Уривок з книжки «Земля крилатих» Ірина Грабовська
Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.
У видавництві «Віват» вийшла книга «Земля крилатих». Авторка Ірина Грабовська.
Публікуємо уривок для ознайомлення.
«Земля крилатих» — друга частина трилогії «Замок із кришталю», середньовічне фентезі меча і магії від української письменниці Ірини Грабовської. Книжка вийшла у видавництві Vivat.
Янн програв битву за князівство, але не війну. Втім є дещо жахливіше. Єством птаха заволодів жорстокий демон, і тепер друзі його бояться, молода дружина ненавидить, а вороги снують плани. Мрія врятувати крилатий народ, здається, більше не надихає княжича, тепер усе, чого він хоче, — це помста. Ретон, Земля Крилатих, за крок до занурення в пітьму. Але чи зможуть бажання демона пересилити любов?
Уривок
Кожне весілля по-своєму прикметне. На одному закохані поєднуються, щоб крокувати в щасливе майбутнє, на другому хтось плаче з горя, а на третьому молода дружина тримає блідими пальцями важкий підсвічник і дивиться на двері.
Бо весілля із демоном — найприкметніше, як не крути.
Дівчата, які розплітали зачіску Мейрі і вбирали її до шлюбної ночі, одна за одною вийшли в коридор. Перед очима новоспеченої княгині досі стояло обличчя Мони, яка дивилася на неї так, наче хотіла запам’ятати назавжди; ніби Мейрі вже не покине цієї ліжниці. Княгиня не прохопилась і словом, відколи виголосила шлюбну обітницю, пообіцявши своєму чоловікові смерть. Вона не дозволила фрейлінам стерти ритуальну фарбу з обличчя — так і лишилася з чорними колами довкола очей, на кінчику носа, у западинках щік, наче ця застережна маска могла утримати Янна на відстані, показати йому, що вона, хай і не підіймає мертвих, не скориться його й батьковій волі.
Голоси в коридорі віддалялися. Важкі двері не мали засуву, але їх можна було заблокувати підсвічником. Мейрі розпачливо глянула на високе стрілчасте вікно. Його не вдасться перекрити нічим, тож, навіть якщо вона втримає двері, це не завадить птахові вдертися знадвору.
Кімната спорожніла, Мейрі метнулася до дверей зі свічником, але стулки розчахнулися, перш ніж вона встигла щось зробити. Янн стояв на порозі, його грізна крилата фігура знову здалася їй величезною чорною плямою, що вбирає усі кольори. Нині Мейрі не впізнавала його й дивувалася, як вона могла задивлятися на цю жахливу істоту, вважати своїм другом, мріяти про його доторки. Птах зайшов до ліжниці й причинив за собою двері. П’яні голоси в коридорі хижо загиготіли.
- Навіщо ти взяла свічник? —його голос був хрипкий і низький, геть чужий. — Це тебе не захистить.
- Але я принаймні спробую, — просичала Мейрі. — Тобі доведеться мене вбити, якщо волієш, аби я лягла з тобою.
Янн подивився на неї спідлоба. Зараз його очі були запалі, порожні і злі, хоч у них і не жевріло червонясте світло. Та це ненадовго. Він от-от почне лютувати.
Княгиня глипнула на перстень, що виблискував на його пальці. Демон тут. Він просто зачаївся.
- Я не збираюся тебе кривдити. — Птах обійшов її і сів на край ліжка, зашурхотіло пір’я.
- То навіщо взагалі прийшов?
- Бо в коридорі стоять п’яні гості, які мусять бачити, що я не боюся дружини, яка привселюдно пообіцяла мене вбити. Я князь Ретона, а ти моя княгиня. Мушу бути тут.
Голос Янна звучав ніби винувато, Мейрі відчула щось на кшталт переваги. Руки боліли від важезного свічника, тож дівчина відійшла до крісла навпроти ліжка і всілася, не випускаючи «зброї».
- Як ти почуваєшся, Мейрі? — спитав птах, дивлячись у порожнечу.
- Як фортеця, яку Небельгайм передав Ретону.
- Цікаво, бо я так само. Ніколи не хотів, щоб таке сталося з нами.
Він говорив щось іще, але Мейрі вже не слухала. Вона дивилася на його неслухняні кучері, на блискучі крила із золотими лицарськими пір’їнками, на чорні брови, по яких вона колись мріяла провести пальцем, на губи, що нині ледь ворушилися, а колись цілували її і складалися в найгарнішу усмішку на світі — широку і щиру. Янн із квітами ліссеї, які зірвав для неї на дереві; Янн — чорна цятка на глибоко-блакитному небі; Янн, що стелить перед нею крило; Янн, що обіймає її на даху селянської хати. Десять тисяч різних Яннів — бешкетних, незграбних, закоханих, збентежених, відважних, безумних — і всі вони вмерли. Лишився один. Янн, що обрав могутність, а не її. Облуда, примара, оболонка, що її гризе зсередини пітьма, якої більше не торкається світло Зіркове. Він навіть на вигляд став старшим — ніби прожив на світі не вісімнадцять, а всі двісті років. Мейрі наївно гадала, що Перстень Неволі називається так, бо в ньому ув’язнений темний лютий з Одвічного Мороку. Насправді ж він називався так, бо демон ув’язнював свого носія.
- ...і мені дуже прикро, — зітхнув птах і підвівся.
Мейрі здригнулася, коли він опинився поруч — так швидко, що й оком не змигнула. Янн присів і простягнув руку, ніби хотів торкнутися її обличчя, можливо, стерти фарбу зі щоки.
Демон, демон, це демон. Демон наближається до неї!
Княгиня схопилася на ноги, скочила на крісло, втиснулася в спинку, а потім пронизливо закричала. Кричала і кричала, доки не захрипла. Янн здригнувся, його очі сяйнули червоним, ніздрі гнівно роздувалися. Птах підвівся й закрокував кімнатою, ніби не знаючи, куди себе подіти. Відтак загарчав і вгатив кулаком по дерев’яному секретеру. Удар був такої сили, що секретер розколовся надвоє, а в Мейрі задзеленчало у вухах. Кімната потьмяніла й попливла перед очима, і княгиню поглинула пітьма.