Чому мова залишається найгнучкішим засобом спілкування

Автор: Марк Динґемансе, доцент мовознавства і комунікації Неймегенського університету Радбода, Нідерланди.

Міжмозкові інтерфейси обіцяють замінити мову. Але чи дійсно ми хочемо мати безпосередній доступ до думок одне одного?

У непомітній будівлі в Сіетлі чоловік сидить на стільці, приєднаному до різних приладів, а його права рука лежить на сенсорній панелі. До його черепа притиснута велика магнітна котушка, яка може викликати електричний струм у мозку, — цей метод відомий як транскраніяльна магнітна стимуляція. Котушка розташована таким чином, що імпульс призводить до руху руки. За півтора кілометра від нього в іншій будівлі друга людина дивиться на екран, у той час як 64 електроди в шапочці для душу реєструють її мозкову активність за допомогою електроенцефалографії. Приблизні схеми активації передаються комп’ютеру, щоб ця людина, зосередившись, змогла перемістити точку на екрані на невелику відстань. Коли вона концентрується, простий сиґнал, отриманий від мозку, передається до першого будинку, де інший комп’ютер дає команду магнітній котушці подати імпульс. Рука першої людини злітає нагору, а потім опускається на сенсорну панель, яка реєструє цей сиґнал як рух у відеогрі. Потім вистрілює гармата — і місто врятовано двома тілами, що діють як одне ціле.

У порівнянні з іншими комп’ютерними іграми результат може здатися скромним, але він має далекосяжні наслідки для людської взаємодії — принаймні якщо вірити команді науковців з Вашинґтонського університету під керівництвом фахівця з комп’ютерних наук Раджеша Рао, яка провела цей експеримент. Це один із перших прототипів міжмозкового інтерфейсу для людини. Від концентрації нерухомого відправника до мимовільного посмикування одержувача — разом вони утворюють єдину розподілену систему, поєднану проводами, а не словами. «Чи можна інформацію з мозку передати безпосередньо у вигляді нейронного коду, зовсім оминаючи мову?» — запитують науковці, підсумовуючи результати дослідження. Команда з Барселони досягла аналогічного результату, залучивши людей, які перебували на великій відстані одне від одного — в Індії та Франції. У передчутті наукового прориву вони сміливо заявили: «Нарешті може розпочатися нова доба, коли мозок з мозком вестиме прямий діялог».

З появою перших прототипів міжмозкових інтерфейсів популярні медії швидко схопилися за цю ідею, вибухнувши гучними заголовками. Платформа Big Think назвала цю технологію «новим великим поступом у людському спілкуванні». Підприємець у сфері технологій Ілон Маск припустив, що нейронний пристрій, який планує створити одна з його компаній, може «вирішити проблему швидкости передачі даних» у людському спілкуванні. Ідея полягала в тому, що за високої пропускної спроможности фізичного зв’язку мова просто втратить свою актуальність. Чи зможемо ми нарешті позбутися тиранії слів і насолоджуватися миттєвим обміном ідеями?

Давайте визнаємо: кожен з нас коли-небудь та й нарікав на мову. Не минає й дня, щоб ми не перечепалися у пошуках слів, не стикалися з непорозумінням або не помилялися у подвійних запереченнях. Мова — страшенно марудний спосіб самовираження. Якщо слова настільки слизькі і підступні, можливо, настав час замінити їх на щось надійніше? Чому б не позбутися посередників і не поєднати мізки між собою напряму? Ця ідея не нова. Як міркував американський фізик і нобелівський лавреат Марі Ґел-Мен у книжці «Кварк і ягуар» (1994), «думки та почуття були б повністю спільними, без будь-якої вибірковости чи обману, які допускає мова».

Варто уважно вивчити цей погляд на мову, оскільки він дуже привабливий. Рао та його команда скаржаться на те, як важко людям буває вербалізувати свої почуття або форми знання, навіть якщо інтроспективно вони їм доступні. Маск у твітері назвав слова «стисненням думок із великими втратами». Як прикро мати такий багатий внутрішній світ і залежати від настільки мізерних ресурсів для його вираження! Але хоч би як добре ми ставилися до цієї точки зору, вона нехтує кількома важливими властивостями мови. По-перше, слова — це знаряддя. Як і будь-який інструмент, їх можна використати не так і не там, але переважно вони приносять очікувану користь, допомогаючи висловити тільки те, що ми хочемо — і не більше. Коли ми ретельно добираємо слова, то робимо це тому, що усвідомлюємо різницю між внутрішнім світом та публічним висловлюванням. І це добре, що вона існує, бо саме на ній тримається суспільне життя.

По-друге, якщо придивитися уважніше, то можна помітити, що такий підхід трактує мову як звичайний канал для передачі інформації — мовляв, як переговорна труба поступилася місцем телефонній трубці, так і мову можна замінити, якщо напряму поєднати мізки. При цьому забувають, що мова, крім всього іншого, править за інфраструктуру для суспільної діяльности. Згадайте повсякденні розмови, в яких ми щось обговорюємо, просимо інших допомогти нам, висловлюємо співчуття. Ми не просто вихлюпуємо інформацію без розбору, а дбайливо добираємо слова, коли до нас доходить черга, і реаґуємо на відповіді інших. Мова у повсякденному використанні менше схожа на канал передачі інформації і більше — на вишукану хореографію танґо, коли люди діють як одне ціле, зберігаючи при цьому власну індивідуальність. Соціяльна взаємодія передбачає можливість для згоди та незгоди.

Сучасні концепції міжмозкових інтерфейсів є повною протилежністю цьому. Транскраніяльний магнітний імпульс не залишає місця ані для сумнівів, ані для роздумів. Його вплив миттєвий і мимовільний. Ми можемо захоплюватися високою ефективністю цієї форми взаємодії, але водночас повинні визнати, що вона має свої недоліки. Адже ми втрачаємо відчуття суб’єктности і автономії, а разом з ними, можливо, і самости. Ця проблема не зникне тільки за рахунок збільшення пропускної спроможности, чого прагне Маск у своєму проєкті Neuralink — імплантованому нейрокомп’ютерному інтерфейсі. Сама можливість соціяльного (а не просто симбіотичного) життя потребує відокремлення приватних світів, а також здатности взаємодіяти на наших власних умовах. Іншими словами, щоб бути людиною, нам необхідно мати щось на кшталт мови.

Коли ми безпосередньо пов’язуємо психічне життя однієї людини з психічним життям іншої, індивідуальна суб’єктність може вислизати крізь пальці. Біологія пропонує чимало прикладів. Погляньмо на дивовижну слизову цвіль Physarum polycephalum, яка, по суті, є згустком цитоплазми з мільйонами окремих ядер, що утворилися внаслідок масового скупчення амеб. Рухаючись і відчуваючи в унісон, слизова цвіль може повзти до світла, знаходити їжу в лабіринтах і навіть імітувати схему метрополітену. Ціна цього досконалого симбіозу — повна втрата автономности окремих елементів. Справжній виклик для міжмозкових інтерфейсів полягає не в тому, щоб досягти поєднання мізків. Головна проблема — опанувати технологію так, щоб не звести людей до рівня амеб, які перетворилися на слизову цвіль.

Якщо я прошу вас допомогти мені пересунути великий диван, я фактично використовую вас як знаряддя для виконання спільної дії. Якщо ви погодитеся, я можу дати вам вказівки — рухайте сюди; ні, туди; чудово — і разом ми зробимо те, що ніхто з нас сам не міг би зробити. Тепер подумайте, яке це має значення для суб’єктности. На час нашого підприємства ви свідомо відмовляєтеся від частини своєї особистої суб’єктности, і разом ми стаємо тим, що британська філософиня Марґарет Ґілберт називає множинним суб’єктом: більшою соціяльною одиницею суб’єктности. У той час як у прототипах міжмозкових інтерфейсів (та й у слизовій цвілі) спільна суб’єктність виникає під впливом грубої фізичної сили, у нашому прикладі вона узгоджується за допомогою мови.

Одна з дивовижних рис мови полягає в тому, що вона дозволяє нам впоратися з такими повсякденними ситуаціями шляхом поєднання зусиль і розподілу завдань. Мова — це найуніверсальніший міжмозковий інтерфейс, який у нас є: динамічна мінлива система, що дозволяє людям з окремими тілами набувати спільної суб’єктности, не відмовляючись від поведінкової гнучкости та соціяльної відповідальности. Тому, перш ніж відкинути мову через її нібито низьку швидкість передачі даних, розгляньмо докладніше, як вона допомагає нам кшталтувати свідомість, координувати тіла і розподіляти суб’єктність. Мова підтримує дві форми взаємодії, що роблять її особливо корисною: можливість вибирати та вести переговори.

Право вибору — це здатність вирішувати, що залишити в приватній сфері, а що зробити публічним, висловивши його. Поширення та приховування інформації належать до найважливіших способів управління соціяльними відносинами. Ніхто в здоровому глузді не хоче вибовкувати всі швидкоплинні думки і почуття. Суспільство, яким ми його знаємо, переважно тримається на тому, що про деякі речі краще мовчати. Тож мова дає нам можливість контролювати те, чим і з ким ми ділимося і чи ділимося взагалі. Візьмімо просте запитання «як справи?». Слова, які ви обираєте для відповіді на нього, більше пов’язані із соціяльними відносинами, ніж з інформацією — так ви розрізняєте водія доставки та свого найкращого друга. Це і є сила вибору в дії.

Якщо ми не будемо розумно використовувати право вибору протягом дня, то ніяковість накопичуватиметься і соціяльне життя зайде в глухий кут. Щоб уникнути цього, ми як суспільство за замовчуванням погодилися обмежити особисте самовираження. За словами американського соціолога Гарві Секса, «всі мусять брехати». Це не обман у тому сенсі, який засуджував Ґел-Мен; навпаки, це необхідна форма економії на правді. Хто не зважає на це — базіки і занадто відверті диваки — зазвичай розплачуються за це в соціяльному плані, а іноді й в економічному, якщо йдеться, скажімо, про приватні дописи великих начальників у твітері. Загалом вибірковість — це прийнятна ціна за можливість нормально жити в суспільстві.

Вибірковість справляє значний вплив і в іншому сенсі. Мова має фрактальну природу: речі можна описати у безліч сумісних, але не тотожних способів. Згадаймо, як ви допомагали пересунути диван у мене вдома. Якщо ми знаємо одне одного, «мій дім» — це все, що вам потрібно знати, і ви будете спантеличені, якщо я повідомлю вам координати GPS, навіть якщо вони дають об’єктивнішу та чіткішу інформацію про місце зустрічі. Мій вибір на користь певного формулювання вправно виконує одразу два завдання: надає релевантну інформацію та оприявнює наші соціяльні стосунки. Називаючи мову стисненням з утратами, ми губимо її суть. Це більше схоже на розподілені обчислення: сила мови полягає в тому, що ми ощадливі зі словами, коли це можливо, і говоримо відверто, коли це необхідно.

Друга ключова сила, якою наділяє нас мова, — це можливість вести переговори, у сенсі спільної праці заради того, щоб досягти порозуміння. Ми висловлюємося по черзі, що дає принципову можливість кожному учаснику розмови погоджуватися або не погоджуватися. Ми можемо використовувати свою чергу у розмові для того, щоб вирішити буденні справи: відповісти на запитання, розповісти історію або попросити про допомогу чи співпрацю. Ми також можемо використовувати свою чергу для метакомунікації — наприклад, щоб повідомити, що ми на одній хвилі, або попросити додаткових роз’яснень. Часто ці метакомунікативні сиґнали — різні «гм» чи «ага» — ледь помітні та ненав’язливі: здається, що вони оптимально пристосовані для того, щоб направити розмову у потрібне русло.

Але хіба прохання щось уточнити не є саме тією незручністю, якої міжмозкові інтерфейси могли б допомогти нам позбутися? Тим більше, що це відбувається доволі часто: за останніми міжнародними оцінками, у неформальних бесідах уточнення має місце в середньому кожні 1,4 хвилини. Хіба не було б набагато ефективніше, якби ми одразу розуміли бажання та потреби одне одного, замість того, щоб розпинатися про те, що ми маємо на увазі? І тут ми підійшли до роздоріжжя. Якщо вам хочеться раз і назавжди позбутися всіх цих прикрих непорозумінь, то ваш погляд на природу значення переважно індивідуалістичний. Вам здається, що ви вже все вирішили і просто хочете, щоб інші це зрозуміли. Якби ж ви могли просто передати повідомлення без двозначностей!

Однак є й інший спосіб осмислення значення у взаємодії. Він не такий однобічний та більш діялогічний. Він передбачає, що часто ми з’ясовуємо власні бажання та потреби у взаємодії з іншими людьми. Те, що ми «насправді» маємо на увазі, часто стає зрозумілим нам лише тоді, коли ми обговорюємо це з кимось. Тут доречна зулуська приказка: умунту нґумунту нґабанту, або людину вилюднюють люди. Цей вираз відбиває тонкий баланс між індивідом та спільнотою. Ми ніколи не буваємо окремими індивідами, але ми також не просто клітини у слизовій цвілі. Ми насамперед соціяльні істоти.

Дослідження розмовних уточнень показує, що проблеми через низький рівень сприйняття, які можна вирішити завдяки вдосконаленню комунікаційних каналів, трапляються відносно рідко. Ми звертаємося за роз’ясненнями не тому, що не почули чи не зрозуміли, а для того, щоб визначитися з відповіддю, виграти час чи дати співрозмовнику можливість переформулювати думку. Навіть якщо нічого не виходить, ми можемо дійти згоди на незгоду, тим самим запобігши втраті обличчя обох співрозмовників. Метакомунікативні сиґнали, якими наповнені наші розмови, — це не ознаки застарілої технології. Це своєрідне риштування: знаки, які допомагають нам думати і говорити, інтерактивні інструменти, які допомагають нам дійти згоди. Все це означає, що спілкування ніколи не буває одномоментним і завжди є можливість попросити одне одного дати відповідь, переглянути початкові позиції та домовитись про нові зобов’язання.

Люди мають окремі тіла. І хоча міжмозкові інтерфейси можуть дещо розмити цю відокремленість, мова вже давно проклала місток між людьми. Ми ніколи не буваємо просто індивідумами, ми завжди — учасники широкого спектру розмаїтих соціяльних спільнот. Деякі з них — швидкоплинні та розпорошені (як-от спільнота читачів цього есею), інші — міцніші та довговічніші (наприклад, близькі друзі та родина). Мова — це основне знаряддя, за допомогою якого ми орієнтуємося у мозаїці соціяльних відносин, постійно змінюючи ракурс між «я» та безліччю різних «ми». З цієї точки зору, можливість вибирати та вести переговори — це не проблема, а сенс спілкування. Завдяки цьому ми можемо вирішувати, що і кому казати, об’єднуватись у різні соціяльні спільноти, не відмовляючись назавжди від індивідуальної суб’єктности.

Нам не потрібні експериментальні прототипи, щоб побачити, що відбувається, коли люди втрачають право робити вибір або вести переговори. У романі Джорджа Орвела «1984» (1949) мову позбавляють двозначности: мета, на перший погляд, гідна, але з химерним побічним ефектом, що різко скорочує можливість для незгоди. Так само відмінною рисою релігійної індоктринації є те, що вона не залишає простору для альтернативних інтерпретацій текстів священних книг або видатних провідників. Іноді набуття однозначности обертається втратою свободи.

Науково-фантастичні сценарії, у яких розглядають міжмозковий зв’язок, порушують деякі етичні проблеми, зрозумілою мовою пояснюючи їх широкій авдиторії. Один з перших епізодів серіялу «Зоряний шлях» показує злиття розумів, при якому вулканці примусово обмінюються думками та досвідом через прямий фізичний контакт. У наступних сезонах з’являються борґи — колективний розум, що постійно розширюється за рахунок примусової асиміляції. У романі Вільяма Ґібсона «Нейромант» (1984) привабливість кіберпростору створює великий ринок для експериментальної нейрохірургії, але водночас підключення до матриці наражає психічне життя людини на ризик зламу з боку зловмисних гакерів. Дивує, що більшість сучасних прототипів міжмозкового інтерфейсу наслідують сценарій, за яким відправники не можуть вибирати, які аспекти їхньої мозкової активности будуть передаватися, а одержувачі не мають змоги осмислювати вхідні сиґнали. Це більше схоже на фізичну маніпуляцію, ніж вільне спілкування. Така взаємодія позбавлена ​​можливости робити вибір та знаходити рішення шляхом переговорів.

Порушення психічної та тілесної цілісности поєднує те, що в людини забирають найважливіші аспекти її суб’єктности. Невипадково ми називаємо їх «дегуманізацією» і «нелюдяністю». Мова — це те, що робить нас людьми. Це не просто провідник інформації, це наш спосіб організації соціяльної суб’єктности. Ми можемо спробувати замінити її на фізичне з’єднання з високою пропускною здатністю, щоб оптимізувати потік деяких видів інформації, але це буде коштувати нам величезних втрат через відмову від самої інфраструктури, яка уможливлює людську соціяльність.

Але надія є. Здатність інтерактивної мови розподіляти суб’єктність значною мірою не залежить від її форми — вона властива не лише розмовній міжособистісній версії мови, яка в сучасному світі є найпоширенішою. Писемність, наприклад, показує, що принаймні деякі аспекти мови можуть бути зведені до візуального коду. Тривалий час це супроводжувалося втратою безпосередности та інтерактивности, що вдалося виправити лише з розвитком сучасних технологій. Найкращим прикладом може бути величезна різноманітність мов жестів, що їх використовують спільноти глухих у всьому світі: вражаючий доказ того, що багатство і складність інтерактивної мови можна відтворити без жодного звуку.

Тим часом науковці Вашинґтонського університету вже створюють досконаліші міжмозкові інтерфейси. Нещодавній прототип під назвою BrainNet передбачає просту форму переговорів, вбудовуючи додатковий цикл, який дозволяє суб’єктам («відправникам») побачити вибір «одержувача» і, якщо необхідно, повторно надіслати сиґнал. Це прямий відповідник того, що фахівці з конверсаційного аналізу називають «виправленням у третій позиції» (англ. third position repair): повторне повідомлення відправника у разі, якщо у своїй першій відповіді одержувач демонструє нерозуміння початкового повідомлення. (Ця аналогія свідчить про великий потенціял міждисциплінарних досліджень у сфері людської взаємодії.)

Додавання можливости зворотного зв’язку здається простим рішенням, але воно принципово змінює природу системи. Оприявнюючи дії одержувача для зовнішніх спостерігачів, воно дозволяє створити рудиментарну форму переговорів і тому скидається на зворотний зв’язок, який робить природні мови гнучкими та стійкими до помилок. У міру того, як системи введення-виведення стають дедалі універсальнішими і забезпечують вищу швидкість передачі даних, ми можемо очікувати аналогічного проґресу в сфері вибору, який дозволить нам обирати серед ширшого спектра сиґналів, ніж просто двійковий вибір або рухи курсором. Звичайно, такий широкий діяпазон вибору неминуче передбачає і більше ступенів свободи в інтерпретації, більше простору для двозначности та більшу потребу у швидких способах кшталтувати розуміння. Це повертає нас до мови — витонченого посередника, що поєднує можливість робити вибір і вести переговори. Невдовзі ми наново відкриємо для себе принади двозначности і радість від завершення речення, яке розпочав наш співрозмовник.

Висновок настільки ж парадоксальний, наскільки й оптимістичний. Коли ми вдосконалюємо міжмозкові інтерфейси, щоб збільшити їхній потенціял до співпраці, ми виявляємо, що мова, яку ми намагалися замінити, тишком-нишком повертається крізь чорний вхід. Тому цілком імовірно, що навіть в основі міжмозкових інтерфейсів лежатиме якась мовоподібна система для спілкування та координації. Незалежно від їх кінцевої форми, справді людяні міжмозкові інтерфейси повинні забезпечити для нас дві речі: право вибирати (можливість відокремити приватний світ від публічного висловлювання) та вести переговори (принципова можливість перевірки взаєморозуміння).

У своєму гумористично-фантастичному творі «Путівник по Галактиці для космотуристів» (1979) Даґлас Адамс описує випадок з белсеребонцями з планети Какрафун, яких галактичний трибунал покарав «найжорстокішою з усіх соціяльних хвороб — телепатією». Це було покарання з непередбачуваними наслідками: «щоб перешкодити оприлюдненню кожної найдріб’язковішої ідеї, яка спадає їм на думку, [...] тепер їм доводиться вкрай голосно і безперервно говорити про погоду, про свої нікчемні болячки, про сьогоднішній пообідній матч і про те, яким галасливим місцем раптом стала планета Какрафун».

Прагнучи замінити мову, сучасні концепції міжмозкових інтерфейсів, схоже, можуть призвести до того, що людство спіткає доля белсеребонців. На противагу цьому людство забезпечене гнучкою системою комунікації, яка захищає нас від зайвого обміну приватними думками та переживаннями і водночас допомагає співпрацювати так, як того не вміє жодна тварина. Мова — це фільтр між приватним та публічним, інструмент для переговорів про згоду або незгоду. У міру розвитку досліджень міжмозкових інтерфейсів варто переконатися, що вони включають можливість робити вибір та знаходити рішення шляхом переговорів — засадничі принципи суб’єктности людини.

В основу цього есею покладено розділ зі збірника наукових праць «Розподілена суб’єктність» (2017) за редакції Ніка Енфілда та Пола Кокелмена.

Стаття вперше була опублікована англійською мовою під назвою «Why language remains the most flexible brain-to-brain interface» в журналі Aeon 4 серпня 2020 року.

Переклала Аліна Потапенко