Війна, кохання, перемога. Софія Пасічник

В обіймах Русалки (Війна)

Весна у спомині заклякла, 
Навіяв чари Посейдон..
Моя любов в Тобі просякла..
Дзиґа́р відстукує "дін-дон"..

Цей чай скоріш уже не теплий,
Та й кава явно не терпка,
Війна надво́рі: страх, нестерпно..
Ти пишеш: "Скучив, жду дзвінка".

Небесна в зорях безконечних,
І місяць грає в унісон,
Заглянь зненацька (там безпечно)
В для тебе вимріяний сон..

Тут мирно, я тебе зігрію,
Із мушлі спрагло дам води,
І приголублю, пожалію,
Спущу́ в безодню жах війни..

Вплети журбу в моє волосся,
Свій біль у губи просочи,
І втрати, й те, що не збулося
У квіт озерний вмить утри..

Поплач, щоб сльози пролили́ся,
Злили́сь з бездонністю води.
Дай руку!. Милий, не журися..
Ми мусим виплисти з біди!.

Не дочекавшись явлення весни…

Невдовзі забубня́віє весна,
Й лелійно-зніжено спитає зиму
Чи досхочу насні́жилась вона,
Й вінково-красно уплететься в риму..

Не дочекавшись явлення весни
Тужливо звістка неньці засурмила,
Що вже калина й соняхи* зійшли,
І цвітом маків* землю кров зросила..

Про сум то все символіка й єднання,
Так провесню судилося прийти..:
Тривога, час воєнний і повстання,
Конвой гуманітарний, блокпости..

Стрічки́ тероборони — не вінка,
Й не соловей — а зброя живо «грає»,
"Повітряна тривога — в укриття!",
Не хлібом нарід ворога стрічає..

Корабль русский сміло вже послали,
В полоні не́друг, підігнув хвости,
У бомбосховках ми життя сховали,
На ЗСУ надія, Бога й молитви́!

Лист військового до коханої

Привіт, мій цвіте, моя пташко!
Пишу́ я знову, бо люблю́.
Ти вибачай вже, що так часто,
Та прочитай мій лист, молю!

Я на війні, і Ти це знаєш,
Змирився я, що, може, й вмру,
Та згадка, що живим тримає –
Це Ти – ким за́вжди я живу.

Я знаю, доле, відчай знаю, 
І в болі серденько кричить,
Що не мені шепнеш «кохаю»,
Що не для мене прагнеш жить.

Та, втім, дозволь "негідні" речі,
Кохання свого ж в'язень я, –
В уяві пригорнуть за плечі...
У думці вимовить ім'я.

Я зустріч першу пригадав,
Згадав старесенький ставок...
Деталь найменшу карбував..
Кохана, як живе синок?

В дитини – Твої сірі очі
В них спокій – теплий океан.
В очах цих бачу сни пророчі,
Без них життя моє – капкан.

Безсонна ніч уже не вперше,
Та як прийдеш у сон охоче,
Я знаю – знову стане легше…
О Боже! Кляті, згубні ночі!

Твій, мила, в'язень я навічно,
Мені грозять нестерпні муки
Без Тебе... та вони не вічні
Відносно нашої розлуки.

Без Тебе ледве виживаю.
Коли життя моє на грані,
Твій клаптик сукні прикладаю
Й продовжую я... існування.

А коли промінь попадає
Мені раптово на обличчя,
Священний блиск Твоїх очей
Відтворюю, як щось незвичне.

І день за днем отак мине,
Я ж буду всіх богів благати,
Щоб Ти пробачила мене,
Що я не вмію не кохати…

Щоб Ти простила: я невільний –
Посмів піддатися красі
Твоїй душевній, ясній, чистій,
Як доторк світла навесні.

Я вже не смію зазіхати 
На Тебе, вимріяну мною...
Ти варта щастя, і кохати
Того, хто вже давно з Тобою.

Хоч невблаганна Ти, я знаю,
Та добра будь й мене прости
За все ж останнє вже прохання: 
Про мене сину не кажи!..

Нехай же батьком стане він –
Той, хто посмів Тебе любити.
Йому довірив я Тебе
Й за це себе я ладен вбити...

Я побажаю вам кохання
І завжди світлого життя.
Іду!.. Моє буття – страждання.
Прощай! І бережи дитя...