Що відбувається у темряві. Малиновська Ольга

Темрява - це час коли оживає бувальщина. Інколи вона буває настільки неймовірною що людям важко повірити в її правдивість.

Та не мені. За обрієм зникають останні полум'яні стрічки, зовсім скоро тіні стануть достатньо густими, щоб я міг безпечно бігати. Раніше я дуже любив сонце, та коли щось може тебе вбити, ставлення кардинально міняється.

Нарешті можна покинути схованку. Найближча тінь майже впритул підповзла до склепіння мого моста. Я перескочив на неї і поплив далі. Будь я не таким обережним, вже давно ,,вмер'' би... ні, в друге ніхто не помирає, я б просто випарувалася.

Страшно було лише перші кілька місяців, та до всього з часом звикаєш, тепер я без труднощів бігаю, і літаю, ніколи не помиляючись - тіньовики можуть помилитися лише раз за існування - наша робота не потерпить прорахунків.

Я прямую в старий район міста, там де колись була ринкова площа. В моєму стані навіть є деякі переваги - пересуваюсь неймовірно швидко, людям майже не можливо це помітити (так ніби вони намагаються).

Ці істоти надзвичайно боягузливі і неуважні - мало хто з них наважується поглянути в очі пітьмі, ще меньше цей погляд витримує. Та навіть якщо відчайдух знайдеться, то не побачить нічого крім мінливих тіней навколо. Інколи я навіть граюсь з такими: бігаю по колу, а потім - коли швидкість стає достатньою - стрибаю прямо над головою роздзяяви, зазвичай той зіщулююся і тікає. Трохи жорстоко але ж треба якось розважатись.

А ось і старе місто, воно сильно змінилось з часів коли я виходив на сонце, та все ж лишилось добре знайомим - ніби дитина яка росла на твоїх очах, і можливо на них і постаріє, а ти так і лишишся не змінним...хіба що дуже пощастить.

Нарешті темрява стала достатньою. Ліхтарі знову не світяться що дуже допомагає. Настільки я чув з людських розмов, це пов'язано з повторами, які пішли на ці місця війною. Що це за тварюки я так і не зрозумів, хіба що... Та ні, не могло ж стільки чортів розвестись щоб вони крали світло з усіх усюд.Та й біс з тим.Треба починати роботу

Я вмощуюсь на своєму улюбленому місці - даху маленької каплички в середні якої колись бив фонтан, і починаю чекати, дивлячись як до площі сповзаються рухливі тіні. Тіньовики облюбували це місце. Шкода що нас так багато.

І ось з землі починає сочитись ледь помітний туман - він потроху огортає всю площу, місто, здається ще трохи і заполонить весь світ, лишаючи тільки нас - рвані шматки темряви, в яких сяк-так вгадуются людські образи.

Та ось, то тут то там, загораються напів прозорі мерехтливі вогники, їх стає все більше, ніби небо струшує свої коштовні зорі, на м'яку подушку туману. Вогники переплітаються, з'єднуються, вистрілюють снопами іскор, щоб вже через пару митей утворити тисячі кольорових образів: дракони, мавки, велетні, люди - всі зіткані зі спалахів, літають в темному нічному небі, розганяючи своїм світлом останні сизі пір'їнки туману.

Тепер час: я зіскакую з даху і лечу до образів, треба вибрати найкращий, найяскравіший спогад, і тоді... тоді в мене буде шанс звільнитись.

Нарешті помічаю щось незвичне: два згустки світла які плавають окремо від всіх, цікаво-цікаво... Більший образ це однозначно дракон. А це? Ніби дівчина. Тепер зрозуміло чому ніхто не забрав цей спогад, сни про драконів тепер рідко дають щось путнє, хоча... Ні постривайте! Не все так просто, такі спогади не живуть довго, ну з'їли і з'їли, то що ж тепер? Цей же якийсь дивний: дракон надзвичайно довго роздивляється дівчину, так не дивляться на їжу... Так! Я знав!

Швидко втягую повітря, побоюючись що хтось забере знахідку. Вогники просочуються в моє тіло, інкрустуючи його темінь кольоровим мерехтінням. Зупиняюсь на хвильку, щоб насолодитись приємним теплом - в такі моменти відчуваєш себе живим.

А зараз треба поспішати. Я знаю кому може придатися цей спогад. Він вже врятував багацько нашої братії.

Лечу що є духу, так швидко що ледве встигаю оминати світло машин (так називаються залізні чудовиська, які замінили людям коней). Ще трохи, ще трохи. По всьому єству пульсують вогники, ніби підганяючи мене. Лиш би встигнути першим, бо наступного шансу можна чекати дуже довго.

Нарешті завертаю на вулицю, старенька, вона пам'ятає ще мене живого. І ось тут, в напів підвальному приміщенні живе адресат спогадів. Лиш би він вже спав.

Обережно нахиляюся до заґратованого віконця, щоб про всяк випадок видивитись смертоносне світло. Ніби нічого. Швидко проходжу через вікно і опиняюся в потрібній кімнаті.

От трудяга! Заснув прямо на роздзявленній пащі компутера (здається так називається), цю штуку зараз використовують замість паперу для написання історій. Певно парубок знову придумував їх до опівночі. Хех, і я колись такий був: як прилетить було якась добра думка, то всю ніч писатиму але до останнього не відпущу.

Мені сьогодні дуже щастить, підпливаю ближче, і подумки прощаючись з теплом випускаю вогники на волю. Оповивши голову митця, вони потиху розтанули втягнені його спокійним диханням. Все моє тіло скувала напруга, здавалось мене зараз розірве на клапті. Нарешті хлопець здригнувся, щось не розбірливо пробурмотів. Йому снився сон. Ще трохи поборсавшись в неспокійному маренні юнак раптом прокинувся. Кілька секунд він насторожено роздивлявся навколо. Раптом стрепенувся:

- Точно! От чого не вистачає моїй історії. - скрикнув він і почав швидко стукати пальцями по кнопках.

- Якими помічними бувають сни...- блаженно усміхнувся, перечитуючи щойно написаний шматок твору: старий лицар розказував джурі давню легенду, про кохання дракона і звичайної дівчини, яке колись дало початок довгій історії.

Захоплений погляд письменника не помітив, дивний відблиск на моніторі - зелені очі тіньовика , - єдине що нагадувало в ньому поета, який продавши талант, прирік себе без кінця розповідати бувальщину людям, сподіваючись що хтось перенесе ці спогади на папір, звільнивши його душу.

Та ось місяць вийшов з-за хмари, і дивний відблиск зник, а вітер розніс по вулицях ледь чутний вигук:

-Нарешті...