Жінка очима Джона Апдайка

Анжела Розова

Ранні твори Джона Апдайка, героєм в яких, здебільшого, виступає юнак, великою мірою пройняті ностальгією за минулим, за затишним і тихим, але вже втраченим світом дитинства, за атмосферою любові й тепла. З образом жінки завжди пов’язана буденність існування. В характері матері головного героя (молодої жінки в збірці оповідань «Голубине пір’я») з роками відбуваються значні зміни. У зрілому віці (роман «Ферма») їй уже притаманне іронічне ставлення до себе, до власної впевненості й сили. У новелі «Чи може чаклун покарати маму?» мати зображена надто земною жінкою, їй важко зрозуміти свою дитину.

В більшості творів Апдайка головний герой - чоловік. І все, що відбувається довкола, сприймається й оцінюється під кутом зору цього персонажа, не позбавленого деяких упереджень стосовно жінок. Письменниця Мері Гордон в есе «Гарні хлопці і мертві дівчата» з обуренням констатує, що ставлення Кроля Енгстрома (тетралогія про Кроля Енгстрома) до жінок певною мірою збігається з позицією його творця. Гордон переконана, що для обох жінка є перешкодою. Вона занурена в домашні турботи, виховання дітей, неохайна й «тупа», як Дженіс, або дебела й нерозбірлива у зв’язках з чоловіками, як Рут і, так чи інакше, стоїть на шляху чоловічої свободи. Таке зображення жінки викликало шквал обурення з боку активісток феміністичного руху, які не втрачають жодної нагоди звинуватити Апдайка в женофобстві, в тому, що в написаних ним творах жінка виступає лише в ролі «дружини, об’єкта сексуального задоволення і винятково домашньої істоти». Реакцією письменника на ці звинувачення можна вважати його інтерв’ю газеті New York Times, в якому він стверджує, що завжди намагається прикрасити образ жінки, а романи «Відьми з Іствіка» та «S.», де головні герої - жінки, можна розглядати як спробу автора пояснити свою позицію тим, хто звинувачує його в приниженні жіночого персонажа. Проте, на думку сучасної дослідниці Мічіко Какутані, і тут існує докорінна розбіжність між тим, що Апдайк намагався відтворити, і тим, що він справді створив: «Насправді, сприймаєш ці два романи переважно як напад на жінок (особливо на жінок, які звільнилися від «соціальних утисків»), а не як спробу неупередженого об’єктивного змалювання. Принаймні, його попередні романи та оповідання ніколи не сприймалися читачем зумисно й винятково як женофобні». Утім тепер автора аж ніяк не можна звинувачувати в тому, що він відводить у своїх творах жінці другорядну роль.

Головні героїні роману «Відьми з Іствіка», з одного боку, - звичайні представниці середнього класу, «зрілі, розлучені, позбавлені ілюзій» жінки, через сприйняття яких автор показує одноманітне, хоча зовні благополучне існування провінційного містечка Іствік в епоху сексуальної революції, в’єтнамської війни та рок-н-рольного буму. З другого - це справжні відьми, які ведуть свій родовід від сейлемських чаклунок XVII століття. Вони вміють ширяти над землею, напускати злі чари на людей, варити приворотне зілля, організовують шабаші, напускають на людей хворобу, втикаючи голки у воскові фігурки і цілують зад «дияволу». Колись у Іствіку змушена була мешкати прамати пуритан Енн Хатчінсон, яку вигнали з колонії штату Массачусеттс за релігійне свавілля і жіночу непокору. Ця спадкова риса - визначальна в характері героїнь роману. Події в Іствіку перегукуються з історією полювання на відьом у Сейлемі, штат Массачусеттс, де, як відомо, 1692 р. жінок переслідували за сфабрикованими звинуваченнями у відьмацтві. Дев’ятнадцятеро з них були страчені, а інші під страхом смерті «зізналися» у відьмацтві. Апдайк намагається з’ясувати: хто ж такі відьми і чи існують вони взагалі?

Головні героїні твору - не відьми 1980-х років із руху «Сила жінок». Їх не цікавить зцілення землі чи спілкування з Великою Богинею. Відьми наших часів вірять, що Велика Богиня присутня в кожному віруючому, кожній жінці майже як Муза, що надихає на творчий пошук.

Як Джейн, З’юкі і Олександра, представниці середнього класу провінційного міста, стали відьмами? Втомившись від одноманітного сімейного життя, вони позбуваються своїх «технологічних» чоловіків і, вдавшись до чаклунства, здобувають нові можливості. «...Олександра, З’юкі і Джейн цілком схожі на розлучених жінок у нашому місті, або, можливо, на вас, в період коли ви були розлучені: неповна освіта, нервовий стан, вживання міцних напоїв трішечки більш ніж слід, із купою дітей, викликають невеликий сполох у таборі ще більш розпачливих або нерозсудливих чоловіків...», - зазначає Діана Джонсон. Наприкінці статті вона доходить висновку: «...жінка створює проблеми, коли полишена на саму себе».

Головні героїні роману уособлюють те, що американське провінційне суспільство думає про розлучених жінок. Із вивільненням з-під чоловічого контролю у них з’явився широкий простір для самовдосконалення. Кожного четверга вони збираються разом, щоб обговорити поточні справи й перемити кісточки сусідкам. За спостереженням рецензента журналу «Тайм», Апдайк змальовує ці збори по «четвергах» у жартівливо-містичному тоні. У поведінці трьох жінок і справді з’являється щось від відьом шекспирівського «Макбет», коли вони замислюють зло проти іствікських обивателів. Об’єднуючи свою силу на шабашах, вони діють як сестринська група підтримки, додаючи одна одній внутрішньої упевненості.

Можливо, так би і тривав безтурботний феміністичний рай «іствікських відьом». Але в одному занедбаному будинку оселяється якийсь Дерріл ван Горн (ім’я явно символічного характеру). Хімік- технолог за професією, він уособлює чоловічу силу та ментальність. Незабаром іствікські відьми підпадають під вплив чаклунської чарівності ван Горна. Перші ознаки ослаблення сестринської єдності виникають, коли вони вступають у суперництво за увагу Дерріла, хоча сприймають його лише як «найкращий засіб від жіночої нудьги».

У своїх поглядах на інтимні стосунки ця трійка проводить чітку межу між сильними, турботливими жінками та безпомічними, залежними чоловіками. Жінки впевнені, що їхнє тіло в цьому випадку - це «припарка не протестуючої плоті до рани бажання чоловіка». Згодом Олександра відкриває в ван Горні просто «букет потреб».

Отже, поєднання знань, залежності і свободи робить жінку «відьмою». Три героїні, як і вся громада, живуть міським життям; як і годиться, в них є коханці, але на противагу пересічним обивателькам, не задовольняються цим. Вони розуміють своє призначення. Розуміють, як і навіщо слугувати чоловікові, і мріють про кохання. Приходить кохання і руйнує тихе життя, мирне чаклунство і жіночу єдність.

Якщо в романі «Відьми з Іствіка» Апдайк змальовує жінок, які, за його словами, намагаються досягти дуже своєрідної кар’єри, то «S.» - це його перший повністю «жіночий романом». «Жінка заповнює собою книгу. Я намагався показати, як вона досягає своєї незалежності» - зазначає автор в інтерв’ю газеті «Нью Йорк Таймс». Водночас американські критики виражають сумнів, чи можна захопитися таким персонажем, як Сара, і потрактовують процитований вислів Апдайка як відволікаючий маневр. Адже за «жіночим поглядом» в романі «S.» завжди відчувається іронічний і часом саркастичний голос Апдайка. Шлях до «досягнення незалежності» героїнею не можна сприймати серйозно. У цьому ж інтерв’ю автор зізнається, що в романі багато комічного, і припускає, що значна доля «потішного» в його пізніх роботах пов’язана з тим, що він стає більш «безжалісним» і «дратівливим».

«S.» - це ще й частина трилогії. В одному з ранніх інтерв’ю Апдайк повідомляє, що роман «Місяць відпустки» - це версія преподобного Димсдейла з роману Роторна «Червона літера», яка розповідається у сучасній манері, а роман «Версія Роджера» - версія доктора Роджера Чиллінгуорта, чоловіка Естер Прінн. Роман «S.» - це версія самої Естер Прінн.

У романі присутня ціла низка літературних алюзій, які відсилають читача до творів Готорна. На обкладинці книжки, дизайн якої придумав сам Апдайк, зображена велика багряна літера «S» (незмивний знак перелюбства «А» в романі «Червона літера») на темно-синьому тлі (видавництво Fawcett Crest). Алюзивний заголовок утворює іронічний підтекст. Апдайк перетворює літеру «А» на літеру «S», яку можна інтерпретувати по-різному: перша літера назви роману «Червона літера» (The Scarlet Letter), імені Capa (Sarah), слова «секс» (sex), графічний символ долара ($) і змії (serpent). Архат називає Сару Кундаліні, а ця маленька змія символізує жіночу сексуальну енергію. Є листи, адресовані на ім’я місіс Блайтдейл, аашраму властиві ознаки злощасної утопічної громади, зображеної Готорном у «Романі про Блайтдейл». Епіграфом до роману служить уривок із опису дивовижної зовнішньої краси Естер Прінн. Чорні очі, густе розкішне темне волосся, велична постава, міцна струнка постать, сповнена шляхетності, гідності, палкої пристрасті. Зовнішність Сари Уорт безумовно нагадує портрет Естер Прінн.

На думку, деяких критиків Сара Уорт, героїня епістолярного роману «S.», здається ближчою до відьом із роману «Відьми з Іствіка», ніж нащадком чарівної Естер Прінн. Як і відьми, вона намагається досягти незалежності, залишає чоловіка, який був гарантом її добробуту, та доньку і вступає в ашрам, релігійну комуну, розташовану у штаті Арізона; закохується в «гуру» Артура (Арта / Архата) і під його керівництвом вповні свідомо віддається неотантричній релігійній діяльності, що містить елементи сексу. В ашрамі Сара піднімається ієрархічними сходами і згодом стає головним бухгалтером «підприємства», якому притаманні ознаки не стільки релігійного культу, скільки транснаціональної корпорації.

Роман наповнений лише голосом Сари Уорт, яка пише листи, робить записи на аудіокасету і надсилає їх чоловіку Чарльзу, доньці Перл, друзям і знайомим. Вони написані у такій формі, що сприймаєш їх як пряме звертання до читача. Сара неначе намагається пояснити і виправдати свої вчинки. За читачем залишається право рішення, чи заслуговує героїня на співчуття й підтримку, чи на осуд. Роман «Б» навряд чи переконує читача, що Апдайк із симпатією зображує вповні емансиповану американську жінку. Ашрам став для Сари не стільки шляхом внутрішнього пошуку, скільки засобом особистого ствердження вільного жіночого начала, а також збагачення. Наприкінці роману, щойно здобувши свободу, героїня опиняється не на берегах Нової Англії, як шляхетний духовний пілігрим, який шукає нематеріального добробуту, а на Багамських островах. Але перебування на тропічному острові - це, очевидно, лише тимчасовий перепочинок. Спадають на думку слова Мічіко Какутані: «Якщо Сара - спроба Апдайка створити образ жінки, яка викликає співчуття, то важко навіть уявити собі, який же образ він змалює, якщо поставить собі за мету написати про жінку-лиходійку».

Спроби Апдайка писати під жіночим кутом зору призводили до появи героїнь, більше схожих на карикатури: персонажі «Іствікських відьом» - щось на зразок пародії на фемінізм, тоді як героїня роману «S.» - егоїстична, практична особа, яка ставить особисті інтереси понад усе. Героїня роману «Гертруда та Клавдій», на противагу Сарі, не викликає амбівалентного ставлення до себе. Це сором’язлива, багатостраждальна дружина, яка розривається між свободою і обов’язком, пристрастю й сім’єю. Апдайк створив привабливий персонаж - жінку, яка водночас є уразливою й відвертою, сміливою й наївною. Саме в цьому романі письменник переконливо знімає з себе звинувачення в ненависті до жінок.

Варіації на теми класичних творів залишаються популярними й сьогодні. Свій внесок зробив і Апдайк, пропонуючи вступну частину до найвідомішого літературного твору - п’єси Шекспіра «Гамлет», в якій вражаюче несподівано трактує образи дійових осіб і аналізує взаємовідносини між Гертрудою та Клавдієм, королем і королевою Данії. Можливо, дехто сприйняв би це як літературне святотатство або дешеву імітацію. Але сам Шекспір чотириста років тому зробив щось схоже, коли написав «Гамлета», використавши кілька літературних обробок легенди про датського принца. І тепер до такого ж художнього прийому звернувся Апдайк. У невеликому за обсягом, але насиченому й енергійному романі «Гертруда та Клавдій» постать меланхолійного Гамлета (Амлет / Хамблет / Гамлет) перебуває на задньому плані; автор зосереджує увагу на внутрішньому світі відносно мовчазної Гертруди (Герута / Геруте / Гертруда). Така зміна акцентів є визначальною. Трагічна драма Шексніра про помсту молодої людини за смерть свого батька стає елегантним і комічним лицарським романом про психологічне та сексуальне пробудження жінки, яка досягла зрілості. Переносячи увагу з сина на матір, Апдайк спонукає нас до нового сприйняття стосунків між членами сім’ї Гамлетів. Якщо в п’єсі Шекспіра Гамлет виступає як об’єкт непорозуміння та несправедливого ставлення до себе, то в романі Апдайка Гертруда - це жертва свічу «спорту, війни та продовження роду», що належить лише чоловікам.

Апдайк використовує всю силу свого таланту для того, щоб перетворити матір, яку шекспіровський принц Гамлет звинувачує у брудній похоті, на сучасну романтичну жінку, яка знаходить істинне кохання. Джон Апдайк з симпатією зображує Гертруду з 16-річного віку, коли її проти волі одружують із зразковим героєм-воїном Горвенділом, до того часу, коли їй виповнюється 47, і вона знову одружується з привабливим молодшим братом свого чоловіка Фенгом-Фенгоном-Клавдієм. У версії Джона Апдайка Гертруда - розумна й чуттєва, з милим характером. Вона слухняна донька і вірна, хоча й сексуально невдоволена, дружина свого самозакоханого чоловіка.

Досягнувши зрілих літ, героїня роману усвідомлює, що її сподівання на щастя зраджені, її роздирає почуття відчуженості від усього, «що повинно було слугувати їй джерелом радості». Самотність переслідує її. Це відчуття з’явилося ще раніше, напередодні весілля, коли дівчинка Геруте, перебуваючи в каплиці, відчула страх, передчуття, що «її тіло було гріхом» і «вона проклята». Почуття самотності з роками не зникає, а лише посилюється. Гертруді як матері завдає жахливого болю презирство, відсутність почуттів або навіть відлюдкувате «божевільне відчуження» її єдиного сина. Не складаються й стосунки Гертруди з чоловіком. Хоча Горвенділ іноді буває ніжним і добрим, і всі вважають його красенем, вона вбачає в ньому дивну відстороненність: було щось «обачне і доцільне» в його рішенні взяти шлюб із нею. Очевидно те, що шлюбу цієї пари бракує кохання. Після того, як Горвенділ посідає трон свого тестя, він ще більш віддаляється від дружини.

Розповідаючи передісторію п’єси Шекспіра «Гамлет», Апдайк майстерно розкриває стан душі людини, болючий комплекс мотивацій її вчинків, який укорінений у самій природі людини і спонукається духом, і все це неминуче відбувається «під Божим наглядом». Отже, Апдайк знову звертається до фундаментальних проблем, які, як він визнає, і були відправним пунктом його кар’єри письменника: «Людина перебуває у стані страху і тремтіння, відлучена від Бога, її переслідує жах, її розривають суперечності тваринного походження та інтелекту людини, дотримання соціального контракту у суспільстві і внутрішніми мотивами, неначе засуджена потойбічними силами на вічний неспокій».

Що являє собою жінка? Подібно до ван Горна, Апдайк замислюється над цим питанням і намагається збагнути цю «невловиму, дивну і, деякою мірою, лякаючу» істоту. Він відтворює й осмислює життя під жіночим кутом зору, розглядаючи, зокрема, провідні проблеми сучасності. Чи це практична Сара, чи сором’язлива Гертруда, чи розведені зухвалі «відьмочки» - всі вони шукають свій шлях самопізнання, всі прагнуть кохати й бути об’єктом пристрасті, відчувати себе потрібними.

Л-ра: Американська література на рубежі ХХ – ХХІ століть. – Київ, 2004. – С. 213-219.

Біографія

Твори

Критика