Крістофер Кокс «Володар дедлайнів. Встигнути все»

Найефективніші стратегії боротьби з побутовою прокрастинацією за версіями Financial times та Publishers weekly

Не такий страшний дедлайн, як його малюють. А як щодо чотирьох сучасних вершників Апокаліпсису? Коронавірус змінюється Розмиром, і Дедлайн іде плече до плеча з Реченцем. Числа в календарі жахають виконавця. Або дозволяють устигнути все, не відхиляючись від графіків.

Визначте дедлайн на купівлю й прочитання цієї книжки, щоб не запізнитися до ресторану, який відкривають без стресів і паніки, на власні очі побачити рукотворне засніження гори та як сходить із конвеєра пасажирський літак. Ви дізнаєтеся, як доставляють великодні лілії, і побуваєте за лаштунками театру перед прем’єрою. Потрапите в ескадрилью військово-повітряних сил, що рятуватиме постраждалих від урагану, і в крамницю Best Buy напередодні чорної п’ятниці. Поспостерігаєте за засновниками стартапу, що представляють свій продукт громадськості, візьмете участь у передвиборчій кампанії. Опанована наука, як установлювати та обнуляти власний таймер, створюватиме простір для всіх ваших справ. Простір, у якому, на щастя, є час для завершення роботи, час для роздумів і час на відпочинок.

Про автора

Крістофер Кокс — політичний, науковий і бізнес-оглядач The New York Times, GQ, Harper’s, Wired та Slate. Бувши головним редактором журналу Harper’s та виконавчим редактором GQ, працював над історіями, що здобули Пулітцерівську премію, премію PEN за журналістику та численні нагороди National Magazine Awards.

Уривок книги

«Настав час згадати слово, якого я досі уникав. Прокрастинація. Після цього вступу навряд чи про неї буде згадано. І не тому, що люди, з якими ви познайомитеся в наступних розділах, не зазнали впливу прокрастинації, а тому, що ця книжка про організації (а я тут описую особливо ефективні організації), які винайшли системи боротьби з прокрастинацією, не змінюючи основ людської психології. Отож, щоб зрозуміти, як працює дедлайн, треба зрозуміти його злу протилежність.

Перші люди, що використовували слово «прокрастинація», мали на увазі саме це — добро і зло, прокляття і спасіння. Прокрастинація була «найгіршим з інструментів Сатани», писав Ентоні Вокер, настоятель Файфілда, у своїй проповіді в 1682 році. Проте Вокер мав увазі особливий вид зволікання — відтягування покаяння. Джонатан Едвардс, видатний американський діяч, проповідник відродження, звернувся до цієї теми на кілька десятиліть пізніше, кажучи: «Як ви можете бути спокійними впродовж одного дня чи однієї ночі, коли не знаєте, що Господь прийде цієї ночі? І якщо ви залишитеся невідродженими, як-от зараз, то будете не готовими до Його приходу, і наслідки страшними будуть!». Проповідь називалася «Прокрастинація, або Гріх та дурість залежності від майбутнього часу» (Procrastination, or The Sin and Folly of Depending on Future Time).

Сьогодні наші турботи здебільшого світські, однак біда та сама. Психолог Джордж Ейнслі назвав прокрастинацію «основним імпульсом», людським недоліком, «таким же фундаментальним, як і форма часу». Метааналіз досліджень проблеми прокрастинації, що провів Пірс Стіл, професор Університету Калгарі, виявив: 20% дорослих (і 50% студентів коледжів) уважають себе хронічними прокрастинаторами, і ця поглиблюється. А ще вона дорого обходиться: компанія H&R Block, провівши дослідження, дійшла висновку, що, сплачуючи податки на прибуток, ми переплачуємо 473 мільйони доларів на рік, через те що затягуємо із поданням декларації.

Психологічний механізм прокрастинації добре вивчено. Річ не лише в тім, що люди не люблять виконувати неприємні завдання: якби така антипатія контролювала нас, ми нічого не робили б. Проблема в тому, що ми непослідовні й упереджені до теперішнього: ми схильні недооцінювати і витрати, і винагороду, якщо вони далеко в майбутньому; цей процес називається гіперболічним дисконтуванням. Нехай вас не збиває з пантелику складний термін. Він означає, що ми перебільшено (гіперболічно) недооцінюємо (дисконтуємо) вартість майбутніх здобутків і витрат. Тому задоволення від закінчення проєкту (майбутня нагорода) значно програє задоволенню згаяти один день. Так само й біль від того, що ми здамо кров на аналіз сьогодні, здається більшим, аніж дискомфорт від повного медогляду через пів року. Не лише люди страждають на цей синдром. Доведено, що щурі віддають перевагу відтермінованому сильному шоку над меншим, але негайним. (Я читав про цей експеримент у журнальній статті під назвою «Прокрастинація у голубів».)

Тож ми схильні переоцінювати, скільки часу нам потрібно буде в майбутньому, що веде до несподіваних результатів, коли йдеться про справи, відкладати які зазвичай немає причин. У дослідженні під назвою «Відкладання приємних вражень» (Procrastination of Enjoyable Experiences) Сюзанна Шу та Аєлет Ґнізі порівняли туристів, які провели два тижні в Чикаго чи Лондоні, та осіб, що прожили в цих містах цілий рік. Туристи, які не могли обманюватися, що матимуть більше часу в майбутньому, побачили більше пам’яток, ніж місцеві жителі.

Такі ж помилки в розрахунках часу вплинули на учасників іншого експерименту, який провели Шу та Ґнізі. Дослідниці розповсюдили купони, за якими можна було отримати шматок торта в кондитерській. Строк дії одного набору купонів закінчувався через три тижні, а другого — через два місяці. Вони опитали респондентів і виявили, що лише половина з тих, хто отримав купон на три тижні, були впевнені, що скористаються ним, а серед тих, хто отримав купон на два місяці, використати його планували дві третини. Насправді було використано 31% тритижневих купонів і лише 6% двомісячних купонів. 94% респондентів, що залишилися без торта, думали, що пізніше матимуть більше часу.

Уже багато написано про те, як перемогти ці вроджені упередження шляхом творчого впорядкування нашого багажу знань. Книжки стверджують, що за допомогою правильного мислення, правильної мантри, достатньої сили волі ми можемо покласти край зволіканню і з радістю почати нове, продуктивне життя. Та є інший підхід, який не надає такого великого значення перспективі позбутися слабкостей. Це спосіб посилення самодисципліни шляхом її зовнішнього вияву.

У статті під назвою «Прокрастинація та розширена воля» (Procrastination and the Extended Will) два професори філософії, Джозеф Гіт та Джоел Андерсон, кажуть, що пізнання краще сприймати не як спалахи нейронів у вакуумі, а як взаємодію між нашим мозком, тілом і довкіллям. Як приклад вони наводять множення: лише одиниці можуть перемножувати тризначні числа подумки, але майже кожен із нас може зробити це на папері. «Якщо спробувати охарактеризувати людину як обчислювальну систему, — пишуть вони, — різниця між “людиною” і “людиною з олівцем та папером” величезна».

Те саме стосується всіх починань, які ми схильні вважати виключно розумовими. «Людиною, що здатна контролювати себе, зазвичай уважають ту, що може виявляти колосальну силу волі, — пишуть автори, — а не ту, що здатна організувати своє життя так, щоб їй ніколи не довелося виявляти ту колосальну силу волі». Самодисципліна в цьому разі стає результатом установлення зовнішніх обмежень нашої поведінки. Одіссей протистоїть спокусливій пісні сирени не за допомогою доброчесності та дисципліни — він наказує матросам прив’язати його до щогли.

«Ми можемо не так уже й багато, використовуючи свої внутрішні ресурси, коли йдеться про контроль над прокрастинацією, — пишуть Гіт і Андерсон. — З іншого боку, коли людина переходить у сферу навколишнього середовища, особливо соціального середовища, набір доступних стратегій стає ширшим».

Замість того щоб пробивати собі шлях через виснажливі завдання, ми можемо створити схеми, які допоможуть нам здолати природну схильність відкладати важку роботу. На щастя, ми вже придумали неймовірно ефективну схему для розв’язання проблеми нашої слабкої волі, і вона не потребує вміння зав’язувати морські вузли, — це дедлайн».