Війна, кохання, перемога. Ольга Євдокименко

Потяг відносить якомога далі,
А мозок заохочує спомини
З кожним наступним скрежетом колес
Тіло загартовується судомами

Чому ми такі малі і такі беззахисні
Але ж так багато відчуваємо
І скільки разів треба все
полишити як лежало,
Щоб вкоренитися у себе
в Харкові
поблизу Південного вокзалу

Виходить так, що комусь предписана
Лише боротьба в магазині,
бо продали прострочене
А хтось стояв в віддаленій черзі
на виселках
Аби щоразу долати зло цього світу і потойбічного

Скрежет колес, наче машинка татуювальника
Вирізає іссиня-чорним малюнки, які рубцюються
І ніколи ми не були ще так понівечені
І ніколи ще не були настільки цілісними

Щодалі поїдеш, то швидше повернешся
Або тугу свою і сутність законсервуєш
і віддаси на зберігання
Сніг в Канаді інакше падає,
Він зовсім не так обіймає,
Як твоє дитяче кохання

Коли тебе як небесне тіло
Рознесло на шматки і на атоми,
Є потреба зібратися і стати новою,
Покращеною версією аплікації
І щосили триматися оновленої прошивки
І пам‘ятати
Що вона дійшла до тебе втомлена,
Через вибиті віконні шибки
І розірвані російські гранати

Ще ніколи ні з чим так не хотілося злитися,
Як з собою, зі своєю люттю
І ніколи нічого так страшно не було забути,
Як біль і відразу,
Що прийшли в минулому лютому