Розмова з Марією Крушельницькою

Нещодавно мені пощастило познайомитися з великою українською піаністкою, Марією Тарасівною Крушельницькою.

Для тих, хто не знає, уточню, що Марія Крушельницька – видатна українська піаністка, педагог і громадський діяч, відома своїм талантом і великим, неоціненним внеском у розвиток музичної культури України. Я, звісно, слухав раніше її записи, читав про неї статті, але дізнатися особисто подробиці життя та творчості видатної людини – це завжди унікальна подія. 

Високий професіоналізм та емоційність виступів Марії Тарасівни підкорив не лише українських слухачів, її музику впізнають та люблять у всьому світі. Це інтерв'ю – можливість познайомитися з видатною піаністкою ближче.

Родовід

Отже, нашу розмову я хотів би розпочати з вашого дитинства. Вам пощастило бути частиною легендарної родини. Ваш дідусь, Антін Крушельницький, — відомий письменник, літературний критик, літературознавець, міністр освіти УНР. Ваша бабуся, Марія Степанівна Крушельницька, — акторка, письменниця, громадська діячка; Лариса Іванівна Крушельницька, двоюрідна сестра, — вчена. Я читав, що вона була однією з… навіть була єдина у світі жінка-археолог, яка організувала й успішно провела більш ніж 50 археологічних експедицій. Звісно, всі знають вашого батька, Тараса Антоновича, письменника й перекладача, учасника Пласту. Стрийко Іван Антонович — поет та драматург. Можна перераховувати та перераховувати. Сім’я дійсно унікальна, талановита. Тож перше питання до вас: коли ви зрозуміли, що ваша сім’я не така, як інші родини?

Ви знаєте, тоді, коли ми приїхали з курська до Львова, і тоді моя бабуня Шушкевич Пелагія (мама моєї мами) розказала мені то, бо до того я не знала. Я росла дуже веселою і відкритою дитиною, трішки збиточною. Навіть якісь такі були моменти, що треба було їхати, а я зникла. Знаєте, я дуже любила товаришок, ну і то залишилося в мене на ціле життя.

Оцей рід Крушельницьких, до якого входить Соломія Крушельницька, вона також ваша дальня родичка, правильно?

Так. Знаєте, я хочу власне розказати вам, як то є. У досить пізньому часі, в 70-му році минулого століття до нас зголосилася молодша сестра дідуня Антона. Вона жила коло Самбора і була вже дуже старенька і немічна, а зголосилася вона до нас через такого чоловіка, на прізвище Бандрівського, і він розказав нам про неї. А ми з Ларисою поїхали в Самбір і побачили таку навіть досить жваву жінку. Но ми її привезли до Львова. Спочатку вона жила у Лариси, але потім вона почала хворіти, і ми були змушені її віддати до будинку старців, знаєте. Інакше не вийшло. Ну, але той будинок старців був тут коло мене, бо я живу там, на Пасічній, а в кінці… не пам’ятаю, як та вулиця називалася…

Вулиця Медової Печери.

Так, там був будинок старців. Я відвідувала її, але вона якоюсь хворобою заразилася від свого лікаря. І то була причина її смерті. Вона досить скоро померла, в 72-му році.

Ну, але ми від неї, Богу дякувати, довідалися всі відомості про нашу родину. І точно знаємо, що… Ну, я навіть хочу сказати, що коріння роду Крушельницьких є у Сколівських Карпатах. Але, як пише В’ячеслав Умнов у вступі до книжки «Історія села Кульчиці і роду Драґо-Сасів», після якогось стихійного лиха в підкарпатському селі Крушельниця (повінь була занотована в архівах монастирської церкви в 1616-му році)  вони опинилися на Поділлі, і мій прапрадід Антін Крушельницький де Чулевич, перший, про кого є дані, народився коло Заліщик. В сасівських сім’ях народжуваність була дуже велика, знаєте. І тому допускаю, що у прапрадіда були брати і сестри. Якогось в священника відзначила бабця Людмила як лінію Соломії Крушельницької, ото хочу сказати. Одружився прапрадід Антін з Розалією, із Кречковських, і оскільки прапрабабці Розалії вже було понад 29 років, коли народився мій прадід Володислав, то думаю, що він не був першою дитиною, а якщо брати до уваги сасівські традиції багатодітності, то і не останньою. Але це мої домисли. Більше відомостей немає.

Прапрадід Антін був управителем маєтку. Похований в Галичі, помер у 1885-му році. Прапрабабуся Розалія прожила 82 роки і померла в Станіславові, де тоді працював радником суду прадід Володислав. З Поділля його потягнуло в Карпати, бо він одружився з Марією з Монастирських, яка була з родини священика Данила Монастирського де Ватющака.( Вони всі мали придомки). Її батько, мій прапрадід Данило народився в селі Сілець і помер у 1891 році. Був одружений з Кароліною Новаківською з Кульчицьких. Вона, може, була зі спольщеного роду, бо відомо, що перейшла на греко-католицький обряд. Народжена прапрабабця Кароліна в Кульчицях і померла в 1884 році. Мала сестер, одна з яких вийшла заміж за Кульчицького. Їхня внучка – Олена Кульчицька, так що дуже багато родин пов’язані, знаєте. 

У подружжя Марії і Володислава де Чулевичів було семеро дітей. Мій дідуньо Антін був найстарший. Людмила закінчила вчительську семінарію і все життя вчителювала на Перемищині і Самбірщині. Іванна вийшла заміж за Омеляна Дороша. У них був один син Юрій, то відомий фотограф у Львові. А його син Андрій - дуже відомий у Львові мистецтвознавець. Осип, адвокат, загинув від польської кулі (як Остап Нижанківський). Михайло був директором промислової школи на Волині, потім проживав у Кракові. Володимир — правник у Львові. Наймолодший, Святослав, доктор права, жив у Валбжиху (Польща). Це така родина мого діда, його брати і сестри. 

Я знаю, що мама одного разу, як їздила відвідувати своїх братів (у Польщі вони жили), намагалася розшукати діда Михайла в Кракові. І навіть надибала магазин з вивіскою, де значилося прізвище Крушельницьких, але вони, мабуть, зі страху, не наважилися признатися. Зате мама відвідала в Польщі наймолодшого брата мого діда - зустрілася з дідом Святославом, який був доктор права. Він був надзвичайно симпатичним старшим паном. Зовсім сивим, як голуб, дуже інтелігентним, спокійним, отак. Ну, а про коріння роду бабуні Марії не маєм жодних відомостей. Боюсь, що й не будем мати, бо землі, з яких походить бабуня, пізнали жахіття огня й меча. Але я хочу ще вернутися до родоводу моєї мами, бо також дуже цікавий.

Пані Стефанія Шушкевич.

Так, Стефанія Шушкевич. Родина Шушкевичів походить з міста Миколаєва над Дністром. Бабця, мама моєї мами, з великого роду Пришляків-Куриласів. Клим Курилас одружився з на п’ять років старшою і багатодітною з першого подружжя з Іваном Пришляком Катериною. Іван Пришляк був дуже освіченою людиною, довголітнім бурмістром міста Миколаєва. Письменниця Уляна Кравченко, яка довгий час жила в Миколаєві, у своїх «Білих хризантемах» згадує цю постать і його родину. В подружжі Катерини і Клима Куриласів народилась Пелагія, моя бабця, і Василь, майбутній священик, в’язень Талергофу і потім – радянських таборів. Прабабця Катерина була дуже підприємлива: використовуючи природні умови й ґрунти, вона заклала цегольню, яка виробляла дахівки. Таким чином уся околиця була убезпечена від пожеж, замінивши солом’яні стріхи на вогнетривкі дахівки. Прабабця всіх своїх дітей забезпечила землею й господарствами, всі закінчили народну школу. Сини були активними в суспільному житті. Один із них, Михайло, був мером Миколаєва. Коли не стало прабабці Катерини, прадід Клим став писати вірші, сповнені великої туги за нею. Довго він без неї не прожив. На превеликий жаль, ці вірші не збереглися. А що цікаво, що моя бабця також говорила віршами. А її листи до мене з заслання в комсомольскому краю над Амуром бували віршовані.

Ну, отак… Що я ще хочу розказати? Що родина Пелагії і Францішка Шушкевичів мандрувала за містом служби діда на залізній дорозі. І вже після народження моєї мами в Яворові у 1909-му році оселилися у Львові. Спочатку винаймаючи помешкання, а потім збудували дім на новому Знесінні, що було передмістям Львова. До школи мамця ходила пішки через усе місто до гімназії сестер Василіянок, яку закінчила в 27-му році. Цей рік став трагічним для родини — загинув… втопився в ріці Сян найстарший син Владислав, студент 4-го року медицини, один із керівників харцерського руху, (то польский рух). Того ж року донька Ольга вирішила вступити в монастир чину святого Василія Великого. 

Вся родина жила дуже непросто. Бабцине віно пішло на будівництво дому. Працював тільки дідо. Був типовим австрійським службовцем, надзвичайно чесним і порядним. У родинних спогадах фігурує факт, яку ж було авантуру влаштував дідо за курку, що хтось приніс в подяку за щось. А дітей було, нівроку, шестеро. Всіх вивчили. Після загибелі Влазя Роман, помимо захоплення технікою, змушений був (на вимогу батька) піти на медицину. Обрав стоматологію, що врятувало його, коли як заручник опинився у Освенцімі. Ольга перед поступленням в монастир закінчила вчительську семінарію і як монахиня, сестра Онисима, учителювала в гімназії сестер Василіянок. Стефа, моя мама, вчилася в університеті, студіювала географію. Починала у Львові, але після арешту і суду (то була справа “Таргув Всходніх”), на якому маму уневиннили, у Львові вже не можна було студіювати, тому закінчила Краківський університет під керівництвом Кубійовича. Йосиф, у майбутньому відомий польський художник, вчився у Варшавській художній академії. Наймолодший син Ігнатій (Нанусь він називався) вчився на хімічному факультеті Львівської політехніки, тоді прервала війна. За участь у підпіллі в 1943-му році, в 20-річному віці, він був розстріляний німцями. Ну отак, то горе вже на моїй пам’яті. Що ще сказати… Думаю, що дідо, наприклад, хотів мати всіх дітей хрещених в одному обряді римо-католицькому, але бабуня поставила на своєму і доньок охрестила в греко-католицькій церкві.

Портрет 1943 р.
(Автор Й. Шушкевич)

Дома розмовлялося по-польськи, але всі діти знали українську мову, в чому я особисто переконалася, коли отримала у москві листа від Вуйка Романа з Польщі, написаного українською. Справлялися всі католицькі свята, а на наші їздили до великої родини в Миколаїв. Або йшли до Куриласа. Видатний художник Осип Курилас, рідний брат мого прадіда Клима. Отака наша родина.

Розкажіть, будь-ласка, про свою маму. Якою вона була?

Ой, я вам передати не можу, яка вона була. Ну, наприклад, таку річ. Знаєте, як мама познайомилася з бабунею? А то було в тюрмі, під тюрмою в Дрогобичі, в якій сидів мій тато тоді за ці Тарги Всходні. Дали йому термін три роки. Він, правду кажучи, використав якусь записку і попросив маму почекати його. Ну, знаєте, мама зустрілася з бабунею під тюрмою, і бабуня прийняла маму (як невістку). І мама на довгі роки життя запам’ятала… просто відчувала безмежну любов і вдячність за її ставлення до мами протягом недовгого, але такого трагічного спільного життя. У наших з мамою розмовах бабуня була часто присутня, дуже часто ми з нею розмовляли про бабуню. І мама подивлялася її силі і духу. І кожен раз зворушувалася до сліз, коли мова йшла про неї. Ну так, знаєте, мама… я так завжди говорю, що мама… Ну, по-перше, мама мені зазначала, що як я народилася, то власне моє народження спасло маму. Бо… то ж була неймовірна трагедія, ви знаєте, вони за два тижні перед тим як… ні, то вже було за два тижні до мого народження… поїхали з бабунею з Харкова до Києва, щоб довідатися хоч щось про долю наших арештованих. Їм сказали тоді, що «всьо в порядку». А вони вже були розстріляні… І мамця, як народила мене, то взагалі заявила, що я спасла маму. Але маю додати, що без моєї мами піаністки Крушельницької не було б. Я дуже вдячна мамі за те, як вона прореагувала на моє прохання їхати до москви вчитися. Вона дуже підтримувала мене, і я була зворушена, що вона відпустила мене. 

Так, це трагічні події, просто жахливі. А що мама розповідала про Тараса Антоновича, бо вам не судилося побачити його на власні очі? Що вона про нього згадувала, яким він був?

Ви знаєте, я не можу сказати. Бо ті розмови наші були такі болючі, що не дуже ми про то говорили. Мама радше говорила про бабуню і про дідуня. А про татка не дуже. Но я знаю, що мама безмежно тата любила. Безмежно. Вона сказала, що я, так би мовити, спасла її в народженні. А цікавий факт, що лікар головний, як побачив на ліжку написано, що то Крушельницька, погладив маму по головці. То було так дуже зворушливо. Ну отак…

Навчання

А ви пам’ятаєте, хто прищепив вам любов до музики? Від кого це?

О, ну то ж моя перша вчителька. То незабутня Номі П’ясецька - Олександра Олексіївна Процишин-П’ясецька. То така постать фантастична. Ну, я не маю слів сказати. Ну дайте… ви маєте книжку Наталії Борисівни і ви маєте ті мої статті про неї.

Так, так, я читав у ваших спогадах, що ви її називали другою мамою і що її вплив на формування вашої особистості важко переоцінити.

Ну я навіть скопіювала коси, як вона закладала в молодості. То так було трошки смішно для мене… Ні, не для мене, може, для когось іншого, а я старалася бути подібна до неї. Ви знаєте, в мене по-різному складалася наука. Я така була досить… я не можу сказати, розхристана, чи як. Але я захоплювалася багатьма справами, включно з балетом.

Ага!

Так (сміється). Ну але знаєте, розмова моєї мамці на ту тему і моя любов до Номі перевершили, і я вернулася до нормального заняття. Бо я один раз дістала трійку, і то було для мене, так би мовити, неймовірне переживання.

В музичній школі?

Так, так.

А хто наполягав на тому, що треба віддати в львівську десятирічку? Це вирішила мама?

Ні, ні. Ми, маючи на Знесінню коровцю, бо мої бабця з дідом мали господарство, носили молочко для бабуні Левицької, яка була тоді самотня, бо Ларіса з тетею Галею виїхали на Захід. І ми до неї ходили. Ну а у тети Галі був фортеп’ян. І я з нею… Бо ми спочатку, як вернулися з Курська (перед тим як москалі мали прийти), ми виїхали на Захід спочатку. Були трохи на Заході, а там мої брати і сестра вчилися у якоїсь вчительки і я слухала їх. А коли ми вернулися до Львова і власне носили молочко до бабці Левицької, я підійшла до фортепіано тети Галі Левицької і почала щось трошки награвати. І бабця Левицька сказала: «Слухай, то Марусю треба до музичної школи». А в ті дні, в той час ми, вертаючись десь, чи то коло музичного училища мама переходила, чи де, не знаю, але ми побачили записку «Набір дітей в музичну школу». І мама пішла і подала заяву. І таким чином я опинилася в музичній школі. Так бабця Левицька вирішила мою долю.

Ясно. І ви були однією з перших випускників десятирічки так?

Так. То 52-й рік був, перший випуск.

І ваша вчителька, Олександра П'ясецька-Процишин, познайомила вас зі своїм учителем Барвінським.

Так, так, я до нього ходила, як він вернувся з заслання. Ми до нього ходили, і я вже грала, якось так вже порядно грала, і він мене слухав. Так що він навіть мав, так би мовити, дотичність до мене. 

Коли ви познайомилися з Василем Барвінським, ви тоді вже розуміли, яка це величина, яка це постать, який це геній живий з вами спілкується?

Ну очевидно. Очевидно.

Що ви тоді відчували?

Ну дуже велику якусь таку шану до нього. Дуже велику шану. Дуже… Він був такий, ну надзвичайно симпатичний, делікатний чоловік, дуже делікатний. Ну зрештою по його музиці частково то чується.

Так, так, звісно. А потім вас почув Генріх Нейгауз. Як це відбувалося? Я знаю, що це був відкритий урок, так, і його запросили?

Знаєте, він приїхав з концертами до Львова.

І він і його син Стасик приїхали до Львова. Грали в філармонії. І тоді в консерваторії був також відкритий урок, на тому відкритому уроці грав Олег Криштальский, а в десятирічці був відкритий урок, і мене рекомендували до того відкритого уроку.

А хто відрекомендував?

Школа, школа. Дирекція.

Він прийшов на відкритий урок і зрозумів, що вас треба запрошувати до москви в консерваторію?

Ви знаєте, я не знаю, наскільки він мене запросив, але він, так би мовити, заклав в мене таке неймовірне бажання у нього вчитися. То дуже непереборне було бажання. Але я подивляю мою маму, як вона мене відірвала від себе і післала до москви. Можете собі уявити. Спочатку на п’ять років вона собі здавала з того справу. Але вона розуміла, що то закладаються основи моєї, так би мовити, якоїсь діяльності. Мамця взагалі… Я завжди тверджу, що без мами моєї і Крушельницької би не було.

А як проходило ваше навчання в консерваторії?

О, то фантастика! Ви знаєте, то щось таке неймовірне. Но, правда, я на перший рік попала не до професора Нейгауза. Я попала спочатку до такого доцента Епштейна. Дуже порядна людина, надзвичайно, він навіть потім, як зрозумів, що я дуже хочу вчитися у професора Нейгауза, то він навіть, так би мовити… не то що полагодив, але удовіднив мені той перехід. Бо на першому році у професора Нейгауза мав вчитися… ну але тоді остаточно виявився дуже симпатичним, хлопець з ленінграду, син якогось з Ермітажу високопоставленого. А тому Нейгауз не міг мене взяти. А на другому році він все-таки мене взяв. І заняття були неймовірні, ви знаєте, збиралися в класі всі учні. То був, так би мовити, урок-концерт. Не можна було прийти на урок непідготовленим. Ну, по-перше, з самого початку - відразу напам’ять, відразу. Не було розбору. І ти собі мусив дати раду зі всім. Ну але праця над музикою була така дуже глибока. І в багатьох деталях. Ну, як би то сказати… В пошуках гармонії, в пошуках барв, в пошуках якихось інтонацій, то дуже детально розбиралося. А то, що в класі сиділи присутні, то дуже допінгувало… Знаєте, то дуже така річ стимулююча. А крім того, ще були такі уроки дома, бо часом професор не мав здоров’я, вже такий був старший чоловік. І ми ходили додому, а там уроки вже були інші, бо приходилося сам на сам. І було не менш відповідально.

Генріх Густавович — він український піаніст та педагог, ви українка. Чи давав він вчити якісь твори українських композиторів?

Давав, давав.

А що ви тоді грали?

Я грала Лисенка і грала Ревуцького.

І це було не під забороною, можна тоді було вчити це, так?

Так, так.

Остання зустріч з проф. Г.Нейгаузом в Києві, 1964 рік

Концертна діяльність

Коли ви навчались ще, були студенткою консерваторії, ви вже тоді починали свою діяльність концертуючу?

Нє, нє.

Тобто концерти почалися після аспірантури?

Концерти почалися в аспірантурі. Ні, чекайте хвилинку, в 1953-му році, ще навчаючись у доцента Епштейна, я приїхала з концертом до Львова і грала Концерт Шумана. Так що я вже виступала у Львівській філармонії в той час. А потім я пару разів приїздила і грала і концерт Бетовена, і Брамса. Так що в філармонії я виступала, мене львівська публіка вже знала.

Оце мені було цікаво. А далі після навчання, після аспірантури ви вирішили повернутися до Львова, це був 60-й рік, так? І ви викладаєте у консерваторії Львівській?

В 60-му році мене після аспірантури збиралися вислати на роботу в іркутськ.

В іркутськ?

Так, в іркутськ. Але тоді був ректором вже Микола Філаретович Колесса. І він настояв, щоб я дістала направлення до Львова. І завдяки йому я працюю у Львівській консерваторії. Але в аспірантурі я також концертувала, для того що в аспірантурі кожний рік має бути концерт в двох відділах. Так що та аспірантура - така дуже вагома річ.

І ви виступали, коли проходили аспірантуру, де?

Ну в москві. В москві виступала. А крім того, приїздила і до Львова.

І як вам ті концерти давалися? Наскільки було нервово чи легко?

Ну ви знаєте, я дуже боюся сцени. Мене сцена дуже коштує, ну але я себе беру в руки і граю.

Цікавий факт. Ніколи б не подумав про це, прослуховуючи ваші компакт-диски з записами.

(сміється) Ну бачте. Але то в мене заклала моя мама. Від мами дуже багато в мене залежить. Дуже багато.

Добре. Тоді ще мені цікаво дізнатися більше про вашу концертну діяльність. Коли ви вже викладаєте у консерваторії, ви це поєднуєте: ви викладач, ви концертуюча піаністка і ви починаєте давати гастролі по всій Україні, так?

Ви знаєте, початком моїх гастролів стала участь у конкурсі Лисенка. У 1962-му році. Я, правда, зайняла друге місце, але тодішня директорка філармонії Київської запросила мене відразу в березні виконати концерт Людкевича. І то ж був грудень, коли закінчився конкурс, а в березні я вже грала концерт Людкевича повністю!

І власне той напис на нотах Людкевича “за збереження цілості”, то він покладає на мене заслуги мої, бо той концерт перед тим звучав окремо: то перша частина, а потім друга й третя частина, різними виконавцями. А концерт Людкевича я заграла в березні з Турчаком, Стефаном Турчаком, таким дуже видатним нашим диригентом, в Києві, і мала перші рецензії. І директорка філармонії, така була Лефлер, дуже симпатична жіночка, запропонувала мені вивчити етюди Косенка, одинадцять етюдів Косенка. І осінню, я вже не пам’ятаю, який це місяць був, осінню я вже грала етюди Косенка в Київській філармонії. І як бачите, я досить швидко вчу. То в мене якось так, видно, заклали від уроків Нейгауза. А в той же час український концерт, “Укрконцерт”, в результаті того, що я була лауреатом конкурсу Лисенка, запросив мене на гастролі. І я від того часу почала їздити на гастролі.

Програма концерту з присвятою Людкевича

От власне про гастролі і цікаво. Ви стали активною пропагандисткою української музики, такої музики, якої раніше українці не чули, бо ви були одна з перших, хто грав ці твори. Наскільки було важко з точки зору і цензури, та й навіть наповнення залів? Тобто люди бачать програму в афіші, що ви граєте там Людкевича, Косенка, Колессу і так далі, і так далі, Барвінського… Розкажіть, як це все відбувалося, тобто завжди були повні зали чи це було якось небезпечно?

Ви знаєте, ні, небезпечно не було. Концерти програми затверджувалися в «Укрконцерті», але вони ніколи не заперечували мені. І зали в основному були повні. Правда, бувало різно. Бувало, гралося в філармонії, а часом – в училищі. А в училищі особливо, то вся публіка була, заповнювала зали, бо то студентство, знаєте, вони завжди цікаві. І я властиво в той час… хіба тільки у Львові з Барвінським не пройшло мені, але я в той час в Києві Барвінського грала.

А чому у Львові заборонили?

Ну там навіть не дуже заборонили, просто не бажано було.

Попросили не робити цей концерт, не проводити. Ясно.

Нє, я якийсь концерт грала, але без Барвінського.

З іншою програмою?

Так.

А реакція публіки була майже завжди однакова, всім подобалося, так? Те нове, що вони чули?

Так. Богу дякувати.

А ви пам’ятаєте, коли відбулися концерти в інших країнах? Це ж було складно тоді, за радянських часів виїхати.

Трохи складно було. Але була я в Польщі з якимсь концертом… я вже не пам’ятаю, який то рік був, але з концертом в групі, знаєте. Потім були концерти українських артистів, чи то якась була така група, я вже не пам’ятаю, як вона називалася. Була в Хорватії. І була з концертами, з запрошення Миколи Філаретовича, в Америці і в Канаді.

Як проходили ті концерти?

О, фантастично, фантастично.

Запам’яталися вони вам, так?

Так. Бо й мають дуже гарні рецензії. Врешті, ви ті рецензії можете прочитати в книжці Наталії Борисівни.

Я читав у статтях Наталії Борисівни про ваш психологічний підхід до інтерпретації. От мені дуже цікаво стало, як саме ви проводили цю інтерпретацію, тобто як ви підходили з самого початку до твору? Що це за психологічний підхід такий?

(сміється) То у Наталії Борисівни запитайте, я не знаю, я просто… Знаєте, в мене так, таке відчуття є, як я граю дану музику, то я її дуже люблю. Може, від того все йде.

Ну, вона розповідала, що вам потрібно побачити реальний портрет людини, тобто не психологічний, а навіть фотокарточку, фотографію, подивитися на обличчя людини і…

Мені дуже багато зробило то, що я побачила Левка Ревуцького, як виконувати його твори. І що я знала Барвінського, і я знаю, як виконувати його твори. Я вже не говорю про Миколу Філаретовича, про Кос-Анатольского. Так.

Портрети композиторів

Я знаю, що вам пощастило особисто спілкуватися, товаришувати, знати видатних українських композиторів, геніальних українських композиторів, ви знали їх особисто. Можете зараз скласти, будь-ласка, ну хоча б двома-трьома реченнями коротко про кожного з них портрет, якими ви запам’ятали цих людей. От, наприклад, можна почати, ну скажімо, з Анатолія Кос-Анатольського. Бо мені здається, він викладав у вас в школі, правильно, якщо я пам’ятаю?

Так, так.

І він тоді був ще просто Анатолій Кос?

Так. Ви знаєте, а я хочу почати від Ревуцького.

Давайте.

Тоді, коли я грала сонату Ревуцького і його прелюдію в Києві, власне директорка філармонії Київської, так би мовити, сказала мені, що я можу прийти до Ревуцького. Я дуже хотіла йому заграти його твори. Але він був не дуже в формі в той час. Але прийняв мене дуже був… ну ви знаєте, такий надзвичайно делікатний чоловік. То собі трудно уявити його делікатність. І дуже такий інтелігентний, як то кажуть, дуже. І дуже симпатичний. Ну був дуже прихильний до мене. Не слухав мене, але сказав: «Я не сумніваюся, що ви добре награєте». Бо він мене слухав на конкурсі Лисенка, знаєте. Він тоді був, здається, в журі. Так що він запам’ятав мене. Ну а що стосується Барвінського, то я вже сказала. Микола Філаретович був дуже такий точний. І у своїх висловлюваннях, і в тому, що він робив. Ну і в музиці він дуже такий оприділений був. І я це розумію. Тому, може, я і непогано граю його твори.

А Кос-Анатольський… такий дуже фантастичний. Ну він, знаєте, як він виступав на сценах Львівської філармонії? Він так догори піднімав руку і виголошував. Він такими якимись гаслами говорив. Ну, наприклад, «Дорогу молодим!». Я прийняла то гасло дуже до серця і щось трохи робила в тому напрямі. І він був дуже таким фантастичним. Ну я вже не говорю про те, наскільки він був до мене прихильний. Не без того, що він навіть взяв участь в тому, щоб я поступила в московську консерваторію. Бо він пішов до ректора Свєшнікова московської консерваторії і розмовляв про мене з ним. Не знаю, наскільки то вплинуло, чи моя гра вплинула, не знаю, я на тому не можу, так би мовити, хизуватися в тому. Потім він дуже прийняв активну участь в мойому, так би мовити, становленні. Бо ну вже не говорю про то, що він, як бував в москві, завжди запрошував мене до театру. Щоб я побачила чи балет, чи оперу, так би мовити, удосконалював мене. А вже про то, як я повернулася у Львів, ну як я почала його твори грати, то я мала змогу і до нього додому прийти, і він мене консультував. Так що я дуже розумію, як його твори грати. Ну отаке.

Ну а як на рахунок Станіслава Людкевича? Ви з ним були особисто знайомі, так же ж?

Бачте, я упустила Людкевича. То такий делікатний чоловік (на взірець Ревуцького), дуже делікатний, але становчий. Дуже він знав свою позицію. І він з неї ніколи не сходив. Ну я бувала в нього вдома, я грала йому. Ну але він завжди, так би мовити, підтримував то, що я роблю, він був задоволений.

Віктор Косенко, на жаль, не міг чути свої твори у вашому виконанні: він помер у 38-му році.

Але я бувала в його родини. Мені також то Лефлер, директорка Київської філармонії, влаштувала, що я могла піти до його родини. То я побачила, яка та родина. Дуже, дуже гойна, так би мовити.

А Лятошинський?

Нє, я його не знала. Ранше вже з ним зустрічалася, але я його не знала.

Ясно. А як на рахунок, ну не знаю, скажімо, вже більш сучасних? Сільвестров, Скорик — були знайомі?

Скорик – очевидно, а Сільвестров – ні.

І що ви зі Скориком, товаришували?

Ні, ми не були товаришами, але ми, так би мовити, шанували себе.

Викладання

Я зрозумів. Тоді давайте перейдемо далі до теми власне викладання. Ви, як викладачка Львівської консерваторії, коли працювали з учнями, який основний посил був, враховуючи те, що ви отримали таку базу від Нейгауза, що ви хотіли найголовніше передати?

Ну я старалася працювати з ними так, як професор працював зі мною. Також в мене збиралися учні в класі, я старалася, щоб одні других слухали, бо то дуже багато дає, слухання, – як працюють, з яким твором. А потім той твір можна заграти, не маючи такого викладача, знаєте. Ну, мені пощастило, я мала дуже багато талановитих учнів. Починаючи від моєї першої такої випускниці правдивої, Ліди Москаленко. То вже не говорю про наступних.

Кого б ви зараз так, по пам’яті, відмітили для себе серед учнів, бо багато ваших випускників зараз стали зірками сцени? Хто більше вам запам’ятався?

Ну та найбільше мені, так би мовити, до серця припали Близнюк Надія, Помірко Дзвенислава, Москаленко Лідія, Сидор Марта, Фіголь Марія, Левицька Оксана, Куішнір Мирон, Пастеляк Віра, Новицька Ірина, Гончар Тетяна, Папст Олександра, Коваленко Ірнина, Бошицька Неля, Небожинська Оксана, Мундяк Оксана, Пастеляк Неля, Пашук Мирослава, Хранюк Оксана, Ерінь Йожеф, Пак Зеновія, Бурштинська Наталія, Каськів Ганна, Боженко Яромир, Самотос Мар'яна, Баклагіна Оксана, Рак Ярина, Котис Василь, Гошко Юля, Воропаєва Юля, Бахретдінова Ксенія, Данчак Зеня, Кішнір Олекса, Чіпак Ольга. Каськів Ганна. Вчилася в мене донька Каськіва. Ну отак. Багато назвала, правда?

Марія Крушельницька зі своїми студентами після концерту. Зліва направо: В.Котис, О.Баклагіна, М.Самотос, М.Крушельницька, Я.Рак, Т.Глушко. 2004 рік

Хотів ще дізнатися на рахунок конкурсів фортепіанних. Ви ж проводили фортепіанні конкурси, правильно? І це був, наприклад, конкурс Горовиця, так?

Так.

І я знаю, що ви потім для переможців цього конкурсу організовували концерти і навіть їздили з ними.

Так, так. Знаєте, мені запало в душу те, що дуже багато було талановитих учнів, але не всі отримали премії. І тих, що не отримали премії, я окремо їх возила. Тих, що не були нагороджені.

А що то були за концерти й куди ви їздили?

Та їздили в основному по Західній Україні. У Львові були концерти, ну і по Західній Україні.

А хто допомагав вам організовувати все?

То мені дуже багато людей помагало, бо треба було селити їх тут. В основному поселяли в інтернаті, в музичній школі. Ну а як їздили десь в інші міста, то також там же малися училища, ну переважно я по училищах возила, знаєте.

Ага, це в училищах було, все, я зрозумів.

Так. Бо треба було демонструвати, як треба так би мовити вчитися і грати.

Мене ще цікавить взагалі Ваше ставлення до конкурсів для музикантів. От ви сказали, що було шкода, що не всі отримали призові місця, а талановитих дітей було дуже багато. Не знаю, чи погодитеся ви зі мною, чи ні, але мені так здається, що останнім часом, принаймні я так споглядаю за цим, що зараз виконавська техніка, вона ну в принципі досягнула дійсно неймовірних висот, але вона зараз… вона зараз превалює над… як правильно сказати… індивідуальністю, чи щось таке. Тобто якщо раніше на слух можна було по якомусь почерку легко впізнати цю індивідуальність, то зараз всі якось більше намагаються, щоб там чистенькі нотки були, щоб все швидко, гучно і так далі.

Ви маєте рацію, то на превеликий жаль.

А чому так і що треба з цим робити, як ви думаєте?

Я не дуже знаю, що треба робити з цим.

То це ж від викладання залежить, правда?

То треба починати від викладачів. Викладач повинен керувати все-таки. Дитина починає грати на фортепіано і бавиться. І вона з тою забавою залишається на ціле життя.

У 90-х роках Ви стали ректоркою Львівської консерваторії. Складно бути ректором?

Дуже. Дуже складно. В цей саме час моя сестра (доктор історичних наук Лариса Крушельницька) стала директором бібліотеки ім. Стефаника. Так би мовити, нащадкам Крушельницьких, знищених радянською владою, доручили керівництво знаними в світі вузом і бібліотекою. Моя сестра була дуже відповідальна. Вона в певні часи навіть малювала, хоча була видатним археологом, у неї багато досягнень в археології. Вона великі розкопки робила. Я навіть посилала свого сина до неї в експедиції. І він потім пішов в університет на історію. А бути ректором це так, не по мені було, але я себе взяла в руки і зрозуміла, що треба.

Я чомусь так і подумав, що складно. А як ви гадаєте, яким має бути гарний професійний ректор?

Ну, по-перше, має бути музикантом добрим. По-друге, слухати багатьох, слухати. І не, так би мовити, не випирати себе.

Поясніть це.

Не виставляти себе наперед.

Ну це, напевно, дуже складна задача.

Що ніби “я, я, від мене все залежить”. Не від нього все залежить, не від ректора, залежить від багатьох чинників. І від погляду зав. кафедри, і від вченої ради, і від всього залежить.

Ой, так. Це складне… цікаве, але дуже складне питання.

Ну ще має… має ректор ще радників, проректорів, вони також повинні радити, ну і прислухатися треба.

Творча співпраця

Добре. Тоді те, що в кінці, наостанок, я хотів сказати. Маріє Тарасівно, ви довгі роки пропагували українську музику і перша (чи не єдина) виконували на концертах твори композиторів, про яких ми сьогодні казали: Барвінського, Анатольського, Колесси, Людкевича і так далі. Наша організація «Експеримент» зараз теж проводить концерти української академічної музики для її популяризації. Це завжди приємно відкривати імена українських композиторів для аудиторії, але ми також хочемо розповідати широким колам про геніальних, талановитих, видатних, неймовірних українських виконавців. У зв’язку з чим у мене до вас питання. Чи не були б ви проти, якби наша організація зайнялась створенням вашої сторінки у нас на платформі, а також відкриттям вашого офіційного ютуб-каналу, бо наразі в інтернеті не так багато, як хотілося б, записів з вашим виконанням, і я думаю, що українцям (та й не тільки українцям) це буде дуже корисно та цікаво. Як ви до того ставитеся?

Ну я буду дуже вдячна.

Інтерв’ю брав Герман Гошкадор