Роман Я залишаюсь тут. Бальцано Марко. Анотація та уривок книги

новинка видавництва Нора-Друк

Історія життя, яку розповідає мати своїй давно втраченій доньці, розгортається на тлі історії громади маленького села Курон у Південному Тіролі, яке розривається між італійським фашизмом і німецьким нацизмом.

Сімнадцятирічна Тріна прагла іншої долі, збиралася стати вчителькою, але в 1923 році режим Муссоліні скасовує використання німецької як мови навчання на анексованій Італією території Австрії. Зневажаючи програму примусової італізації, Тріна стає вчителькою у підпільній мережі шкіл, ризикуючи бути покараною. Після одруження з Еріхом, юнаком-сиротою та помічником її батька, Тріна знову опиняється в ситуації невизначеності, коли гітлерівська Німеччина в 1939 році запрошує населення громади покинути Італію і приєднатися до Рейху. Громада розколюється, і між людьми виникають дедалі більші розбіжності. Тих, хто вирішив залишитись, як Тріна та її родина, сприймають як зрадників і шпигунів; вони більше не можуть вийти з дому, не зазнавши насильства. Одного разу Тріна виявляє, що її донька зникла…

Натхненний незвичайним виглядом дзвіниці, яка піднімається з озера Резія, — усього, що на сьогодні залишилося від села Курон, Марко Бальцано написав роман, у якому чудово переплітає великі моменти історії з життям звичайних людей. Роман став лауреатом понад 10 літературних премій; його перекладено у 15 країнах.

Відеовідгук письменниці Наталії Чайковської

Уривок книги

Частина перша: РОКИ

Розділ перший

Ти нічого не знаєш про мене, хоча й знаєш багато, бо ти — моя донька. Запах шкіри, тепло подиху, напружені нерви — все це дала тобі я. Тож говоритиму з тобою як з тією, що бачила мене зсередини.
Я могла б описати тебе у найменших подробицях. Ба навіть іноді вранці, коли насиплеться доволі снігу, а дім огортає така тиша, що аж дух забиває, на гадку мені спадають нові деталі. Кілька тижнів тому я згадала про невеличку родимку на твоєму плечі — коли я тебе купала в балії, ти завжди мені її показувала. Ти була одержима нею. Або той кучерик за твоїм вухом — єдиний у твоєму волоссі медового кольору.
Тих кілька світлин, що в мене збереглися, витягаю з обережністю, бо з часом людина стає тонкосльозою. А я ненавиджу плакати. Ненавиджу плакати, бо так роблять лише ідіоти, бо це не дає мені розради. Це мене лише знесилює, і їжа не лізе в горло або ж відпадає бажання навіть одягнути нічну сорочку перед тим, як іти спати. Натомість треба дбати про себе, стискати кулаки й тоді, коли шкіра на руках вкривається плямами. Боротися, незважаючи ні на що. Цього навчив мене твій батько.

Усі ці роки я часто уявляла себе доброю матір’ю. Впевненою у собі, розумною, зичливою… всі ці прикметники на мене просто не налазять. У селі мене все ще кличуть пані вчителька, але тільки здалеку вітаються. Вони знають, що люб’язності в мені ні на гріш. Іноді мені пригадується гра, в яку я гралася з дітьми першого класу початкової школи. «Намалюйте тварину, яка найбільше подібна до вас». Тепер я б намалювала черепаху, яка втягнула голову під панцир.
Мені подобається думати, що я б не була нав’язливою матір’ю. Я б ніколи тебе не питала, як це завжди питала мене моя мати, хто той чи той хлопець, чи він тобі подобається, чи ти хочеш з ним заручитися. Але, можливо, це ще одна байка, яку я собі розповідаю, і якби ти була тут, я б засипала тебе запитаннями, косо поглядаючи на тебе після кожної ухильної відповіді. Що більше минають роки, то менше почуваємо себе хорошими батьками. Зрештою, тепер усякі порівняння явно не на мою користь. Бабуся твоя була сувора й прикра, про все мала свою незмінну думку, легко відрізняла біле від чорного і не вагалася рубати сокирою. А от я загубилася на своїй шкалі відтінків сірого. На її думку, в усьому була винна моя освіта. Вона вважала, що всі освічені люди мають непотрібно важкий характер. Мала їх за нероб, за мудрагелів, які ускладнюють прості речі. Натомість я вважала, що найбільшою мудрістю, особливо для жінки, є слова. Події, історії, фантазії — важливо було прагнути їх і зберігати для того часу, коли життя ускладнювалось або оголювалося. Я вважала, що вони, слова, можуть врятувати мене.

Розділ другий

На чоловіків мені завжди було начхати. Думка, що вони якось причетні до любові, здавалась мені сміховинною. Про мене, це були занадто незграбні, занадто волохаті або занадто грубі істоти. Іноді все на раз. У цих краях усі мали шматок землі і кількох тварин, і запах цей був від них невіддільний. Запах стайні та поту. Уявляючи собі кохання, я воліла уявляти його з жінкою. Краще тверді вилиці дівчини, ніж колюча шкіра мужчини. А ще краще залишатись самотньою, нікому не звітуючись. Насправді я навіть була не проти того, щоб постригтись у черниці. Можливість відійти від світу захоплювала мене більше, ніж можливість мати родину. Але мені завжди було складно думати про Бога, згадка про нього збивала мене з пантелику.

Єдиним, на кого я задивлялася, був Еріх. Я бачила, як на світанку він проходить повз — капелюх збитий на чоло, сигарета звисає з куточка рота вже о цій порі. Щоразу я хотіла визирнути з вікна і привітатись, але, якби я відчинила вікно, мамця відчула б холод і точно гукнула б мені, щоб я негайно його зачинила.
«Ти що, Тріно, здуріла?!» — зарепетувала б вона.
Репетувала вона завжди. Але якби я таки відчинила вікно, що я б йому сказала? В сімнадцять років я була геть мамулувата, могла хіба щось невиразно промимрити. Тому я стояла і дивилась, як він віддаляється в бік лісу, тоді як Ґрау, той його плямистий собака, гнав стадо вперед. Еріх плівся за коровами так повільно, що здавався нерухомим. Тоді я схиляла голову над книжками, певна, що побачу його знов у тому самому місці, а коли підводила очі, він уже перетворювався на крихітну крапку в кінці дороги. Під модринами, яких більше нема.
Тієї весни я дедалі частіше ловила себе на тому, що, сидячи над розгорнутими книжками і гризучи олівця, уявляла собі Еріха. Коли мамця не поралася за два кроки від мене, я питала татка, чи це правда, що життя селян — це життя мрійників. Посапавши город, можна вийти з тваринами на луку, сісти на камінь і сидіти, дивлячись мовчки на ріку, яка хтозна вже скільки століть спокійно спливає додолу, на холодне небо, яке невідь-де закінчується.
— Селяни ж можуть усе це робити, правда, татку?
Татко посміювався, затиснувши люльку в зубах:
— Піди і спитай у того хлопця, за яким ти підглядаєш вранці з вікна, чи він має себе за мрійника…

Вперше я говорила з ним у дворі нашого обійстя. Татко теслярував у Резії, але робота не полишала його навіть удома. Тут весь час крутилися люди, які приходили попросити його щось полагодити. Коли відвідувачі йшли геть, мамця бурчала, що спокою тут не діждешся. Тоді він, неспроможний стерпіти навіть мінімальний докір, відповідав: нема чого, мовляв, бурчати, адже ремісник працює навіть тоді, коли частує когось чаркою або перекидається з кимсь кількома словами, бо саме так він здобуває нових клієнтів. Щоб припинити суперечку, вона смикала його за носа, за того таткового пористого носяру.
— Він у тебе ще більше виріс, — казала вона йому.
— А тобі виросла задниця, — огризався він.
Тут мамця скаженіла:
— То ось за кого я вийшла заміж, за недоумка! — і кидала в нього ганчіркою. Татко хихотів і жбурляв у неї олівцем, вона ж у нього знову ганчіркою, а він у неї ще одним олівцем. Отак кидатися різними предметами означало для них любити одне одного.
Того пополудня Еріх з татком курили собі й дивилися, примруживши очі, на хмари, що скупчилися навколо гори Ортлер. Татко сказав нам почекати на нього хвилинку, поки він принесе чарку ґраппи. Еріх не надто любив говорити — натомість задирав підборіддя і ледь усміхавсь, а його самовпевнений вигляд примушував мене почуватися геть малою.
— Що робитимеш, коли вивчишся? Станеш учителькою? — спитав він мене.
— Може, й так. А може, подамся кудись далеко, — відповіла я, просто щоб відповісти як доросла.
Почувши це, він одразу спохмурнів на виду. Затягнувся сигаретою так, що мало не обпік собі пальці.
— Я б ніколи не покинув Курон, — сказав він, киваючи на долину.
Тоді я глянула на нього, мов дівчинка, в якої закінчилися слова, й Еріх погладив мене по щоці на прощання.
— Скажи батькові, що ґраппу я вип’ю іншим разом.
Я кивнула на знак згоди, не знаючи, що ще сказати. Спершись ліктями об стіл, я стежила за ним, коли він виходив. Раз у раз я поглядала на двері, боячись, що там може несподівано з’явитись мамця. Іноді кохання примушує тебе почуватися злодійкою.

Розділ третій

Навесні 1923 року я готувалася до іспиту на атестат зрілості. Муссоліні немов спеціально чекав, коли я отримаю атестат, а тоді перевернув шкільну освіту догори дриґом. За рік до того відбувся фашистський марш на Больцано, коли фашисти дощенту сплюндрували це місто. Підпалювали громадські споруди, лупцювали людей, силоміць прогнали бургомістра, а карабінери, як звичайно, на все те тільки дивились. Якби вони не вичікували, склавши руки, якби король бодай щось зробив, фашизму не було б. Ще й нині мені аж серце млоїть, коли ходжу по Больцано. Все тут здається мені ворожим. Знаки фашистського двадцятиріччя тут численні, і коли я їх бачу, то згадую Еріха і ту лють, яка його пожирала.
Аж доти ритм життю задавали пори року, особливо у цих прикордонних долинах. Немов історія аж сюди нагору не доходила. Вона була відлунням, яке десь губилося. Говорили тут німецькою, сповідували християнську релігію, працювали на полях та у стайнях. Цього досить, щоб зрозуміти цих горян, до яких належиш і ти — хоча б тому, що тут ти народилася.
Муссоліні звелів перейменувати вулиці, потічки, гори… ці душогуби наважились навіть потурбувати мертвих, змінюючи написи на надгробних плитах. Перекроїли на італійський манір наші імена, замінили вивіски крамниць. Заборонили нам носити наш одяг. З дня на день у нашій школі раптом опинилися вчителі з Венето, з Ломбардії, з Сицилії. Вони не розуміли нас, а ми не розуміли їх. Тут, у Південному Тіролі, італійська була екзотичною мовою, яку можна було почути хіба що з грамофона або коли приїздив якийсь крамар з Валларси, що віз свій крам через все Трентіно на продаж в Австрію.

Твоє досить оригінальне ім’я відразу запам’ятовувалося, але для тих, хто його не пам’ятав, ти завжди була донькою Еріха та Тріни. Казали, що ми схожі, мов дві краплі води.
— Якщо вона загубиться, її відразу приведуть тобі додому! — бурчав пекар і кроїв міни тобі на прощання своїм беззубим ротом. Пам’ятаєш? Коли, йдучи вулицею, ти відчувала запах паляниць, то смикала мене за руку, намагаючись затягнути туди, щоб я купила тобі булочку. Нічого ти так не любила, як іще гарячий хліб.
Я знала кожного мешканця Курона, але подругами моїми були лише Мая та Барбара. Вони більше тут не живуть. Виїхали звідси багато років тому, і я навіть не знаю, чи вони ще живі. Ми були такі близькі одна до одної, що пішли вчитися в ту саму школу. До вчительського інституту вступити ми не могли, бо він був занадто далеко, але раз на рік ми їздили в Больцано здавати іспити, і це було для нас неабиякою пригодою. Ми схвильовано блукали містом — нарешті бачили якийсь інший світ, крім обор та гір. Багатоповерхові будинки, крамниці, метушню на вулицях.
Ми з Маєю справді мали покликання викладати і не могли дочекатися, коли зможемо ввійти в клас. Натомість Барбара воліла бути кравчинею. Вона пішла з нами вчитися тому, що, за її словами, «так ми більше часу проводитимемо разом». У ті роки вона була моєю тінню. Ми безконечно відпроваджували одна одну додому. Підійшовши до воріт обійстя, одна казала другій:
— Ще не стемніло, проведу тебе додому.
Ми довго гуляли вздовж річки чи на узліссі, і пам’ятаю, як під час тих прогулянок Барбара весь час мені повторювала:
— Якби я мала твою вдачу…
— Чому це, яка ж така у мене вдача?
— Ну, ти все чітко розумієш, знаєш чого хочеш. А я завжди у замішанні, завжди шукаю когось, хто б узяв мене за руку.
— Не схоже, щоб ця моя вдача приносила мені багато користі.
— Ти так кажеш, бо надто вимоглива.
— В кожному разі, — казала я, знизуючи плечима, — я б охоче обміняла свою вдачу на твою красу.
Тоді вона усміхалася і, якщо навколо не було нікого або якщо небо захмарювалося, цілувала мене й говорила ніжні слова, яких я вже не пам’ятаю.

Коли прийшов до влади дуче, ми ризикували лишитися без роботи, оскільки ми не італійки, тому всі троє взялися вивчати італійську мову, сподіваючись, що нас усе ж візьмуть. Тієї весни ми проводили пообіддя на березі озера над підручниками граматики. Зустрічалися пополудні — хтось приносив у вузлику фрукти, хтось дожовував останній шматочок їжі.
— Годі вже говорити німецькою! — закликала їх до порядку я.
— Я хочу стати вчителькою, але не хочу навчати чужої мови! — протестувала Мая, ляскаючи своїм повним карлючок зошитом.
— А що казати мені, я ж хотіла шити одяг? — і собі ремствувала Барбара.
— Май на увазі, працювати вчителькою ніхто тебе не примушує, — відрубувала Мая.
— Ото вже мені змія… Що це значить — ніхто мене не примушує? — заперечувала Барбара, збираючи у вузол копицю свого рудого волосся, що сягало їй мало не до п’ят. А тоді знову починала торочити про те, що нам треба оселитися разом і не виходити заміж.
— Повірте мені, якщо ми вийдемо заміж, то станемо служницями! — переконано запевняла вона.
Я поверталась додому і відразу йшла спати. В мені весь час жила спрага самотності. Я лягала в ліжко у вологій темряві кімнати й поринала в думки. Думала, що хоч-не-хоч, але я дорослішаю, і це мене непокоїло. Не знаю, чи у тебе теж були ці страхи, а чи ти схожа на свого батька, який дивився на життя як на ріку. При наближенні якоїсь зміни або при досягненні мети — чи то здобувши диплом, чи то вступивши в шлюб — я завжди відчувала бажання втекти й зруйнувати все. Чому жити обов’язково означає йти вперед? Навіть коли я народжувала тебе, то теж думала: «Чому я не можу потримати її у собі ще трохи?»

У травні ми з Маєю та Барбарою зустрічалися ще й у будні, а не як у минулі роки — час від часу чи під час недільної меси. Ми вправлялися у цій дивній мові, сподіваючись, що фашисти візьмуть до уваги наші старання і наші дипломи. Але оскільки ми самі не надто вірили у це, то замість того, щоб вивчати граматику, ставали колом і слухали італійських пісеньок з Барбариних платівок.

Un bacio ti dar?
Se qui ritornerai
Ma non ti bacer?
Se alla guerra partirai [1]

За тиждень до письмових іспитів татко дозволив мені залишитись у Барбари на ніч. Це було нелегко, але врешті я таки його обламала.
— Гаразд, дитинко, йди вже до своєї подруги, але потім щоб принесла мені ідеальний табель.
— А що таке для тебе — ідеальний табель? — спитала я, цмокнувши його в щоку.
— Ну, табель із середнім балом десять! — сказав він, виставляючи вперед долоні. Мамця, яка сиділа біля нього і плела панчохи, теж кивнула. Мамця завжди плела панчохи, тільки-но у неї з’являлась вільна хвилина, бо, мовляв, коли зимно в ноги, холоне ціле тіло.
Проте максимум балів я не здобула. Купити випивку і спекти пиріг випало Маї, як це ми домовлялися на початку шкільного року. Втім, Барбара вважала, Мая дістала десять балів тільки тому, що її вчитель був розпусник і весь час дивився їй на груди.
— А я дістала сім балів, бо в мене всього лише оці два яблучка! — протестувала вона, випинаючи груди і зважуючи їх у долонях.
— Ти дістала сім балів, бо ти тупа! — відповіла їй Мая, а подруга тут же вчепилася їй у коси, і вони покотились по траві. Я дивилась на них, сміючись, з примруженими через сонячне світло очима.

_____________

[1] Цілунок тобі подарую,
Якщо вернешся сюди.
Але тебе не поцілую,
Якщо на війну вирушиш (італ. Прим. пер.)