Біографія Василя Барвінського
Народився 20 лютого 1888 року в місті Тернопіль (Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина, нині Тернопільська область, Україна).
Рід Барвінських — один із найдавніших в Україні, походить із с. Барвінок коло Дуклі (повіт Коросно). Барвінські були відомими діячами української культури. Прадід композитора Мартин був ректором Львівського університету в 1830-ті роки, дядьки прислужилися українській культурі: Володимир — був засновником найвпливовішої української газети «Діло» (Львів), Остап — автор історичних драм.
Батько майбутнього композитора Олександр Барвінський був діячем освіти, який впроваджував українську мову в середні та початкові школи Галичини, видавав підручники з історії, літератури, українську періодику. Як посол австрійського парламенту (зокрема, верхньої палати — Ради Панів) захищав національні інтереси українців Галичини. Підтримував зв'язки з Миколою Лисенком, Сидором Воробкевичем, Віктором Матюком, Остапом Нижанківським, Пантелеймоном Кулішем, іншими діячами української культури.
Першою вчителькою музики Василя стала його мати — співачка і піаністка Євгенія Барвінська. Вона керувала хором у Тернополі (саме Євгенія першою помітила величезний талант однієї з хористок — Соломії Крушельницької), а згодом — співацьким товариством «Боян» у Львові. Захоплювалась живописом.
У Львові Василь Барвінський навчався у чеського професора-піаніста Вілема Курца, який підтримав його творчі спроби. За порадою Курца, 1907 року виїхав до Праги для продовження музичної освіти. Його вчитель композиції – видатний чеський композитор Вітезслав Новак зробив великий вплив на юнака як в професіональному, так і в стильовому відношенні. Водночас вступив на філософський факультет Карлового університету, де слухав лекції відомих чеських музикантів. В Празі написав низку фортеп’янних творів, що здобули визнання серед виконавців, а також “Українську рапсодію” для оркестру і Варіації для фортеп’янного секстета.
В 1915 році на вимогу батька повертається до Львова і стає на чолі українського Музичного інституту ім. Миколи Лисенка. На молодого музиканта лягло багато громадських справ, що відчутно обмежило час, потрібний для творчості. В Музичному інституті він викладав і виконував всі адміністративні обов'язки. Регулярно дописував до газет, вважаючи необхідною просвітницьку роботу з українською громадськістю. У 1937-1939 роках входив до керівництва організації західноукраїнських фахових музикантів СУПРОМ та редколегії часопису “Українська музика” (Львів). У цьому журналі (а також в іншій періодиці) були надруковані його музичні праці: “Огляд історії української музики”, “Мої спогади про Миколу Лисенка”, “Бела Барток у Львові”, “Творчість В.Новака”, “Українська народна пісня і українські композитори” та інші.
В ці роки композитор написав твори для різноманітних ансамблевих складів: дуети для скрипки й фортеп’яно, тріо і квартети. Особливо ж він любив поєднання віолончелі з фортеп’яно. Виступав сам у такому ансамблі зі своїм добрим товаришем Богданом Бережницьким і написав для нього низку великих творів та мініатюр. 1929 року разом з Бережницьким здійснив концертну поїздку радянською Україною, виконуючи власні твори.
Камерні твори Барвінського в 1930-х роках були відомі і виконувалися в Європі. Їх видавали австрійські, американські і навіть японське видавництва. З нагоди святкування 25-річчя композиторської діяльності В. Барвінського в 1938 році у Львові відбулися концерти та радіопередачі з творів композитора. Від Вільного Українського Університету (Прага) він отримав звання почесного доктора. У жовтні 1939 був обраний депутатом Народних Зборів Західної України, де було проголошено приєднання Західної України до СРСР.
У 1939—1941, 1941-1943 та 1944—1947 роках, перебуваючи на посаді директора Львівської консерваторії та голови Львівського відділення Спілки композиторів, доклав великих зусиль для збереження музичного навчального закладу в складних воєнних умовах.
На початку 1948 року був заарештований. В МДБ його примусили підписати документ: «Дозволяю знищити мої рукописи». І рукописи було знищено. Потім було довге заслання на 10 років у мордовські табори.
Після повернення із заслання (1958) всі свої сили зосередив на відновленні з пам'яті творів, рукописи яких було знищено під час його арешту. Тяжко хворий, відчуваючи постійні утиски та бідуючи з хворою дружиною на мізерну пенсію, він до самої смерті зберігав не тільки почуття власної гідності, але й принциповість переконань. Тож в останні роки життя звернувся до Комітету з Шевченківських премій з листом, в якому вказував на неправильний розподіл нагород і відстоював заслуги Лисенка та Людкевича у сфері музичного втілення поезії Шевченка.
Помер 9 червня 1963 року у віці 75 років у Львові. Похований в одному гробівці з батьками на 3 полі Личаківського цвинтаря.
1964 року багаторічні зусилля львівських композиторів (особливо Анатолія Кос-Анатольського) досягли мети: Василя Барвінського було реабілітовано. Проте музику композитора в наступні роки все одно майже скрізь було вилучено з концертів (так тривало 25 років).
