22-04-2023 Ежен Йонеско (Eugène Ionesco) 516

«Драма абсурду»: стильові особливості п’єси Е. Йонеско «Носороги»

Ю. Л. Горідько

Якщо визначити стильові домінанти «драми абсурду», якими слід керуватися під час стильового аналізу п’єс С. Беккета «Чекаючи на Годо» та Е. Йонеско «Носороги», то перелік їх буде таким:

«Драма абсурду»

Загальностильові домінанти:

Абсурд — це не відсутність змісту, а зміст, що є неявним;
абсурдні ситуації як спосіб організації художнього матеріалу;
нісенітниця, безглуздя, блюзнірство, парадокс, гротеск — абсурдистські засоби художньої виразності;
відсутність персонажів з правдоподібною психологією поведінки;
брак належно продуманої дії, логічних переходів;
невизначеність, безликість місця дії творів, порушення часової послідовності.

Індивідуально-стильові домінанти:

С. Беккет

драматургічна напруга відсутня внаслідок браку конфлікту між персонажами;
порушена логіка в діалогах (граматично фрази будуються правильно, але змістове поєднання їх призводить до безглуздя);
герої позбавлені жестової, мовної та візуальної індивідуальності;

Е. Йонеско

трагіфарсовість;
фантасмагоричність;
одночасність й перехресність двох і більше діалогів з об’єднанням їх у певних місцях в один метадіалог.

На перший погляд може здатися, що для однієї теми забагато теорії. Але ж філософсько-естетичні засади модернізму (антипозитивізм, ірраціоналізм, інтуїтивізм, суб’єктивізм) відомі учням з попередніх занять. Наступні стильові домінанти «драми абсурду» учитель роз’яснює, подаючи нову тему. їх осягнення стає можливим внаслідок дослідницької роботи під час аналізу конкретної п’єси, тобто сприймається учнями як власне відкриття і тому не пригнічує своєю заданістю.

Вважається, що «театр абсурду» є одним із найумовніших літературних угруповань. Представники його не створювали ні маніфестів, ані програмних творів, бо навіть не спілкувалися.

«Абсурд заповнив собою реальність, сам здається реальністю», — так вважав Йонеско. А вся його творчість була «спонукувана зовнішніми обставинами, що диктували, як йому треба писати», — зізнавався автор. Отже, маємо справу з абсурдом на змістовому й художньому (формальному) рівнях.

Свою п’єсу «Носороги» Йонеско іменує трагіфарсом. Саме за допомогою фарсових засобів і прийомів драматург підкреслює трагічний сенс існування. Основним засобом у даній п’єсі є трагікомічний гротеск, що водночас підкреслює сенс страшного явища й оголює комічно абсурдну рису (перетворення людей на носорогів). Це водночас і похмурий погляд на світ, і буфонада.

Перша з них — перетворення людей на носорогів (тварин). Автор застосовує трагікомічний гротеск та фантасмагорію в дусі Ф. Кафки (герой перетворюється на жука-гнойовика) з докладним, майже реалістичним змалюванням цього перетворення (дія II, картина II).

Друга — один із двох друзів (Жан), «господар становища», міцно стоїть на ногах, «окультурений», а другий (Беранже), навпаки, п’яниця, нечупара, «неокультурений». Зберігає свою людську індивідуальність саме Беранже.

Крізь видимий абсурд просвічуються приховані важливі філософські проблеми:

сенсу буття (зберегти в собі людину, не зрадити людяності та власну індивідуальність);
здатності людини протистояти злу (в даному разі омасовленню);
причини оносороження людей (за власним переконанням, «заразився», втягнули силоміць);
людської схильності ховатися від неприємних очевидностей (носороги — це «міф», «містифікація», «ілюзія»); спостерігається перегук з «Чумою» Камю.

Отже, ще один прояв світового зла — на цей раз «пандемія масового безумства». Хоча абсурдиста й підкреслено уникали політичної дидактики, у п’єсі Йонеско глядацьку увагу спрямовано «у бік певних основоположних сюжетів сучасної історії» (за В. Л. Скуратівським). У тексті з’являються діалоги політично досить забарвлені:

«Беранже. ... азіати такі ж люди, як усі...

Жан (не тямлячись). Вони жовті!... Вони жовті, жовті, жовтющі!»

А згодом з’являється й саме слово «расизм», і хоча воно вжите не зовсім у політичному контексті («Ботар. Тут ідеться про кота чи про кішку? І яка в нього масть, яка раса? Я не расист, я навіть проти расизму»), одначе натяк достатньо прозорий.

Звичайно, йдеться не про конкретний расизм, фашизм, комунізм і т. ін., а про те, що коли «дух єдності» перемагає, то зникає індивідуальне, оригінальне, неповторне. Всі стають «однакові, однаковісінькі», «однорогі, дворогі — половина на половину -— більше жодних ознак відмінності».

У суспільстві XX століття розроблені цілі механізми впливу на людську свідомість з метою управляти людством, маніпулювати ним, перетворювати людей на слухняних ляльок. Тому саме в цей час виникла потреба в захисті людської індивідуальності, в попередженні про ті загрози, які чекають на людину. П’єса пройнята критикою деіндивідуалізації, автоматизму, конформізму, міщанства і водночас глибоким болем за людину та її внутрішній світ.

Отже, чому Жан піддається оносороженню, — це випадковість чи закономірність? Достеменний абсурд чи лише здається абсурдним?

І як вдається не підхопити «зарази» Беранже?

Уже з самого початку видно, що друзі дуже різні люди. Про це свідчить навіть їхній зовнішній вигляд:

«В Жана рожеве обличчя, одягнений він дуже дбайливо: каштановий костюм, червона краватка, накладний крохмалений комірець, каштановий капелюх».

«Беранже неголений, без капелюха, волосся скуйовджене, одяг обшарпаний. Усе в ньому виказує занедбаність, вигляд утомлений, оспалий».

Жан соромиться мати такого друга. Він виказує йому за недбалий вигляд, пробує навіть причепурити його.

Беранже намагається пояснити свій стан. Виявляється, він нудиться життям:«... я не створений для... тієї щоденної роботи в конторі». Для Жана ж службовий обов’язок вивищує людину: «Вища людина — це та, що виконує свій обов’язок». Своє пияцтво Беранже пояснює страхом перед життям: «Почуваю себе таким безпритульним у житті, серед людей, і тоді тягнуся до чарки. Це мене заспокоює, зникає напруження, я забуваюсь». Врешті-решт герой доходить висновку, що «життя — це щось ненормальне».

Певна річ, Жан на тлі свого друга виглядає куди привабливіше. Його гасло: «Життя — це боротьба, хто не бореться — боягуз!», заклики до «зброї терпимості, культури, інтелігентності» та порада «станьте господарем становища» свідчать на користь людини розважливої, гідної.

Цілком слушними видаються його підказки Беранже, як стати «окультуреною людиною»: «Ось що треба робити: щодня голитись, надягати чисту сорочку... Стежити за літературними і культурними подіями нашої доби. ...Ходіть до музеїв, читайте літературні журнали, відвідуйте лекції. Це позбавить страху, сформує ваш розум».

Вельми прикметна реакція друзів на першу появу в місті носорога. Жан вражений: «Це ж неприпустимо. Такого не можна дозволити! В міський уряд треба написати скаргу». Він занепокоєний станом безпеки мешканців міста: «...носоріг бігає самісіньким центром міста, та ще й у неділю вранці, коли на вулицях повно дітей... і дорослих теж...» Беранже, здається, аж ніяк не зачепила дивна подія. Він навіть дозволяє собі дотепи на цю тему. Лише згодом Беранже погоджується, що «носоріг на волі — це зле», та одразу ж пропонує не перейматися тим, чого нема (носоріг пробіг і зник за рогом).

Отже, людянішим із цих двох виглядає Жан, однак саме він стане носорогом, а Беранже залишиться людиною. Проте парадоксальним це здається тільки за неглибокого прочитання. Як завжди в абсурдистських творах, і тут під видимим абсурдом криється прихований сенс. Уже в першій дії п’єси доброчесність Жана піддається сумніву, коли під впливом переконливих слів друга Беранже вирішує змінити своє життя: «Замість пити я вирішив удосконалити свій розум. ...Вже пополудні піду до міського музею. На вечір купую два квитки в театр», і запрошує піти з ним Жана, але той відмовляється. Виявляється, що в нього саме «у програмі сієста», а потім дружня вечірка в ресторані. Тобто турботи Жана про друга нещирі, показні. Схоже, що його хвилює лише власне «Я». Жанові подобається вивищуватися на тлі занепадницького життя друга: «І з вами нічого спільного я не маю», «Я людина поміркована».

Тут же з’ясовується ще одна важлива риса Жана — нетерпимість. Він не витримує заперечень. «Найменша незгода, і він аж запіниться», — підмічає Беранже. І хоча відчуває до нього глибоку вдячність та каже, що серце той має золоте, однак вказує на Жанову схильність вдаватися до крайнощів: «Завжди хоче вразити світ своєю обізнаністю і навіть не припускає, що може помилитись».

Саме нетерпимість до всього, що несхоже на нього самого, лежить в основі схильності Жана до расизму. Адже азіати викликають у нього заперечення лише через те, що вони мають інше забарвлення шкіри: «Жан (не тямлячись). ...Вони жовті, жовті, жовтющі!» Що стосується Беранже, то якраз він толерантний у ставленні до чужого, несхожого: «...азіати такі ж люди, як усі».

Ось ми й знайшли суттєву відмінність між Жаном та Беранже. Вона не в манері одягатися, не в способі життя, не в ставленні до культурних надбань і т. ін., вона в терпимості одного і в нетерпимості другого. Толерантне ставлення до чужих смаків, уподобань, ідеалів, віросповідань — свідчення високої культури, інтелігентності, миролюбності, людяності.

Отже, маємо перше пояснення невипадкового оносороження Жана.

Друге можна віднайти у словах самого Жана (в другій дії): «По-правді я не те що не люблю людей, вони мені байдужі або ж гидкі, хай лиш не стають мені на дорозі, я розчавлю їх. ...В мене є мета, і я рвуся до неї». Перед нами людина, яка прагне успіху. За німецьким письменником XX століття Л. Фейхтвангером, рушієм людських вчинків є інтерес. Вдоволення інтересу стає змістом і метою людського життя, реалізувати інтерес можна лише досягнувши успіху. Боротьба за успіх звільняє її учасників від турбот про чистоту сумління, бо успіх знімає всілякі сумніви щодо того, якими шляхами і засобами, якою моральною ціною його було досягнуто. Власне, у своєму романові «Успіх» письменник застосовував цю філософію до феномена фашизму.

Певним чином поведінка героя Йонеско пояснюється також ідеєю «успіху», прагненням мети, навіть якщо при цьому доведеться «розчавити» інших. І хоча французький драматург, уникаючи політики, не вказує на мету Жана, однак про неї неважко здогадатися — бути всесильним, мати владу, за улюбленим виразом героя — «бути господарем становища». Таким чином, оносороження Жана не видається парадоксальним. Більше того, він стає носорогом «за переконанням», а не випадково, як це сталося з багатьма іншими співробітниками Беранже.

То як же вдалося вберегтися невдасі?! Сам герой цього не знає. Він схильний пояснити все навіть своїм пияцтвом. Горілка рятує його від страху перед життям, вона ж оберігає його від зарази. Однак ми вже відзначали, що Беранже в певному сенсі є антиподом свого товариша: він терпимий і толерантний, але, пересвідчившись у тому, що носороги — зло, готовий йому протистояти: «Надішлю листи до газет, понаписую маніфести, піду на прийом до мера... Треба перерубати сам корінь зла». Він справжній Дон Кіхот (так його називає співробітник Дудар), чинить опір злу до останнього, хоч іноді його зусилля виглядають смішними. Вірить в те, що людство можна заново відродити, пропонуючи Дезі (подрузі) стати йому за Адамову Єву. А залишившись наодинці з носорогами, певний час вагаючись у правильності свого вибору, все ж вирішує боронитись: «Я остання людина і буду нею до самого кінця! Я не здамся!»

Ось так під очевидним абсурдом розкрився прихований смисл. Отже, розглядаючи абсурд як оригінальний спосіб організації художнього матеріалу (абсурдні ситуації), ми вийшли на головні проблеми п’єси, тобто на авторську концепцію.

Виявляються цікаві, специфічні для стилю Йонеско ознаки. Так, наприклад, він використовує прийом одночасного розгортання двох, трьох, а іноді і більше діалогів, абсолютно далеких за темою розмови, що збігаються в певних місцях:

«Логік (до Літнього Добродія). Ось, наприклад, такий силогізм. В кота чотири лапи, Ізидор і Фріко мають по чотири лапи кожен. Отже, Ізидор і Фріко — коти.

Літній Добродій (до Логіка). В мого собаки теж чотири лапи.

Логік (до Літнього Добродія). В такому разі це кіт.

Беранже (до Жана). А в мене життєвої снаги зовсім мало. Мабуть, я не відчуваю потягу до життя...

Жан (до Беранже) ...Зробіть свій розум швидким і блискучим. Станьте господарем становища.

Беранже (до Жана). Як стати господарем становища?

Логік (до Літнього Добродія). Я позбавляю наших котів двох лап. Скільки зостанеться лап у кожного?

Літній Добродій. Це важко.

Беранже (до Жана). Це важко.

Логік (до Літнього Добродія). Навпаки, дуже легко.

Літній Добродій (до Логіка). Може, вам воно легко, та мені аж ніяк.

Беранже (до Жана). Може, вам воно легко, та мені аж ніяк...»

Діалог, що стосується серйозних життєвих філософських проблем, перебивається пустим діалогом про силогізми, про котів. І що парадоксально: в певних місцях діалоги збігаються і звучать як один!.. Що криється за цим парадоксом (пам’ятаємо про прихований зміст абсурду)? Можливо, таким чином заперечується вагомість питання, порушеного в розмові Жаном та Беранже, можливо, піддається сумніву щирість і серйозність Жана у ставленні до Беранже, а можливо, все зводиться до філософського тлумачення марноти, суєтності людського існування, до беккетівського «вже півсторіччя тільки й того, що говоримо про сірого бичка».

Трапляються у тексті й речення-нісенітниці. Персонажі роздумують, звідки взявся носоріг: утік із зоопарку? прийшов із цирку? може, ховався десь поблизу в лісовому болоті? Ці версії одна за одною відпадають, тож Беранже висуває гіпотезу-нісенітницю: «...Може, він ховався під каменем?.. А може, звив собі гніздо на сухій гілляці»? З одного боку, це видається дотепним парадоксом, а з другого — чи не криється тут прагнення людей обов’язково все розтлумачувати?! А коли пояснити якийсь факт не можна, людина вигадує хоч щось, нехай навіть це «щось» — безглуздя.

Є у тексті фрази, які за своїм узагальнюючим змістом можуть вважатися афоризмами:

«Жити — це щось ненормальне».
«Всі люди мають право на розвиток».
«Людина, що стає носорогом, — незаперечна ненормальність».
«Людина — вища від носорога!»
«Лихо тим, хто хоче зберегти свою оригінальність».

Розгляньмо композицію та сюжет п’єси, що, як і всі інші компоненти твору, пов’язані з абсурдом. П’єса складається із трьох дій. В першій абсурдна ситуація лише намічається: з’являється невідомо звідки носоріг, і люди, ховаючись від неприємностей, не думають над тим, як запобігти лиху, а ведуть дискусії стосовно виду носорога — африканський він чи азіатський.

У другій дії ситуація ускладнюється: з’являється загроза масового оносороження, носорогами стають деякі із співробітників головного персонажа, а потім докладно, майже «реалістично», змальовується перетворення друга Жана (в дусі перетворення Грегора Замзи в жука-гнойовика).

У третій дії абсурдна ситуація набуває апогею: всі, хто оточував Беранже, стали носорогами, рев носорогів звучить по радіо, їхні зображення з’являються на картинах. І ось кульмінація, водночас і фінал твору: абсурд визнається нормою, норма — абсурдом. Як бачимо, всі стали носорогами, і лише одна людина залишається такою, якою була. То що є норма, а що — абсурд? Однак ця одна людина не має наміру змінювати своїх поглядів, зраджувати саму себе. І саме цей її вибір вносить у хаос певний порядок: абсурд залишається абсурдом, норма — нормою. Беранже зберігає свою людську сутність, отже, стверджує здатність людини протистояти злу, в даному разі — омасовленню. Нехай він навіть лишився один, але світовий порядок збережено.

Л-ра: Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2001. – № 9. – С. 52-54.

Біографія

Твори

Критика