28-08-2023 Стейнбек Джон (John Steinbeck) 23

Позітанці в журналістській творчості Джона Стейнбека

Оксана Ничко

У статті досліджується бачення Стейнбеком- журналістом стереотипних, прикметних етнічних рис італійця, робиться акцент на вражаючих реаліях перебування у світі іншого, простежується витворена у свідомості американця «мала вітчизна» позітанців.

Ключові слова: гетеростереотип, етнохарактер, етнокультура, етнопсихологія, матеріальна культура, «мала вітчизна».

Мета дослідження: реконструювати образ етнічно-Чужого італійця, у творчій свідомості американця Джона Стейнбека, дослідити бачення Стейнбеком журналістом стереотипних, прикметних, етнічних рис італійця. Завдання: відтворити образ італійця та Італії на основі публіцистики та прози Стейнбека, зіставляючи його з автостереотипом італійця. Статті, есе, туристичні нотатки письменника, а саме: «Positano», «Florence», «The Explosion of Chariot», а до уваги матеріали дослідників психоментальності італійців, Кандіди Мартінеллі та Луіджі Бардзіні й ін., дають багатий матеріал для досягнення поставленої мети. Стан дослідження проблеми в українській та зарубіжній науці підтверджує не лише актуальність вибраної нами теми, а її новизну. Наукова новизна цієї роботи полягає в тому, що вперше досліджується образ іншого народу - італійців - у творчій свідомості американського письменника Джона Стейнбека з перспективи утвердження або спростування ним етнічних гетеростеретипів. Лауреатові Нобелівської премії присвячено сотні наукових досліджень світової науки, та жодне з них не розглядає його творчість через призму імагології, як відбиття образів інших народів у свідомості письменника, як письменникову рецепцію «свого» і «чужого».

Отож, цікавими для дослідника-імаголога є спостереження Стейнбека - мандрівника місцями сонячної Італії. Зазначимо, письменник мав величезний багаж знань про визначні історичні й археологічні місця Італії. Він побував і у Римі, і в Генуї, у Мілані, Вероні, Венеції, Флоренції. Не можна сказати, що Стейнбек був байдужий до античної класики, адже подорожуючи по Риму під час свого першого туру по Європі, він настільки добре знав руїну Адріанової вілли (англ. Hadrian’s Villa), що буквально словесно реконструював її перед здивованою дружиною Елен [Jackson 1984: 707]. Він із задоволенням поринав у стиль італійського побуту: на овіяному легендами острові Капрі Стейнбек із задоволенням пройшовся по piazza Capri та зазирнув у trattoria (ресторанчик). У Венеції, перебуваючи на віллі Гранд - Каналі, куди його запросили відвідати колекцію сучасного мистецтва, він використав можливість плавати на екзотичній гондолі (італ. gondola' - плоскодонний одновесловий венеціанський човен з піднятими фігурними носом і кормою) разом з gondolieri (італ. весляр на гондолі, човняр) [Зорько 1998: 402]. Він звертає особливу увагу на яскраве традиційне вбрання гондольєра - ліврею, обшиту галунами. У літератора кипіло вроджене бажання податися у мандри, побувати у віддалених країнах, познайомитися з життям, звичаями, ментальністю і культурою, тобто, етнокультурною автентичністю націй. Пишучи невеличкі статті, листи, щоденники, Стейнбек намагався наблизити цю самобутність італійської нації до американського читача, унаочнити її, дати йому конкретні зарисовки й уявлення про витворені у його свідомості узагальнені типи, традиції Чужого, не аналогічного Своєму, роблячи акцент на власне «шокуючій» для іноземця реалії, а також зупиняючись на варіанті «свого». Італійський дослідник - журналіст із знанням антропології і культури Луіджі Бардзіні у праці «The Italians» зауважує наступне: «Італія викликає дві реакції серед англосаксів: або ж вони захоплюються нею до запаморочення, або ж бояться її. Обидві реакції виникають від однієї і тої ж підозри - італійцям відомо те, що не відомо нам; що зі всіх шляхів, якими різні спільноти прямують до щастя, італійці вибирають той шлях правильно. Англомовне населення вражає те, що італійці вміють знайти насолоду в будь-якому аспекті життя»2. Світ належить їм, як говорить італійське прислів'я: «Il mondo è di chi lo sa canzonare» («Світ належить тому, хто вміє над ним жартувати»).

Об'єктом уваги Стейнбека-туриста постає місто, людська спільнота; його увага зосереджується на містечку Позітано, що на узбережжі Амальфі (la costa di Amalfi), яке образно нагадує письменнику мікрокосм усієї південної Італії. З перших сторінок кореспонденцій він дає нам чітке, відмінне відхилення нового від звичних виявів своєї власної матеріальної культури. Хаотичний рух транспортних засобів в Італії для нього, американця, з «країни - авто», приголомшив його й викликав потрясіння, був чимось дивним і чимось незрозумілим, непередбачуваним і незбагненним: «Дорожній рух в Італії, на перший погляд, - цілковитий абсурд. Це справжня несамовитість. Жодних правил. Ви не можете зрозуміти, що водій, який їде попереду, за вами, чи поруч, збирається вчинити...» [Steinbeck 1986: 251]. Ймовірно, таким цитованим стереотипом про рух італійського транспорту письменник намагався познайомити читача з реаліями руху на італійських автострадах та водночас дає нам зрозуміти мотивацію хаотичної поведінки італійського водія. Італійці просто закохані в автомобілі. У інтенсивності руху на італійських автострадах письменник пізнає Америку. Адже поява мотоскутерів на автострадах Італії змінює звичний місцевий спосіб життя - точнісінько, як нова марка машини Форда внесла незнані зміни у життя американців [Lackson 1984: 714 - 715]. Стейнбек помічає, однак, своєрідну специфіку транспортної атмосфери Італії, викликану панорамним розмаїттям транспортних засобів на дорогах Італії: маленькі, ледь примітні на дорозі автомобільчики, яких в Італії називають досить курйозно topolino (від італ. мишка). Цей topolino1 ховається перед гігантськими вантажними автомобілями, автоцистернами, в яких здійснюється значна частина товароперевезень; поряд рухається також і згрупована домашня худоба, віз, нав'ючений сіном, велосипеди; бредуть поодинокі коні, мули, і завершується цей перелік пішоходами, які крокують по шосе із сяючими, радісними, усміхненими обличчями, до того ж, навіть не озираючись. На дорогах Італії, як ніде, перемішалися міський і сільський потоки. Та й шосе тут неймовірно вузьке, вузлувате, звивисте, сплетене з перпендикулярних країв гірських схилів, зовсім не відповідає вимогам сучасного руху. Тому Стейнбека - чужоземця дивує виняткова пропускна здатність італійських вузеньких доріг, які ледь вміщають дві машини, пропускати одночасно автобуси, вантажівки, моторолери, стада худоби [Steinbeck 1986: 251 - 252]. За таким «вільним» пересуванням людей та домашньої худоби він спостерігав на вулицях Неаполя: вся процесія була завдовжки десь з шістдесят футів та дуже поволі переходила дорогу [Steinbeck 1986: 769-770]. Письменника здивували також тисячі моторолерів, які гудуть, неначе комарі чи москіти [Steinbeck 1986: 251]. Була тут і особиста причина для обурення. Біограф Стейнбека, Джексон Дж. Бенсон, згадує, що під час переїзду письменника з Венеції до Флоренції, поблизу Тосканських пагорбів (італ. Colline di Toscana), стався прикрий випадок: проїжджаючи через пропускний тунель, машина, у якій знаходився письменник, зіткнулася із моторолером, на якому була італійська пара і який, після лобової атаки, із гуркотом врізався у кам'яну стіну [Lackson 1984: 714]. Та й у Positano, у святу неділю, письменник постійно натикався на un gruppo di ragazzi ( купку молодих людей), які стрімголов мчали вздовж звивистої траси на своїх мотоциклах Ducatis: вони женуть так, неначе їх переслідує сам диявол. Така несамовита поведінка dei ragazzi (італ. молодих людей) жахає. Отже, хоча для італійців Ducatis став символом життя, «життя немов Дукатіс - швидкоплинне, вразливе, непередбачуване» (La vita è come Ducati - rapida, sensuale e imprevedibile), їх усе ж таки в жодному разі не потрібно було допускати до використання мотоциклів. На погляд Стейнбека, рух транспорту на італійських автострадах гучний, шалений, жахливий, дошкульний, з натовпом машин та людей, де чути пронизливий звук гальмуючих коліс. Письменник наголошує на хаотичності руху транспортних засобів, що і власне є відбиттям психохарактеру італійця, його прикметних рис, бо рух дорожній безпосередньо пов'язаний зі специфічною поведінкою певної групи людей, з їх етнопсихологією.

Стейнбек виділяє одну репрезентативну постать. Так, подорожуючи від Венеції до Риму, він спостерігає за водієм таксі на ім'я Signor Bassani Bassano - дипломованим, досвідченим шофером із досить хорошою репутацією. Але, як зазначає американський журналіст, його манера їзди на машині не відрізнялася від поведінки інших водіїв на автостраді. Автомобіль сеньйора Бассано палахкотів, немов метеор. Для сеньйора Бассано сотня кілометрів на годину - цілком прийнятна швидкість руху автомобіля. Письменник підкреслює його винятковий талант все робити одночасно: з неймовірною швидкістю гнати автомобіль, гучно гудіти сиреною, рипіти гальмами, проганяти мулів «аж на дерева» та, повертаючись обличчям до пасажирів, емоційно жестикулюючи, гучним, дзвінким голосом описувати красу та пам'ятки старовини свого краю. Гомін італійського руху був відчутний у кабіні водія: «Він ( італійський рух - О. Н.) був дивовижним! Він, хай буде проклятий, ледь нас не вбив!» [Steinbeck 1986: 252]. Такий цитований стереотип асоціюється з італійським дорожнім рухом, у якому розкривається «дике» поводження водіїв на дорозі, характерне, достоту, усім італійським власникам автомобілів. При цьому італійці, будучи так само, як і американці, закохані в автосправу, на відміну від земляків письменника, не відчувають потреби дотримуватися правил руху. Мало хто зважає на «балетні жести» полісменів, і не дивно - адже італійські водії надають перевагу хаосу перед порядком, а їхні «маневри» просто дивовижні. Отож вимальовується ще одна прикметна риса італійців - імпульсивність, якийсь вроджений нахил до безпорядку, невнормованості, безладності, неорганізованості, тотального й повсюдного хаосу. Справжнім божевіллям для письменника було й постійне гучне гудіння сирен італійських машин.

Наступне цитування дослідниці італійського етнохарактеру Кандіди Мартінеллі частково пояснює поведінку шофера Бассано: «.Здається, що італійці розуміються на речах, які усе ще жахають інших; вони виявили найкоротші способи [до задоволення - О.Н.], деякі з них, можливо, трохи безчесні та сумнівні, але достатньо придатні, щоб уникнути мапоприємних сторін життя». У всякому разі ентузіазму та любові до життя у сенйора Бассано по вінця. Про таких італійські прислів'я кажуть: «Allegrezza fa bel viso o fa lustrare la pelle del viso» (щастя прикрашає обличчя; щастя красить лице); «Allegria segreta, candela spenta» (прихована радість - погасла свічка). Тож додатньою етнічною прикметою є вітальна, незгасаюча сила італійця. Можливо, водій Бассано поводить себе так виключно з іноземцями, використовуючи нагоду похизуватися старовинними пам'ятками древньої римської архітектури і власною мужністю. З іншого боку, це дуже alla italiana (по-італійськи) — спілкуватися більше за допомогою жестів, які мають свої специфічні значення, більше виразом обличчя, ніж словами, виражати почуття прямо та відкрито, що й відрізняє італійців від тих народів, що звикли приховувати свої емоції. Очевидно, можна виділити певні стереотипні риси італійського водія таксі через призму бачення його Стейнбеком - американцем, екземпліфікувати їх водієм Бассано: людиною емоційною, у хорошому настрої, надзвичайно рухливою, активною, балакучою і усякою нараз, надзвичайно вітальною. Очевидно, цей божевільний, ризикований, непередбачливий, непевний дорожній рух на дорогах, автострадах і створив саме такий тип італійця - водія: непередбачуваного, швидкого, емоційного, енергійного, галасливого, непосидючого.

Якщо поведінка Бассано Бассані на дорозі бентежить іноземця, то для італійців - це норма, щось звичне, буденне й не варте уваги. А така неврівноважена поведінка італійців - водіїв власне і підводить до парадоксальної ситуації: з одного боку, спостерігаємо відкритість, щирість, безпосередність італійців і їх прагнення показати усе, розкрити навіть таємницю для незнайомця ( звичайно, з певною метою), а з другого - вони лицедійні, комедіанти, лукаві, крутійські, адже в ментальній сфері це актори, хитрі, корисливі. Для них характерна дволичність, двоєдушність. Лицедійство тут-у крові. Орсон Велз (Orson Wells) американський письменник, актор, кінорежисер, влучно помітив: «Італія - це країна акторів і вони майже усі талановиті». А Луїджі Бардзіні у згадуваній вище книзі «The Italians» мовить про те, що італійці завжди «ламають комедію», завжди «виставляють себе на показ, та й взагалі вважають, що життя є витвором мистецтва». Очевидно, таки тип італійського водія - гіда - провідника – «універсала» вкорінився, ввійшов в цю етнографічну групу, тим самим вирізняючи її з поміж інших етносів, забезпечуючи тим самим її унікальність, неповторність. Тут, достоту, й простежується одна із прикметних рис італійців, гідна наслідування: «Почуття досконалості у своїй сфері діяльності, здібність почуватися добре навіть під тиском труднощів та « достойно, красиво піти». Адже

Бассано Бассані, сидячи за кермом, не відчуває труднощів, напруження, поводиться цілком природньо, маніпулює жестами легко й невимушено, досконало і достеменно знає свою справу — це приголомшує іноземця. Недарма ж італійці відомі як «forbidabili gesticolatori» (витончені жестикулювальники). Це ж частина їхньої етнопсихології, унікальність якої так майстерно виділяє й описує письменник. При такому бурхливому дорожньому русі мало що второпаєш, але, як зазначає Стейнбек. у такій компанії аж ніяк не почуватимешся знуджено. Вітальність, гедонізм, радість життя нотує вже згадувана нами вище дослідниця італійського характеру Кандіда Мартінеллі: «Італійці опанували велике мистецтво бути щасливими й робити щасливими інших; це мистецтво, яке охоплює й надихає усю Італію - єдине мистецтво, якому варто навчитися, але яким рідко можна оволодіти, мистецтво жити на Землі». Тому й поширені в Італії такі прислів'я «vivi e lascia vivere» (живи і давай жити іншим) «buono animo е buon viso, pietanze che fanno pro» (добрий настрій та добре обличя - корисні страви), «La vita è breve e Farte è lunga» (життя коротке, мистецтво вічне). Адже це - своєрідний здобуток духовної культури італійців, безперечно набутий у тривалому процесі їх етнотворення.

Таким чином, у військових кореспонденціях Стейнбека, поступово вимальовувався власний імідж італійця. Це загалом мирний, життєлюбний, неагресивний народ, який вирізняється своєю глибокою емоційністю, народ сердечний, мужній, артистичний.

Етнохарактер італійця американський письменник простежує через інші вияви матеріальної культури: архітектуру, будівництво, ведення господарства, прикладне мистецтво тощо. Звернімо нашу увагу на описане Стейнбеком чарівне містечко, що має назву Позітано - перлину узбережжя Амальфі (італ. Positano - la Perla (La gemma di Amalfi), бо воно відкриє нам інші перспективи на образ італійця. Первісно «Positano. Salerno. Italy»: Entre Provinciale per il Turismo» (1954) були інформаційними зарисовками, насамперед призначеними для туристів. Однак поступово, з часом, вони переростають в есе, яке блискуче інформує читача, переконує й повіряє йому думки автора про Італію та її мешканців. Це тип «informal essay» («personal essay») - «неофіційне (особистісне) есе, свідомо експериментальне у трактуванні; звичне, химерне, або ж комічне за характером й стилем; хаотичне й «таке, що відступає» від звичної структури [Momer 1998: 70]. То ж пейзажні описи Позітано раз-у-раз перериваються дигресіями письменника-романіста про мешканців цього чарівного містечка, стипізованих у кілька характерів.

Стейнбек відтворює панорамну картину містечка, яке, за його словами, просто бере «за живе». Можливо, ідентичні відчуття викликає будь-яке італійське містечко для спостерігача-чужосторонця. Позітано розташоване між велетенським підніжжям південної сторони гір Латтарі (італ. le montagne di Lattari) та Тірренським морем (італ. II Маг Tirreno), високо на краю скелі; будинки спускаються просто до бурхливого, шаленого моря, яке «іноді заспокоюється й набуває млявої блакиті». Водночас Positano спрямоване і вгору, що надає йому незвичного, незрівнянного вигляду - це справжній «angolo di Paradiso» (iтал. райський куточок). Цей куток світу широко рекламують італійські туристичні інформатори: «Розташована у трьох невеличких долинах, на території яких містяться різні башти, побудовані для захисних цілей, як вздовж гірського хребта, так і в місцях заселення. Далі будинки в стилі бароко, які чіпляються за круті скали, вид яких зливається з неземною морською блакиттю, що лагідно торкається побережжя». Позітано налічує близько двох тисяч населення, й така густота характерна для всіх італійських містечок. Екстраординарним, екзотичним моментом Позітано є наявність у ньому лише однієї вулиці, що складається зі самих сходів: «Позітано - королівство сходинок, земля незвична та захоплююча». Очевидно Positanesi не йдуть по дорозі, а «піднімаються» один до одного, по сходах. Письменник охоче ділиться враженнями про унікальність архітектури Позітано: «Для того, щоб з'єднати один будинок з іншим [вони – О. Н.], змушені були розбудувати численні сходи, сходинки, стежки: таким чином з'явилися своєрідні вулички з більшою чи меншою кількістю сходинок, які для кожного помешкання в Позітано створюють святий рубіж. І внаслідок такої плутанини сходинок, драбинок, східців тепер у Позітано вже можна лише підніматися або спускатися по сходах, але, ясна річ, що горизонтально тут не пройдеш». Стейнбек, даючи широку панораму архітектури пам'ятників, знайомить нас з етнотериторією. адже історична, етнічна територія цієї своєрідної спільноти спонукала мешканців до побудови саме такого містечка. Змістовні описи навколишнього середовища допомагають, як правило, виразніше пізнати характер, ознаки, риси речей, явищ природи, етносу. У есе «Positano» письменник зауважує, що Позітано не розраховане на типово «західних», охайно вдягнених туристів у краватках та білих сорочках, які звикли до вечірок, прийомів, видовищ. Така леді не зможе знайти собі тут відпочинку, до якого вона звикла. Адже їй. щоб замовити коктейль, потрібно не раз піднятися по крутих, звивистих сходах. Після того з її охайної зовнішності не залишиться й сліду. Вона нікуди тут не зможе рушити, уникнувши сходів. Тому, резюмує письменник, Позітано для тих туристів, хто не шукає комфортного відпочинку, а насолоджується незвиклим способом життя. Позітано — це прекрасне містечко, але кожен, хто вболіває за цю недоторкану красу, розуміє, що туристи, дізнавшись про його існування, нещадно зруйнують його. Розуміють це талановиті смекалисті мешканці дивовижного міста. їхнім девізом є слова: «Самовдосконалення для власного користуванння та споживання». В цьому егоїстичному гаслі відбилися інстинкт самозбереження, замкнутість, відлюдькуватість населення, яке палко бажає зберегти одвічну красу своєї «малої вітчизни», своєї «local community», містечка, незаплямованого туристами, наділеного «подвійною» душею: «душа наполовину селянська, наполовину моряцька». З метою пізнання знаменитого стилю la dolce vita ( солодке життя) Positanesi, письменник переносить нас у старовинний фамільний будинок, літню резиденцію della famiglia Sersale di Nobiltà italiana di Napoli (італ. сімейства Серсале неаполітанської аристократії"), який нині перетворився на першокласний, чистюсінький готель, обвитий виноградом - окрасу Італії, що став власністю і бізнесом італійського сімейства Sursale [Steinbeck 1986: 253]. Тераси готелю, усі з виглядом на море, усіяні квітами, старовинні витвори мистецтва та меблі розміщені в ошатних кімнатах. Старанний догляд за зеленими насадженнями навколо Hotel la Sirenuse створює ілюзію житла під відкритим небом, що не може не сприйнятися іноземцем як своєрідне, унікальне, безпосереднє свідчення локальної і етнічної матеріальної культури. Екзотичний південний колорит підсилюють акорди гітари та мандолини, що супроводжують неаполетанські пісні. Подорожній репортаж змінюється у соціально-побутовий, щоб потім - у авторських інтерпретаціях і оцінках перейти у репортаж-есе. Автор помічає, що сімейний бізнес сім'ї Сурсале з часів привласнення ними колишньої резиденції аристократів значно розширився. Адже вони піклуються про добробут, розвій сімейного бізнесу. Можна впевнено стверджувати, що готельний бізнес в Італії - є частиною сімейного бізнесу, старше покоління передає молодшому в руки власність та вміння вести готельну справу. Власник готелю «Hotel Sirenuse» - італійський маркіз Паоло Сурсале (Marchese Paolo Sursale), водночас є мером містечка Позітано і свої обов'язки виконує досить сумлінно; окрім того, він археолог і філософ. Мер веде себе так само природньо, як усі жителі містечка. Проводить засідання, де йому заманеться: то він сидить на кам'яній стіні, яка звисає над морем, то спершись на край стійки бару, то плаваючи на човні в морі чи й просто на березі [Steinbeck 1986: 254]. Мер Сурсале, як правило, прогулюється вверх і вниз сходами містечка. У таку пору він одягається у широкі штани, бавовняний спортивний светр та черевики. Ось такого чоловіка обрали собі тут за мера, людину, яка, хоча й походить з аристократичного роду, поводиться просто, скромно, невибагливо, чується членом родини. Як, мабуть, і у всіх італійських селищах, люди тут один одного добре знають, допомагають, живуть, неначе одна родина, одне сімейство, що і є етнічною прикметою італійців.

Молода генерація сімейства Сурсале старанно дбає про добробут служниць готелю, чия турбота, піклування, увага спонукає чужинців знову й знову повертатися сюди. Стейнбек пригадує Анну Сурсале - жінку старшого покоління, віком 89 років, як надзвичайно чарівну господиню, яка вечорами скріплювала своєю присутністю справді сімейне, домашнє коло, згуртовуючи усіх своїх гостей, таких різних, навколо себе, і всі однаково зручно почувалися там, неначе у себе вдома, поводилися щиро й вікрито. Це дуже характерне для італійців, родинних у вужчому й широкому колі, так звана - «calda accoglienza meridionale» (гостинність Середземномор'я), що створює домашню атмосферу для прибульців, про яку недаремно сказано у стейнбеківських спогадах: «Чарівна господиня, що зазвичай вечорами сидить у просторій вітальні з видом на океан, спокійно дивиться телевізор або ж теревенить з гостями. Майже все своє життя пропрацювавши в готелі, вона по вінця наповнена життям-буттям Позітано, радо ділиться оповідками про нього, ледь жестикулюючи, чітко пригадуючи жагучі спогади минулих днів…». Уважне око журналіста й письменника помічає, що у розповідях господині поєднувалися щирість, відкритість душі, з певною гордістю. Володіючи величезним багажем знань про своє рідне містечко та його жителів, вона, спілкуючись з чужинцями, палала бажанням передати, навіть найменші цікавинки з життя Positano; пізнавши їх, іноземці при цьому відчувають себе частинкою цього іносередовища, збагачуючись «іногумором», «інонастроєм», інодотепністю» та любими і милими індивідуальностями, в щирих поступуваннях, манерах, діяннях яких відбивається етнопсихологія цих простосердечних, прямодушних людей. Тут помічаємо подібність між господинею Анною Сурсале і таксистом Бассано Бассані: обоє, просякнуті локальним патріотизмом, прагнуть ознайомити чужосторонців з історією, особливостями свого мальовничого куточка Італії, з його унікальністю, неповторністю.

їжа є істотним компонентом імагологічних спостережень Стейнбека. У літературознавчих дослідженнях етносу вона займає чимале місце. «Заглядаю в душі наших емігрантів через кухню, кухню в буквальному розумінні» - нотує дослідниця «свого» і «чужого» в еміграційній слов'янській прозі О. Веретюк [Weretiuk 2003: 78]. Описані нею відчуття слов'ян в Америці, які марять здоровими, натуральними, неповторними запахами своїх національних кухонь, можна порівняти з описаних такої ж «домашньої» італійської кухні, зробленими Стейнбеком. їжа, закономірно, виступає складовою матеріальної культури, цінностей будь- якого етносу, бо вона містить особливий даній групі запах, колір, смак, незмінні й характерні інгредієнти, спосіб приготування і культуру подавання, тим самим несе життєво важливу особливість ідентичностей та забезпечує добробут членів етнічної групи. Луіджі Бардзіні показав характерну рису італійців щодо їхніх гастрономічних уподобань: «Вони споживають вишукану їжу відомих шеф — кухарів з таким самим задоволенням, з яким вони «наминають» прості селянські страви, що здебільшого містять часник, помідори, кальмара, виловленого рибалками, та креветки, висмажені в такій запашній оливковій олії на невеличкому безлюдному березі». Можливо, знавець італійського та американського способів життя такими словами хотів підкреслити особливий здоровий апетит у італійців, котрі однаково комфортно й по-гурманськи почувають себе, коли смакують витончені страви у вишуканому ресторані і коли споживають грубу, селянську їжу в простій, далеко не застільній обстановці. Ця своєрідність італійської кухні і відображає особливість італійської душі, чи, послуговуючись термінами постромантичними, італійської психоментальності, і навіть італійського патріотизму.

Отже, проаналізувавши образні й точні спостереження Стейнбека - журналіста, на основі його нотаток, есе, репортажів, можна вичленити етнічні прикмети італійця. В очах Стейнбека італієць акумулює в собі позитивні риси й ряд негативних. Центральною похвальною етнічною прикметою цієї нації є бадьорий, життєствердний, оптимістичний погляд на життя. Це нація гедоністів, творців прекрасного, справжніх знавців життя, нація музики та співу, яким тривала журба, печаль не властиві, адже в сумному вони завжди найдуть щось потішне, жартівливе. Вони, як не крути, матеріалістичні, грошолюбиві. Недарма виступає й інша прикметна особливість італійця (особливо перед чужосторонцем): надмірна гостелюбність, щиросердість, безпосередність та простота. Італійці дуже нестримані у жестикулюванні і балакучості; вони вирізняються особливою відкритістю, розкутістю й вільністю. А у своїй гарячковитості, запальності вони надзвичайно родинні, домашні, несамовито прив'язані один до одного, і не тільки серед своїх. Італійці прагнуть (чи не з користолюбивими намірами?) поширити цю сімейність також на чужинця, очевидно, щоб той не почувався самотньо, ізольовано в незнайомому для нього середовищі. Поряд з хлібосольністю, прив'язаністю до історії й краси — похвальною етнічною ознакою - вони безладні, невпорядковані, метушливі. Очевидно, безсистемність, невнормованість - заперечна етнічна особливість - постали внаслідок їх надмірної емоційності, запальності.

Отже, у такім поєднанні, здавалося б, непоєднувальних рис італійця завжди супроводжують парадоксальні, двоєдушні якості, що експлікують їх «комедіантські» вчинки.

Література: Зорько 1998: Зорько Г. Ф., Майзель Б. М., Скворцова Н.А. Новый итальянско-русский словарь. Nuovo dizionario italiano - russo. - Москва: Издательство «Русский язык», 1998. - 1018с.; Barzini 1996: Barzini L. The Italians: A Full - Length Portrait Featuring Their Manners and Morals. - New York: Touchstone books, 1996 . - 384р. Цит. за: http. // www. Candida Martinelli Italophile site.; Jackson 1984: Jackson J. Benson. The True Adventures of John Steinbeck, writer. - New York: The Viking Press, 1984. - 1038 p.; Morner 1998: Morner K. R. Rausch. A Dictionary of Literary Terms. - NTC Publishing group, 1998. - 239 p.; Steinbeck 1986: Steinbeck John. America and Americans and Selected Nonfiction. - New York: The Viking Press, 1986. -404 p.; Weretiuk 2003: Weretiuk. Zachod jak swojszczyzna і cudzoziemczyzna (na przykladach wspotczesnej prozy polskiej, czeskiej і ukrainskiej) // Іноземна філологія. Вип. 114. - Львів, 2003. - С. 71 - 79.

Л-ра: Наукові записки. Серія : Літературознавство. – Тернопіль, 2007. – Вип. 22. – С. 284-296.

Біографія

Твори