Концепт «мистецтво» в романній творчості Дж. Апдайка

О. М. Кравець

З середини XX ст. в літературознавстві простежується тенденція до поєднування літературознавчих і лінгвістичних методів аналізу художніх текстів у єдиний філологічний підхід. Дискусії науковців щодо визначення категорії концепту в літературознавстві виявляють цей процес.

Романна проза американського письменника Дж. Апдайка є постійним об’єктом полеміки як серед вітчизняних (монографії Т. Н. Денисової; статті А. О. Аствацатурова, М. А. Анастасьєва, Б. О. Гіленсона та ін.), так і серед зарубіжних літературознавців (Дж. де Белліс, Р. Берчард, Е. Варго, Р. Детвейлер, С. Олстер). Проте дотепер вивчалися лише окремі питання тематики та міфопоетики творів Дж. Апдайка. Поза увагою дослідників залишилось також виявлення ключових неоміфологічних концептів у романістиці Дж. Апдайка та специфіка їх вербалізації в художній архітектоніці творів. Актуальність статті визначається її спрямованістю до інтегративного вивчення неоміфологічних тенденцій у романній спадщині Дж. Апдайка та аналізі концептуального підґрунтя індивідуального стилю письменника.

Метою роботи є дослідження специфіки художньої об’єктивації концепту «мистецтво» в романному диптиху Дж. Апдайка «Іствікські відьми», «Іствікські вдови».

Найбільш дотичним до нашого аналізу є визначення концепту дослідників лінгвокультурного напрямку (С. Г. Воркачов, В. І. Карасик, Г. Г. Слишкін), які виділяють такі складові художнього (текстового, індивідуа- льно-авторського) концепту: поняттєву, значущісну, образну та ціннісну [1; 3; 4].

Концепт культури «мистецтво» найповніше вербалізується в романах Дж. Апдайка «Іствікські відьми», «Іствікські вдови». Компонентами змісту лексеми «мистецтво» є репрезентація дійсності, вираження певних ідей, думок, досконале вміння. Під поняттям мистецтва письменник об’єднує, окрім художньої образотворчої діяльності, музику та літературну творчість.

Поняттєва складова концепту «мистецтво» відображає функціонування мистецтва як об’єкта на різних етапах людського життя, яке певним чином сприяє її самовираженню. Головні героїні «Іствікського» диптиху сприймають навколишній світ та життя через мистецтво: Джейн – через музику, Олександра – через візуальний образ, Сьюкі – через слово. Різні прояви свого творчого начала – здатність ліпити та народжувати – Олександра усвідомлює як щось неподільне: фігурки вона ліпить із глини і діти для неї – та сама глина.

Children are of a clay that to an extent remains soft [6:20].

Предметно-чуттєва складова концепту «мистецтво» включає мовні одиниці, що позначають розуміння мистецтва, як внутрішній духовний світ героїв. Для всіх основних персонажів роману (Олександри, Джейн, Сьюкі, Дерріла ван Горна) їхні будинки – це їх особистий центр.

Маєтки жінок за розмірами відрізняються від претензійного помешкання ван Горна: подруги жили в невеличких сільських будинках, Дерріл купує собі родовий будинок Леноксів. Але житлові приміщення всіх трьох героїнь мають одну спільну рису – вони недобудовані й невлаштовані. Це позначає невпорядкованість, недобудованість особистої долі кожної героїні, які неначе загнані у глухий кут простору міста Іствік (згадаємо план міста у вигляді літери «L»). Проте, у концептуальній картині світу автора виявляється своєрідний біцентризм особистого простору головних героїнь. На перший погляд, фізично і соціально для всіх трьох жінок центр – це їх будинок. Але в тексті простежується наявність іншого особистого центру – це власний духовний центр героїв. Для Джейн її священний духовний простір, справжній дім – музика, для Олександри – скульптура, для Сьюкі – це література. Таким чином, сакральним духовним простором головних персонажів виступає мистецтво.

Ірраціональність, природність, які допомагали героїням у їх творчості, навпаки, заважали в облаштуванні власного фізичного простору для житла. У нематеріальності, хисткості музичної гри Джейн відчувалась експресія і чарівність, вдале поєднання класики і сучасності у музиці передавало зв’язок поколінь. А житло її, яке представляло поєднання старовини й новітніх тенденцій, справляло неприємне враження якоїсь хисткості, несправжності. Маленький сільський будинок Джейн Смарт названо в тексті “Cove Homes”, що є символічною рисою іншого простору і акцентує опозицію «людське – нелюдське» помешкання. Попередній власник будинку перебудовував своє житло «під старовину», а прибудова була виконана з дешевого матеріалу за типовим серійним проектом з усіма ознаками недовговічності. Зневажливе ставлення Джейн та її дітей до «старовинних дрібничок» тільки посилювало відчуття занедбаності помешкання.

Jane really did live, Alexandra told herself in extenuation, in some unsolid world part music, part spite [6:235].

Олександра – художниця-скульптор дрібної пластики. Мистецтво для неї теж стало справжнім духовним простором. На відміну від гармонійного символічного світу Джейн, у Олександри навіть у її художньому просторі простежується недобудованість: її скульптурні моделі теж недоліплені. Використання природного матеріалу, недоробленість, або недомовленість, у скульптурах Олександри мали особливу привабливість для покупців Іствіку. Але її недороблений, безладний будинок із земляною підлогою свідчив про нестабільність і занедбаність власного простору. Простір будинку Олександри представляв невеличку хаотично спроектовану будівлю з недобудованою майстернею і коморою із земляною підлогою, де зберігалися речі для улюбленого садівництва.

She felt suffocated by her uselessness and the containing uselessness of this house [6:67].

Сьюкі – репортер світської хроніки, тому простір героїні – це життя у слові. «Сліпий», тісний і мініатюрний будинок Сьюкі, де найчастіше зустрічались подруги, являв собою будівлю, двоповерхову з фасаду, але одноповерхову з тилу. Кімната Сьюкі нагадувала «печеру»:

they took their drinks into the «den», a little room <...> [6:26].

Стеля мала дивний кут нахилу: кімната наполовину уходила під сходи, які вели на другий поверх, а єдине вікно з деформованого скла було занадто високо розташовано, і Сьюкі нічого не могла бачити крізь нього. Сьюкі як репортер повинна знати, бачити і чути все про всіх, разом із тим в описі будинку автор підкреслює невідповідність її життєвого простору творчому устремлінню. У світській хроніці міста Іствік розкривалося поєднання парадної «вітальні» верхівки міста (зовнішнє життя міста) та його «кухні» (чутки, плітки, новини й пікантні подробиці мешканців Іствіка). Тому Сьюкі має подвійну позицію: з одного боку, виступає офіційним літописцем Іствіку, а з іншого, цей літопис ведеться немовби з чорного входу. Ця позиція героїні знаходить символічне відображення в описі її помешкання. Сьюкі працює з елітою міста – вікно розташоване високо, вона цікавиться зворотною стороною світського життя, темними його сторонами – вікно «сліпе», з деформованого скла.

Простір існування головних героїнь створює відчуття недобудованості, недоробленості, і відповідно, негармонійності. Відьми, зовні задоволені своїм життям і створеним ними «жіночим світом», підсвідомо відчувають недосконалість довколишнього простору. Тому з приїздом ван Горна вони використовують можливість розширити, вдосконалити власний простір за рахунок його будинку: His vast home, which they had nicknamed Toad Hall, expanded their meagre domiciles [6:207].

Однак чоловік, котрий, здавалося б, давав кожній жінці відчуття цілісності і шанс бути самою собою, виявився такою ж бутафорією, як і його житло.

З особливою гордістю Дерріл демонструє так звану «La chambre de resistance». «Кімната опору» була заповнена витворами сучасного мистецтва з домінуючою ознакою штучності: гігантський розмальований гамбургер із вінілу, біла жінка з гіпсу біля праски й опудало кота, неонова веселка тощо. Особливо потворною скульптурною композицією у сприйнятті Олександри була скульптура жінки, створена з дротяної сітки, пивних банок, фарфорового горщика і з обличчям пластмасової ляльки. Цю скульптурну композицію під назвою “A Marisol with guts” [6:87] Дерріл ван Горн із захопленням представив як витвір мистецтва головного генія, що творить заради грошей – Кінхольца. Сприйняття цієї скульптурної композиції Деррілом і Олександрою цілком протилежне. Ван Горн бачить у новому мистецтві поп-арту дещо нове, подолання одноманітності та радить Олександрі, яка працює з природним матеріалом – традиційною глиною, змінити свій «класичний» погляд на мистецтво:

I should be saying, are going to be our Mona Lisa. We were talking about Kienholz [6:90].

Проте Олександра вбачає в цьому «новому мистецтві» тільки грубість, штучність, “permanized garbage” [6:87]. Місце родинних портретів у будинку тепер було заповнене позбавленими смаку пародіями на буденність:

there now hung of protruded or dangled gaudy travesties of the ordinary [6:87].

Творіння ж Олександри – виліплені з глини маленькі жіночі постаті -– натхненні любов’ю:

My little bubbies aren’t jokes, they’re meant affectionately [6:87].

Перебираючи купки нарізаного паперу, призначеного для виготовлення пап’є-маше, Олександра зрозуміла, що тепер їй не вдається та переконливість, яку вона могла надавати своїм глиняним моделям. Штучність свого мистецтва вона відчувала навіть у снах як передвістя чогось невідомого і страшного. У результаті сподівання Олександри взяти участь у художній виставці в Нью-Йорку не справдилися, але разом із тим посилилось бажання відмовитись від штучного матеріалу:

after all the papier-mache I want to do something pennanent [6:281].

У розбіжності поглядів ван Горна й Олександри на мистецтво криється різне світобачення. Олександра творить із природного матеріалу, з любов’ю, вона ніби природно «народжує» свої жіночі скульптурки: це щось внутрішнє, глибинне, натхненне, що вимагає багато сил. Дерріл захоплюється вдалим, незвичайним, на його погляд, новим творенням і винаходами. Але, з погляду Олександри, це не гармонійне творення, а «конструювання» і штучне «поєднання» частин, де відсутня цілісність. Іншій відьмі – Сьюкі – Дерріл порадив писати замість статей романи, що знов-таки не дало бажаного результату. Джейн після тривалих музичних репетицій із Деррілом спадає на думку, що вона лише «непогана віолончелістка». Так, дотримуючись порад ван Горна, у професіональній діяльності жінки поступово втрачали свою природну творчу силу. Дерріл нав’язує себе у ролі творця світу, проте він є втіленням гри.

Alexandra thought, of theft and transformation, with nothing of guileless creative engendering about it, only a boldness of monstrous combination [6:224].

Отже, дослідження змісту концепту «мистецтво» в романах Дж. Апдайка показало, що цей концепт формує головні міфологічні опозиції в тексті: «природне творення» – «штучне конструювання»; «своє», «автентичне» – «чуже». Чуттєво-образна складова концепту «мистецтво» виявила біцентризм простору існування головних героїнь: 1)це фізичний простір: недобудовані та невлаштовані будинки; 2) священний духовний простір героїнь: справжній дім для Джейн – музика, для Олександри – скульптура, для Сьюкі – це література. Таким чином, сакральним духовним простором головних персонажів виступає мистецтво.

Неоміфологічний вимір концепту «мистецтво» актуалізує поняття творчості як процес створення художнього шедевру в його співвідношенні з мистецтвом поп-арту. Глибина можливих інтерпретацій мистецького твору протиставляється примітивності та поверхневості поп-арту, яке представляється штучним «конструюванням», а не природним «народженням» автентичного мистецтва. У цьому зв’язку перспективу нашої роботи вбачаємо у подальшому, виявленні неоміфологічних концептів романної спадщини американського письменника Дж. Апдайка зі встановленням їхніх взаємозв’язків в літературній архітектоніці та дослідженням способів їхньої художньої об’єктивації.

Література:

Воркачев С. Г. Любовь как лингвокультурный концепт / С. Г. Воркачев. – М.: Гнозис, 2007, – 284 с.
Воробйова О. П. Когнітивна поетика: здобутки і перспективи / О. П. Воробйова // Вісник Харківського нац. ун-ту. – 2004. – № 635. – С. 18-22.
Карасик В. И. Языковой круг : личность, концепты, дискурс / В. И. Карасик. – М. : Гнозис, 2004. – 390 с.
Слышкин Г. Г. Лингвокультурный концепт как системное образование / Г. Г. Слышкин // Вест. ВГУ. Сер. «Лингвистика и межкультурная коммуникация». – 2004. – № 1. – С. 29–34.
Updike J. The Widows of Eastwick / John Updike. – N.-Y. : Knopf, 2008. – 310 p.
Updike J. The Witches of Eastwick / John Updike. – N.-Y. : Knopf, 1984. – 307 p.

Л-ра: Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія «Філологія». – Харків, 2013. – № 1078. – Вип. 68. – С. 226-229.

Біографія

Твори

Критика