху — це «історична необхідність». Але даремно. Фрейзенбург лише презирливо махає рукою:
«Есесівці... Лише за них ми ще б'ємося. За СС, за гестапо, за брехунів і спекулянтів, за фанатиків, убивць і божевільних — щоб вони ще якийсь рік утримались при владі. За них — і більш ні за кого. Війну давно програно».
Так, для Фрейзенбурга уже все зрозуміло, а ось Гребер по-справжньому почне прозрівати в тилу, у час короткої відпустки.
Відпустка в тил. Але чи можна назвати тилом те, що відкрилось зору Гребера? Місто його дитинства постійно бомбардували. Все перетворилося на руїни («над давніми руїнами тиша була інша», ніж «моторошна тиша свіжих руїн»). Здавалося, що він потрапив у вічну оселю небуття, у царство смерті. Ці руїни рідного міста набувають символічного звучання, бо ніби символізують падіння всієї фашистської держави. Саме побачене сприяє усвідомленню Ернстом, що пануючий режим ворожий німецькому народові. Прозріваючи, починає почувати і свою провину. В чому ж вона? У тій пасивній позиції, яку сам і обрав. Тому і його провина в тому, що «пристановище смерті стало тепер найбільш людним місцем у всьому місті». Він розуміє: катастрофа не в тому, що після двох нальотів у сонячні дні доведеться копати могили. «Катастрофою було те, що довело до братських могил».
Гребер стає свідком жахливих злочинів. І сам не помітив, як перетворився на бездушний «стріляючий автомат». Він підкорюється лише військовим наказам. У нього вже навіть якесь викривлене розуміння правди. Та й кому він її говорить? Лише коханій Елізабет, та й то — напівправду, бо ж приховує від неї звістку про загибель її батька, замученого в концтаборі. «Я зовсім нічого не думаю», — говорить він Елізабет. І пропонує провести вечір «забуття», щоб «взяти від життя хоч трохи радощів». Це була розкіш і «не просто розкіш. Це щось більше. Це мир і безпека, радість і свято — все, чого немає на фронті.
Він смакував вино і дивився на Елізабет — вона теж була святом. Святом нежданим, яке несло з собою полегкість і бадьорість, переповнювало чашу необхідного, було чимось вигаданим, немовби непотрібним, бо належало до іншого світу, яскравішого, щедрішого, до світу безтурботності і мрій. Після стількох років, проведених поруч зі смертю, вино було не лише вином, срібло не лише сріблом, музика, що звідкись долинала до зали, не лише музикою, і Елізабет не лише Елізабет. Все це були символи іншого життя, життя без убивств і руйнувань, життя в ім'я життя, яке вже майже перетворилося в міф, у безнадійну мрію».
Щоб не давати Елізабет постійно голодувати, Ернст ходить до свого шкільного товариша, нацистського чиновника Біндінга, бере у нього харчі, напої. Все це трофейні запаси. Пропонуючи їх, Біндінг розповідає мимохіть звідки вони: «...спершу візьми консервований черепаховий суп. Справжній!.. Це ще з Франції», «спаржа, голландська», «празька шинка в банці. Це внесок Чехословаччини», «шматок голландського сиру і банка масла», «польська сливовиця» тощо. У нього ж опинився за столом поруч із гестапівцями, для яких смерть — ремесло. Кульмінаційним моментом є зустріч Гребера із білявим молодчиком із служби СД Гайні. Останній, п'яний, вихваляється вишуканими способами катування, які сам і вигадав для радянських людей. Гребер розуміє, що все сказане правда. Він «...багато чув про те, що витворяє служба безпеки СС, і розумів, що слова Гайні — це не просто п’яна маячня. В окупованих областях СД тисячами знищувала людей, посилаючись на те, що для німецького народу потрібен «життєвий простір». Вона знищувала всіх небажаних людей, вдаючись здебільшого до розстрілів. Але щоб якось урізноманітнити ці масові вбивства, есесівці інколи вигадували такі собі «дотепні варіанти». Про деякі з них Гребер уже знав; про інші йому розповідав Штайнбреннер. Але живі вогнемети — це було щось нове».
Ось тут і проявились найповніше пасивність, «негероїзм» Ернста Гребера. Вони передусім у тому, що він не наважився у який-небудь спосіб відреагувати на все почуте за столом. Своє хвилювання він не видав жодним жестом. Коли наздогнав Гайні на безлюдній вулиці, подолав у собі бажання убити цього «винахідника», не вчинив цього. Ідучи далі вулицею, він роздумує: «Треба тримати себе в руках... А я гадав, що я спокійний. Ні, я не спокійний. Я схвильований куди більше, ніж думав собі. Мені просто потрібно взяти себе в руки, а то я можу накоїти дурниць!»
Гребера непокоїть: чи він як особистість причетний до війни? У пошуках відповіді, хоча і не маючи певності, що отримає її, він приходить до Польмана, який у школі вчив його закону Божого; «і книжки, і вчитель ніби втілювали в собі те, що відійшло в далеке минуле — добро, наполегливість і мудрість, — а сміття перед вікнами — те, що від усього цього залишилось». Діалог між Гребером і вчителем надзвичайно важливий в усвідомленні сутності всього роману.
Зустріч із вчителем була важливою. Ернст прозрів остаточно.
Гребер повертається на фронт. Події утворі розгортаються стрімко з цього моменту. Вони ніби нагадують потяг, який не можна зупинити, який на всій швидкості мчить до прірви. Після болісних довготривалих роздумів Ернст Гребер врешті пізнав міру своєї вини, причетності до злочинів гітлеризму. Усвідомивши свою провину, він сам собі підписав вирок. Гребер не зміг спрямувати свою зброю проти фашистів, разом із партизанами. Його вбив врятований ним російський селянин — він покарав себе сам. Здавалось би, нарешті герой все зрозумів і, застреливши Штайнбреннера, відпустивши росіян, міг би розпочати нове життя: «Щось назавжди вирішилося в його житті. Він більше не відчував свого тіла. Він став ніби чимось нереальним. Він розумів, що повинен щось зробити, але заразом відбував, що спершу треба за щось міцно вхопитись, щоб його не змело. Голова йшла обертом. Він обережно пішов по алеї. Щось надзвичайно важливе чекало на нього, але він ніяк не міг ухопитися за нього, поки що не міг. Воно було ще надто далеке, надто нове і водночас до болю зрозуміле».
Сталось інакше. Гребер загинув, смертю спокутувавши свою несвідому співучасть у злочинах нацизму: «Він бачив перед собою чорний отвір дула, що ставав усе більшим і більшим. Йому хотілося голосно крикнути, швидко і голосно багато чого сказати...
Він не почув пострілу. Тільки раптом побачив перед очима траву, якусь рослину, напіврозтоптану, з червонуватими квітами і ніжними листочками; вони все росли, збільшувались — так уже було одного разу, але він не пам'ятав коли.
Рослина погойдувалась і стояла зовсім самотня на тлі горизонту, що раптом став вузьким — бо голова його впала в траву — і тихо й природно ніс йому втіху, розраду і спокій; а рослина все росла, аж поки заступила небо, і очі його заплющились».
Запитання. Які художні засоби використовує письменник, описуючи останні хвилини життя Ернста Гребера?
«Хто з нас Хтось? І хто з нас Я? Той, що в дзеркалі, чи інший, із тіла й крові, який стоїть перед дзеркалом?»
Л-ра: Всесвітня література та культура. – 2005. – № 6. – С. 29-31.
Твори
Критика
