Есей: Сирена-гієна. Людмила Таран

Перехрестила вікно скотчем: стрічки склалися в різдвяну зірку. Чи порятує вона від вибухів російських ракет? Закладаю вікно стосами книжок. На них роками тратила гроші зі своєї убогої зарплатні в часи радянського режиму. Коли могла дістати з-під поли напівзаборонених Ахматову, Гіппіус, Цвєтаєву, Мандельштама, в мене від радості тряслися руки. Яке щастя! Це – мій капітал!

Ось як знадобився Серебряный век із початком повномасштабної війни росії проти України! Окрім інших росіян, тут і Пушкін.

Що нині скажете нам, українцям, світочі російської культури? Оце і є «возвышающий обман»?

Ексгумація трупів закатованих дітей.

Братські могили на дитячих майданчиках у Маріуполі. В лісі біля Ізюма. По всій Україні. Тисячі мирних жертв.

Чи з небес, Фьодоре Міхайловичу, бачите смерті українських дітей? Це ж ваші слова про «слезинку ребенка»? Сьогодні, 10 жовтня, безневинне дитя вбила російська ракета ще в материнському лоні тут, у Києві, на Жилянській. За що?!

Європа. Україна. Двадцять другий рік ХХІ століття.

Земля розверзлась
Витікає кров із вирви
На шматки рознесло
Життя
Прострелене у вічко немовляти

Згорнутись на мачину
Утекти світ за очі

Уже немає світу

А тільки тінь і згарище і дим
І немовля
Яке не врятувало

Бога

Виє сирена.

За звичкою підтягується рима: гієна. Сирена-гієна.

Ні-ні: гієна – хижак, мародер. А сирена сповіщає про небезпеку ракетного удару. Різні конотації.

Сьогодні просиділа три години у метро. Повітряна тривога. Три години підземного життя. Мій похресник Тарас – в окопах на сході України. Над його головою, головами побратимів – ракети повсякчас.

Це вони, росіяни, заганяють нас в окопи, підвали, укриття, схрони, підземелля. У небуття. Вони жадають, щоб нас – на нашій споконвічній землі – не існувало.

Наші ножі ростуть

Із-під землі, впоєні нашою кров’ю.

Сьогодні вирішила подивитися будинок, в якому від атаки російської ракети загинула журналістка Віра Гирич. Новозбудований дім зяє порожніми віконними отворами. Чорні руїни стін, оголена, скручена в жмути арматура.

На блокпостах біля «мого» Печерського мосту – складені горою мішки з піском, обабіч – залізні протитанкові «їжаки». Ніби спотворені різдвяні зірки. Дожити до Різдва…

Зранку до вечора не можна нічого спланувати. Густа чорна сирена розпанахує життя.

Двадцять четвертого лютого мусила втікати з Києва у батьківський дім. Шістдесят п’ять кілометрів долали майже день. Мовчазними настороженими селами між холодних полів. Не встигли перевести дух – вибухи. Ракетами вдарили по Василькові та Білій Церкві. Сховались у темний сирий погріб. На підземних стінах – цівки конденсату. Сумні наші жарти. Вимучений оптимізм. Стражденна віра.

Холодно. Мене знудило.

Виблювати цю війну! Вивергнути!

Ловлю себе на думці: як добре, що наші мертві, котрі відійшли у вічність до війни, не знають про неї. Інакше померли б удруге.

На нашій землі смертей – до самого неба. Випалено серця. Наші мертві тримають небо над нами, як ППО – на землі.

Зрешечена вирвами, стогне земля наша.

Втекти! Втекти світ за очі від виття сирен. «Ризик померти у Києві дуже високий», – каже наш мер. Хіба лише тут? Ми всі – смертники.

Я повна рішучості. Втекти! Поруч – «Дружби народів», станція метрополітену. Колись дитя запитало мене: чому так назвали? Що таке – дружба народів? Дитя ще доростало до узагальнень і покрученої історії свого народу. «Дружба народів – коли народи не вбивають одне одного», – пояснила. Дитя мало що збагнуло. І сама я знала не до кінця. Хіба що: ця назва – такий собі евфемізм. «Принуждение к дружбе». Люби мене, інакше уб’ю тебе! Зітру з лиця твоєї землі!

Ми теж навчилися «палко любити»! Це не «мова ненависті», це адекватна відповідь.

Слова – «Дружби народів» – стікають кров’ю. Хто не жив тут, не знає нашої історії – не збагне підлої іронії цих слів.

Я втекла у Вінницю. Світле охайне місто завжди надихало спокоєм. Поглинала той спокій – про запас. Заганяла його під шкіру, втирала у волосся, вмощувала в рюкзак. Я запасалася. Спокоєм.

Приїхала на київський вокзал – на голову впала сирена. Ниюче гієнне виття.

Стояла з такими, як я, у підземному тунелі. Нили ноги і спина. З керамічних плиток облицювання стікав конденсат. Пізніше саме десь тут повітряна тривога застала британців – нейрохірурга й письменника Генрі Марша та журналістку Рейчел Кларк. Може, у їхній генетичній пам’яті вибухнув спогад: 57-денне бомбардування Лондона гітлерівською авіацією. Операція «Бліц». Дежа вю?

Щойно вдома витягла з рюкзака дорогоцінний спокій із Вінниці, розіклала його по всіх закутках – коли вибухнуло повідомлення: Вінницю накрило крилатими ракетами. Там, у центрі міста, я проходила не раз. Загинули безневинні люди, серед яких чотирирічна дівчинка Ліза.

Виє сирена. Виття її таки гієнне. Геєна вогненна. Кров. Попіл. Смерть.

Коли ми прощалися з Романом Ратушним, над Майданом Незалежності теж завила сирена. Гучно, утробно, немилосердно.

Я пішла провідати Протасів Яр, улюблене місце Романа. Серце плакало, очі розкошували. Та зелену хвилю дерев накрила сирена.

Із грудей здійнявся вогненний стовп люті і гніву.

Серед ночі будить мене виття гієнне.

І фото: розстріляна жіноча рука – з Бучі, з червоним манікюром, рука в судомах зачерпнула рідну землю.

Рука чоловіча, ексгумована – з Ізюма, із синьо-жовтим браслетом...

Виє сирена, поки це пишу. Біжу в укриття. Зринає інша рима: Сієна. Сирена – Сієна. Місто в Тоскані. Після нашої Перемоги спершу – туди! Обійняти цілий світ! Нас убивали – а ми живі!

«Воєнний стан» – онлайн-антологія есеїв українських інтелектуалів та інтелектуалок про війну від Meridian Czernowitz. Сто авторів – у ста текстах – розкажуть про власні враження, спостереження й почуття. Створення антології відбувається у межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні» за підтримки USAID.