«Не все у світі Лаурель». Фрагмент із книжки «Найкраща книжка про Каміно. Історія дороги з тисячею імен» Максима Беспалова

Видавництво Віхола

Життя пілігрима обмежене достатньо простими правилами. У ньому немає багатьох умовностей, хитромудрих планів, прикрих обмежень та приводів бути нещасним. Побут прочанина крутиться навколо чотирьох базових потреб: іти, їсти, пити та спати. Усе інше— факультативно. 

Проте кожен із цих чотирьох слонів, на яких тримається світ паломника, має величезну кількість сторін, і троє сліпців могли би до нескінченності сперечатися щодо деталей і сутностей сну на Каміно, а також їжі, напоїв і принципів пересування. Притулки чи готелі, скромна чи багата їжа, вода чи вино, пішки чи на велосипеді— кожен сам обирає собі шлях, так само як і конкретний маршрут. 

Сьогодні я обираю право брати від життя максимум. Я подолав першу сотню кілометрів свого Каміно і маю право втішити себе чимось приємним. 

О шостій вечора на вулиці Лаурель відкрито всього двійко закладів, біля яких кружляє, може, з десяток людей— хлопців і дівчат від 18 до 81. Вони стоять за вуличними столиками, потягують вино чи пиво з бокалів і спокійно розмовляють. Температура повітря поки не впала, тому відлуння сієсти дає про себе знати. Люди ніби трішки пригальмовані в рухах, а холодного пива перед ними помітно більше, ніж червоного терпкого вина, гордості регіону Ріоха. 

Місто Лоґроньо, власне, є столицею цієї автономної області, сама назва якої викликає радісне збудження серед любителів якісного алкоголю. Виноробень тут сотні, а може, й тисячі, вони розкидані по містах, містечках і селах провінції. Великі заводи, маленькі фабрики та домашні виробництва продукують щороку мільйони й мільйони пляшок, які розлітаються всім світом, але передусім — барами та будинками самої Ріохи. Вино тут — культ, основа основ, наріжний камінь, професія та хобі одночасно. Релігія та прокляття. 

Кілька років тому я на власні очі бачив, як метафора «вино тут тече рікою» перетворюється на химерну реальність. Бо щороку в містечку Аро відбувається Фестиваль вина — величезне свято на десятки тисяч учасників, які на декілька днів окупують центральну частину населеного пункту та без зупинки на сон веселяться, співають, танцюють, їдять і, звісно, поглинають алкоголь. Замовити в барі пиво не наважиться навіть чемпіон світу зі східних бойових мистецтв — тільки вино, альфа та омега життя в Ріосі. 

Кульмінацією Фієсти-дель-віно є Винна баталія — масштабна битва в горах за кілька кілометрів від Аро. Згідно з легендою, століття тому два сусідніх містечка проливали кров за володіння землею на схилі гори (бо це найкраще місце для виноградників). У пам’ять про колишню ворожнечу, що з часом перетворилася на дружбу, люди почали збиратися раз на рік, аби випити символічної крові своїх загиблих побратимів — вина. Яке, власне, і виросло на кістках померлих. 

Нині на Винну баталію щороку збирається більше десяти тисяч учасників з різних країн і континентів. Багато хто приїжджає з дітьми та старими родичами. У кожного в руках зброя— водяний пістолет чи, наприклад, садовий обприскувач, а в запасі— кілька літрів вина. 

Оркестри місцевих виноробень грають бойові марші, а люди співають пісень. Битва триває до останнього учасника, що може стояти на ногах. До останнього літра вина, що проллється на червону від глини та алкоголю землю. Це не перебільшення, не авторське бажання прикрасити дійсність. У самий розпал Винної битви схилом гори, по асфальтованій дорозі, яка веде у пікнікову зону, справді тече ріка червоного кольору — це в битву вступили армії винзаводів, які почали заливати всіх навколо своєю продукцією просто з відер чи навіть шлангів. 

Мешканці Ріохи добре знаються на веселощах. 

І, звісно, на вині. Пиво на вулиці Лаурель зникає в момент, коли починає сутеніти й температура нарешті падає на декілька градусів. Навколо стає трішки більше людей, загораються вікна та двері ресторанів, звідусюди долинають гучні голоси та неймовірні запахи з кухонь. Настав час замовити перші страви до першого келиха вина — пінчо з солоним лососем і пінчо з копченим вугром. Місцеві дивляться на мене з повагою. 

Прочан навколо не видно. Більшість із них зазвичай обмежується замовленням так званого «Меню пілігрима»— комплексної пропозиції з двох простих, але ситних страв, а також десерту та напою. Це достатньо дешево, відносно смачно і не вимагає докладати якихось зусиль до пошуку та вибору. Адже зусилля— це останнє, чого прагне паломник після трьох десятків пройдених кілометрів. 

Можливо, я єдиний пілігрим, що опинився сьогодні на цьому святі життя. Моїх «колег» зазвичай легко розпізнати у натовпі за спортивним одягом, специфічною перевалистою ходою, туристичними сумочками на поясі та здивованим виразом обличчя. Я нині виглядаю саме так: трішки шкутильгаю та здивовано роздивляюся все навколо. Кілька днів я гуляв полями та маленькими селами й нарешті опинився у справжньому мегаполісі — молодому, активному, галасливому та вже трішки п’яному Лоґроньо. Я дещо побоююся всіх цих людей навколо, проте несміливо рушаю в центр натовпу, і він врешті сам починає нести мене вперед. Я підкоряюсь його колективній волі та вірю у своє ситуативне щастя. 

Настрій натовпу кидає мене з місця у місце, відкриваючи все нові закутки вулиці Лаурель. Вона зовсім невеличка— два квартали, сто двадцять метрів у довжину. Проте кожного вечора вона перетворюється на лабіринт зі своїми потаємними місцями, секретами, роздоріжжями та глухими кутами. Годі навіть думати, щоб пройти її від початку та до кінця— після заходу сонця логіка вулиці перестає бути лінійною, це цілий світ у різних вимірах та проєкціях. 

— Сподіваюся, мама не дізнається, що я сьогодні була на Лаурель! — каже молода дівчина, напевно, ще школярка, яка тримається за вуличний столикстійку, аби не впасти. 

—Гуляємо, як востаннє в житті!— голосно сміється літня сеньйора в компанії ровесниці.