Психологія героя романтизму і новела Гофмана «Золотий горнець»
І. В. Лімборський
Романтизм - один із найвизначніших художніх напрямів світової літератури кінця XVIII - першої половини XIX ст. В історико-культурному плані він виявився найвищою точкою антипросвітительського руху в країнах Європи, коли в результаті суперечливих наслідків буржуазного прогресу в них почали домінувати настрої глибокої зневіри в можливості розуму і людської цивілізації в цілому.
Романтизм висуває на перший план людину глибоко непересічну, здатну до глибокого внутрішнього переживання, яке вона протиставляє ницості та сірості оточуючого світу з його «прозою буття» (Гегель).
Людина для романтиків - своєрідна мікромодель Всесвіту, оскільки для них існують спільні закони розвитку і вони можуть протистояти одне одному як рівнозначні та рівновеликі начала. В цей час художній психологізм стає однією з провідних рис цілого літературного напряму. Письменники-романтики Байрон, Міцкевич, Шевченко, Руданський, Костомаров, Пушкін, Лєрмонтов, занурюючись якомога глибше у внутрішній світ своїх героїв, намагалися представити в художній формі процеси «внутрішнього життя» особистості, яка і сама поставала як результат складної душевної еволюції, зіткнення різних душевних обставин і колізій, як логічне завершення вимушених духовних страждань.
Особлива роль в утвердженні індивідуалістичних тенденцій в літературі романтизму, зокрема і тих, що активно сприяли посиленню уваги письменників до психології окремої людини, належить німецькому філософу І. Фіхте. У своєму філософському вченні мислитель обґрунтував ідею абсолютного «я», яке реалізується через «я» емпіричне, тобто через окрему конкретну людину з її тілесністю, почуттями, ідеями, свідомістю та волею. При цьому філософ абсолютизував досвід окремого індивіда, який вимушений відчувати себе лише незначним «атомом» світу, але прагне поширити своє суб'єктивне світовідчуття на весь світ, доводячи всім і передусім самому собі, що його «атомарний» масштаб рівноцінний і рівновеликий «всесвітньому» або «планетарному».
Звичайно, подібні погляди в естетиці романтизму на природу людини стимулювали пробудження інтересу до особливостей формування окремого індивіда як цілісної і внутрішньо завершеної особистості. Духовний світ людини, її почуття, емоції - це те, що дозволяє їй самоствердитися, самовиявитися серед зовнішньої буденності і прозаїчності світу. В літературі активно утверджується герой-індивідуаліст, бунтар, який обстоює всіма можливими способами право на існування своїх внутрішніх ідеалів і цінностей, в ньому послідовно заявляє про себе прагнення до абсолютної свободи та цілковитої незалежності від інших. Не дивно, що життя таких героїв, як правило, сповнене душевної пере- напруженості. Герої Байрона і Лєрмонтова, як зазначає літературознавець В. Ванслов, «часто досягають крайньої межі інтенсивності емоційного переживання».
Психологія героя для романтиків - складне і примхливе переплетення суперечливих і парадоксальних начал. В романтичному персонажі може проглядати благородство, честь і разом з тим жорстокість і ненависть до оточення. Для романтиків усе це - закономірний результат нестабільності світу, який неможливо осягнути буденним людським розумом, оскільки він повсякчасно змінюється, в ньому буквально все - швидкоплинне, загрозливе.
Зрозуміла річ, такі ідеї романтиків мали глибоке філософсько-естетичне підґрунтя. Світ для них взагалі - «жива динамічна єдність, в якому все взаємодіє і взаємозмінюється у своєму всеохоплюючому спонтанному русі» (Наливайко Д. С. Искусство: направлення, течения, стили. - К., 1981. - С. 234). Тому і психологія людини у творах романтиків часто поставала як така, що здатна до повсякчасних внутрішніх змін, до складних перебігів від одних психічних станів до інших.
Одним з визначних відкриттів романтизму було відкриття людини як історичної істоти, котра цікава не тільки своїм нинішнім життям, а й минулим. До того ж сама вона - частина історії свого народу, міцно пов’язана з процесом виникнення та розвитку своєї нації. Відтак і психологія людини у творах багатьох романтиків тлумачилася в історичному ключі: для того, щоб зрозуміти сутність сучасної людини, слід якнайпослідовніше розібратися в традиціях народу, його звичаях та історії. В літературі виникає тенденція до достовірного змалювання історичних подій, суперечливих конфліктів і колізій минулого (Ф. Купер, В. Скотт, В. Гюго, Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш). Все це наповнювалося глибоким філософським змістом. Подібний романтичний історизм був свідченням багатства та розмаїття форм єдиного світового цілого - Універсуму, в якому життя і смерть, добро і зло знаходяться на різних полюсах і врівноважують одне одного.
В різних країнах Європи романтизм набував національно своєрідних форм розвитку. В українській літературній традиції суттєвий крок на шляху дослідження психології людини був зроблений уже преромантизмом. В ньому літературний персонаж і його психологія подавались як наслідок складного нашарування різних чинників. Передовсім такий персонаж тлумачився як людина, що здатна до глибоких внутрішніх почуттів, специфіку яких можна пояснити етнічним місцевим українським колоритом. Такий ракурс бачення людини стає характерним для української драматургії першої пол. XIX ст., коли в ній розвивається жанр драми на соціально-побутовому матеріалі із залученням етнографічних елементів. Найпоказовіший приклад тут, безсумнівно, п’єса «Наталка Полтавка» І. Котляревського. Почуття головних героїв твору Наталки і Петра несуть на собі відблиск почуттів персонажів народних українських пісень, а їхня психологія відбиває загальну тенденцію тогочасної літератури на заглиблення в «життя серця» людини.
У творчості українських романтиків психологічне переживання поступово увиразнюється, поглиблюючи уявлення про змінний внутрішній світ людської особистості. При цьому в героях творів українських романтиків, як і в західноєвропейській літературі, іноді поєднуються не тільки щирі почуття і прагнення, а й індивідуалістичні риси особистості, яка не може погодитися з існуючим станом речей і прагне будь-що, навіть ціною власного життя обстоювати своє право на щастя. З усією очевидністю це відбилося в образі Назара Стодолі з п'єси «Назар Стодоля» Т. Шевченка.
Таке усвідомлення героєм своєї автономності, в тому числі і самоцінності власних психологічних переживань, спостерігається і в прозових жанрах. Тенденція до цього намітилася вже в творчості Г. Квітки-Основ’яненка, а в оповіданнях Марка Вовчка в літературі вже остаточно закріплюється мотив романтичного відчуження героя від оточуючого середовища. Письменниця, поглиблюючи емоційно-рефлексивне начало у своїх творах, досягає глибокого психологізму.
В європейських літературах новий погляді на психологію людини та оточуючий світ пов'язують і з новим поглядом на природу на початку XIX ст. Саме в цей час дедалі більшої популярності набуває погляд на неї не як на механістично-раціональну систему (І. Ньютон), що активно розробляли класицисти, а бачення її як живого організму, який втілює в собі виші абсолютні сутності і передусім самого Бога (Ф. Шеллінг). Тому через зв'язок людини з природою романтики намагались обстоювати важливий зв'язок особистості з божественними началами буття, яке неможливо осягнути простим земним розумом.
Подібний ірраціональний погляд на світ переноситься романтиками і на людину, в якій починають шукати віддзеркалення імпульсивних ірраціональних первнів, що вирізняють її серед інших. Звичайно, це повною мірою стосується і психологічних переживань, і відчуттів особистості, за допомогою яких вона відкриває для себе світ і Бога - уособлення для романтиків найвищих поривань людського духу, що символізує гармонію, красу і віру.
Творчі пошуки Е.Т.А. Гофмана яскраво відбивають важливу рису романтичної доби - настанову на взаємопроникнення різних видів творчості, зокрема музики і літератури, що остаточно руйнувало класицистичну ідею про ізольованість різних мистецтв. Сам письменник був професійним музи-кантом і навіть став творцем першої романтичної опери в Німеччині - «Ундіна» (1818), яка дістала високу оцінку відомого тогочасного німецького композитора K.M. Вебера.
Тому закономірно, що твори, з яких розпочався творчий шлях Гофмана, позначаються особливим інтересом до музичних тем і мотивів. Протягом 1809-1810 рр. він написав невеликі за обсягом новели «Дон Жуан» і «Кавалер Глюк», в яких визначився романтичний ідеал письменника - музика, що протистоїть «низькому життю» і є «романтичною країною, де панують ніжні чари звуків». Музика для Гофмана - найгармонійніша реальність, в якій поєднуються усі найвизначніші життєві сутності. В добірці критичних нарисів «Крейслеріана» він зазначає: «Музика - найбільш романтичне з усіх видів мистецтва, можна навіть сказати єдине достеменно романтичне, оскільки має своїм предметом тільки нескінченне».
Певною мірою такий погляд на музику формував і основний конфлікт його романтичних літературних творів, у центрі яких, як правило, постає творча особистість. Внутрішній світ її віддзеркалює всі найскладніші колізії буття. Цій особистості відкрита таємниця вищого духовного світу. Такий герой протистоїть світові користолюбства і честолюбства, в якому панують бездуховні філістери. Поглиблюючи художньо-аналітичний план зображення внутрішнього світу своїх героїв, Гофман примхливо поєднує у творах фантастику і реальність, комічне і ліричне, трагічне і гротеск.
В основі художнього конфлікту новели «Золотий горнець» - розвиток романтичного уявлення про існування двох світів, реального і фантастичного. Кожний з них існує за своїми власними внутрішніми законами: реальний - це щоденне життя пересічної людини, її будні і побут, фантастичний - це вищий злет людського духу, втілення абсолютної гармонії і краси. Зрозуміла річ, у подібній дуалістичній картині дійсності перевагу письменник віддає світові фантастичному, який доступний далеко не кожній людині. Тому для окремих героїв новели Гофмана цього світу взагалі не існує. Багато з тих, хто оточує головного героя, студента Ансельма, сприймають його розповіді про чудовий надчуттєвий світ як хворобливі галюцинації молодої людини. Водночас для нього - це світ чарівних перетворень, де можна зустрітися з міфічними і казковими перетвореннями і перевтіленнями людини на інших істот і тварин. Архіваріус Ліндгорст, наприклад, постає у вигляді папуги, конректор Паульман - пугача, а двоюрідний брат старої Лізи - чорного кота. Саме тут героєві відкривається найпотаємніший бік буття, оскільки він поступово починає розуміти його складну пульсуючу мову, пильно вслуховується в його звуки, вдивляється в його розмаїті барви, відчуває відтінки і переливи.
Ансельм поринає в цей світ, такий привабливий для нього, а зі світом фізичного буття, він начебто укладає угоду. Лише та частина його тіла, що наділена зовнішньою оболонкою і рухається, розмовляє, спілкується з іншими людьми, належить реальному світу, а все інше (передусім його душа і думки) намагається прорватись у світ казкових фантазій і мрій. Там у нього з'являються думки про справжнє щастя на далекій Атлантиці, де людина цілком розчиняється в солодкій стихії поезії і музики.
Реальний план постає у новелі побутовими подробицями і пересічними до тривіальності персонажами - регістратором Геєрбрандом та дочкою конректора Паульмана Веронікою, котра мріє про те, щоб вдало вийти заміж за надвірного радника, який відразу подарує їй золоті сережки. Але, як виявляється, насправді - це світ химерний, усе в ньому ґрунтується на хибних уявленнях про суть людського щастя - найвищої мети кожної особистості.
Відтак можна стверджувати, що насправді саме цей світ і є ілюзією, жалюгідною імітацією справжнього світу - високої мрії і фантазії. І навіть вірогідні прикмети Дрездена, де відбуваються події, - чорна брама, набережна Ельби, окремі вулиці - лише підкреслюють ілюзорність цієї реальності, її швидкоплинний і вкрай нестабільний характер.
Однак реальний і Ансельм - студент і можливий наречений Вероніки. Цілком закономірно, що вона звертається за допомогою до своєї тітки Лізи, щоб причарувати його. Щоб якось існувати, Ансельм щодня вирушає до Ліндгорста - королівського архіваріуса, у якого він переписує старі рукописи, чим і заробляє собі талер на день.
Але в казковому світі фантазій і мрій усе це постає в зовсім іншому вигляді. Тут Ліндгорст - не архіваріус, а цар Саламандр. Його дочки - золотисто-зелені зміючки, в одну з яких і закохується Ансельм.
Фінал твору ще більше підкреслює віддаленість реального і фанстастичного світів. Вероніка виходить заміж за регістратора Геєрбранда, коли той одержує титул надвірного радника. Ансельм одружується на одній з дочок Саламандра і отримує в дарунок золотий горнець. Такий збіг подій відбувається не тому, що Вероніка і Ансельм - люди різної вдачі, а тому, що вони представники різних світів і не можуть бути разом, оскільки світ реального завше виявляється руйнівним для світу фантастичного, а фантастичний аж ніяк не вписується в побутові реалії пересічних громадян Дрездена.
З погляду художнього психологізму особистість головного героя вкрай суперечлива і складна. Йдучи до сміливого виявлення внутрішньо-психологічних моментів у житті героя, письменник наголошує на тому, що часто Ансельм навіть не усвідомлює того, що з ним власне відбувається. Він цілком заглиблений у стихію своїх почуттів і інколи навіть не може контролювати свої вчинки. Між свідомістю цього героя і його діями велика прірва неусвідомлених ірраціональних імпульсів та мотивів, що керують поведінкою Ансельма. Він скоріше готовий довіряти своєму «серцю», внутрішньому почуттю, аніж логічній оцінці ситуації. Подібний погляд на психологію героя був надзвичайно важливим, оскільки відкривав нові обрії дослідження людської індивідуальності за допомогою художнього слова, акцентував увагу на необхідності аналізу прихованих пружин поведінки, складного комплексу підсвідомого в ній.
Слід відзначити, що романтична естетика, котра виступила на захист свободи індивідуальності, високо піднесла роль особистості в історії і соціумі, поставила важливі філософські проблеми її буття. На відміну від попередніх літературних напрямів, передусім класицизму, романтизм вивільнив психологію людини від рецидивів раціоналізму, зосередив увагу на виявленні всіх особливостей внутрішнього життя особистості, що зрештою спричинило переворот у пізнанні її психології. Одну з вирішальних ролей у цьому процесі відіграв один із самих загадкових письменників доби романтизму - Е.Т.А. Гофман.
Л-ра: Всесвітня література та культура. – 2004. – № 7. – С. 43-45.
Твори
Критика
- Амадей Гофман і Амадей Моцарт: іще раз про музичність романтичної прози
- Е. Т. А. Гофман – митець, візіонер, іроник
- Психологія героя романтизму і новела Гофмана «Золотий горнець»
- Романтична іронія в контексті романтичного двосвіту (творчість E. Т. А. Гофмана)
- Сюжетна функція магічних предметів у романі Гофмана «Малюк Цахес, на прізвисько Цинобер»
Поділитися