Ставлення до смерті як індикатор культури («нав’язування» одного бачення)

Марія Приплоцька

Будь-який літературний твір так чи інакше, більшою чи меншою мірою відбиває той час, у якому він був створений, свідомо чи несвідомо відбиває ту культурну модель, до якої належить автор або в якій він перебував, незалежно від того, має чи не має дія, зображена у творі, конкретну часопросторову локалізацію. Світоглядна модель автора відбивається в тексті у будь-якому разі: збігається вона з загальноприйнятою, полемізує з нею чи є в опозиції; уже сам спосіб цих зв’язків демонструє стан речей у суспільстві, надто якщо це твір «малої теми», де в основі лежить певна ціннісна система. Показовим у цьому випадку може бути такий аспект, як розуміння смерті, ставлення до смерті.

«Немає сумнівів у тому, що сучасна секуляризована, як її називає Ф. Ар’єс, «дика смерть» саме тому і позбувається сенсу феномена духовного, що цілковито дезаксіологізується і, «випадаючи» із цілісної системи ціннісних координат, грузне у звичайній її фізіологізації. Врешті- решт, на рівні масової буденної свідомості вона редукується до самого акту смерті, до процесу конання і агонії чи, зрештою, до спеціалізованого поховального сервісу. Випадаючи із контексту системи духовних вартостей, таке сприймання і переживання смерті ще більше руйнує і релятивізує будь-які цінності моральні й духовні»1.

Власне, це є одним з аспектів проблеми смерті, присутнім у романі С. Хілл «Напровесні». Структурна модель роману до певної міри відбиває структурну модель сучасного суспільства, принаймні у його бінарній опозиції «духовне —бездуховне», «глибоке —поверхове», через показ ставлення до смерті, розуміння смерті. Контрастними у контексті роману є два епізоди, у яких зображено один ритуал — похорон Бена Брайса і похорон пташки. Церемонія поховання Бена Брайса подається як «сучасна секуляризована», що демонструє зовнішню приналежність її учасників до культури і внутрішню їхню не-присутність. Зберігається, здавалося б, уся ритуальна емблематика — одяг, порядок, відповідна поведінка, проте все зводиться лише до «спеціалізованого поховального сервісу». І як контрастна альтернатива через два розділи подається опис похорону пташки — з цілком протилежним ідейним та емоційним наповненням. Протиставляється насамперед світ дорослих (похорон Бена Брайса), що символізує сучасну цивілізованість, світові дітей (похорон пташки), в якому є багато архаїчного, адже діти ще зовсім недавно «увійшли» в це життя і не закорінились ще у світ людей, не засвоїли всіх поведінкових норм і зразків того середовища, у якому живуть. Як зазначає Р. Кісь у своєму дослідженні з інтегральної культурології, «уявлення про співпричетність дітей (у віці до п’яти-шести років) зі світом невидимим цілком очевидно свідчить про взаємопроникнення, про своєрідну дифузність уявлень про «це» і «тамте» (потойбічний світ. — М. П.) на рівні архаїчного менталітету»2. У цивілізованому світі відбулася дивовижна інверсія поглядів на смерть: вона стала «дикою», позбавленою вищого сенсу. Безумовно, слушною є думка про те, що саме наша цивілізованість, наш вузький сцієнтизм і прагматизм, виокремивши смерть як явище суто фізіологічне чи навіть фізичне, гранично загострили страх смерті, якого практично не знало архаїчне суспільство, і, таким чином, зробили і умирання, й поховання «дикими».

Без страху смерті і без суму здатні виконати ритуал поховання діти — п’ятеро дівчаток, яких побачила Рут Брайс (головний персонаж роману) у лісовій западині, у тому місці, де дерево вбило її чоловіка.

«Перша дівчинка несла в простягнених перед собою руках якусь білу скриньку. Вони здавалися примарами і нагадували Рут людей, що йшли за труною до церкви.

Щоправда, ті були всі в чорному, а діти — в білому. Вони знову й знову співали одні й ті самі рядки з пісні, фальшиво і невлад:

І всі пташки на деревах
Заплакали й заридали,
Як почули вони звістку,
Що вільшанка вмерла,
Як почули вони звістку,
Що вільшанка вмерла.

Дівчатка наближалися, весь час співаючи. Потім зупинилися... із зосередженими, не по-дитячому серйозними, навіть урочистими обличчями стояли, мов статуї, в своїй довгій ношеній-переношеній одежі.

Нарешті яму викопали.

Дівчинка опустилась навколішки, взяла скриньку, дуже обережно поставила в яму і почала засипати її землею та прілим листям, щось примовляючи, а інші знову заспівали, і слова дівчинки було важко розчути, та Рут розчула:

— Попіл до попелу, прах до праху, попіл до попелу, прах до праху, попіл до попелу, прах до праху...

І всі пташки на деревах
Заплакали й заридали...

І дівчинка встромила в землю хрестик із прутиків. Вона стояла, похиливши голову, урочиста, мов священик, а інші співали й співали. Потім усі повернулися і так само повільно рушили назад між деревами»3.

На Рут, жінку, яка кілька днів тому поховала чоловіка, побачене не справило гіркого чи неприємного враження нагадуванням про смерть, а навпаки, було ще одним підтвердженням того одкровення, яке вона мала в церкві під час похорону: те, що сталося, — тільки перехід у інший світ, у кращий світ, де не буде більше ні плачу, ні горя, ні скорботи. Бен знав це, і вона знала це, і радість опанувала її, бо кохання виявилось сильнішим за смерть. Побачивши дітей у западині, вона відчула, що зможе вижити, пройти довгий темний тунель страждання і вийти по той бік оновленою, зціленою, заспокоєною, бо «народження, смерть, воскресіння — з одного тунелю людина переходить в інший, потім ще в інший».

Рут притаманне християнське уявлення про смерть, близьке до архаїчного мислення і далеке від «цивілізованого», що, зрештою, не є чимось несподіваним у романі, бо і за своїм соціальним становищем, і за місцем проживання (Рут не має ніякого фаху, живе в селі, окремо від людей, у будинку, відділеному від інших вигоном) перебуває па периферії цивілізації, ближче до природи. Сама лексема «воскресіння» в християнській мові є полісемантичною. Крім прямого змісту, вона має ще додаткове кодове значення духовного воскресіння, внутрішнього духовного оновлення.

У романі «Напровесні» ідея воскресіння, «оновлення-через-смерть» є провідною, такою, що пронизує всі змістові пласти і присутня у багатьох епізодах, зокрема і в наведеному вище епізоді похорону пташки. Урочистість і спокій, з якими діти виконували ритуал, засвідчують пошану до смерті і відсутність страху перед нею. Молитва, яку промовляє дівчинка: «Попіл до попелу, прах до праху...», викликає прямі аналогії з думкою Св. Ап. Павла «...і тління не вспадкує нетління»4.

Цю ж опозицію, що в певній трансформації може звучати як «духовне — бездуховне», можна побачити і в сцені похорону Бена, де вона розділятиме «свій» і «чужий» простір. Якщо у западині під час похорону пташки Рут почувала себе добре і навіть якусь мить щасливою, бо те, що там відбувалося, було близьким її світовідчуттю, «той» простір був для неї «своїм», то простір, у якому перебувала вона під час похорону Бена, їй «чужий». «Вони змусили її взяти участь у дивному ритуалі, який самі собі вигадали, а в неї не було сили опиратися».

Рут почувала себе чужою у сім’ї чоловіка. І не тільки тому, що вони відразу ж після знайомства поставились до неї вороже (окрім Джо), але й тому, що їхні ціннісні системи не збігалися; Рут почувала себе далекою від них, тому «похорон маячив перед нею, мов стрімка скеля». Вона не знала того, що годилося знати учасникові поховальної церемонії, і не запитувала нікого про це. Їй навіть на думку не спало придбати чорну сукню і капелюшок спеціально для такої нагоди. Не усвідомлюючи до кінця того, що сталося, вона почувала себе трохи розгубленою, десь підсвідомо очікуючи Бенової підтримки, але Бена вже не було, проте вона вперто не вірила, що його не стало зовсім, і подумки зверталась до щасливих моментів їхнього короткого спільного життя (біля цвинтарної брами їй пригадався день весілля, а в церкві її охопило світле відчуття гармонії). І ці відчуття були разючим дисонансом до того, що відбувалося довкола неї у реальному світі. Усі в чорному, жінки в капелюшках, чоловіки в костюмах з жалобними пов’язками на рукавах; мертвотно бліді, наче притрушені попелом обличчя, задушлива атмосфера, з якої їй захотілося втекти — і вона пригадала, як Джо розповідав їй, що в давнину люди йшли на похорон в білому, як на свято. Далі — похоронна процесія, що сунула за катафалком, наче вервечка чорних мурашок, і мертва сакральна тиша в церкві, осквернена схлипуванням, покашлюванням і човганням ніг, — присутність задля присутності, без свідомої участі у сакральному ритуалі переходу. Всюди лише метушливість «чорних мурашок» — церква, кладовище («чорні круки», що зібралися біля могили), голосіння, зомлівання — і руки, що тягнулися по бутерброди і тістечка та розмішували цукор у найкращих, що були вдома, порцелянових чашках.

Контрастність, опозиційність сцен похорону у романі «Напровесні» можна звести до таких основних моментів:

«Нав’язування світові свого бачення — це справжнє прагнення кожного митця»5. У романі «Напровесні» нав’язується бачення смерті. Робиться це не категорично і однозначно, але з визначеним вектором: смерть — невід’ємна частка та певна священна умова життя, те, що дає можливість вічного оновлення. Робиться парадоксальний для типово сучасного сприймання висновок: смерть — це добре. «Стоячи навколішки на сирій землі біля нерухомого тіла, він відчув себе віч-на-віч зі смертю і зрозумів, що це добре. Якщо він коли й сумнівався в безсмерті душі, то тепер усі ті сумніви зникли. Його охопив благоговійний страх і здавалося, що не тільки він, а й весь ліс занімів, споглядаючи це велике таїнство розставання душі з тілом». Смерть сприймається як зміна, просто велика зміна.

Ця ж ідея присутня в романі і в такому варіанті: добра смерть позначає добром місце, де вона сталася, гак само як лиха — злом.

Або ще одна рефлексія стосовно тієї самої проблеми: «Одні вважають, що смерть — це випадок, лиха доля, інші — що вона приходить забирати слабких, яким уже немає місця на цьому світі. Але Муні думав не так, він вважав, що коли людина готова до смерті, не боїться її, то нехай костомаха краще забере її зразу, поки людина ще не забруднилася злом, яке панує в світі».

Крім того, ідея циклічного оновлення через відхід-і-повернення, яка є наскрізною у романі, подається ще через метафору «страсна п’ятниця — Великдень» (щоб настав Великдень, спершу має бути страсна п’ятниця; страждання і радість, щастя тісно поєднані в одному ланцюгу). Напрошується думка, що композиційною основою роману якраз і є ця ідея циклічного оновлення через смерть, яка реалізовується на різних рівнях:

у назві роману «Напровесні», що натякає на незмінні закони природи (річний цикл — хід по колу: весна — літо — осінь — зима, що паралельно мислиться як відродження — розвиток — дозрівання — вмирання.

У назві мовою оригіналу фігурує слово «рік» — «Іn the Springtime of the Year»);

у сюжетному часі (дія роману триває один рік — в останній день лютого починається і закінчується взимку);

у проблематиці (після страждань і розпачу, зумовлених смертю чоловіка, Рут повертається до нормального життя).

Інтенційність автора виражає себе різними способами: прийомом контрасту, символікою кольору (біле — чорне), порівняннями та тонкою, але потужною сугестивністю. Смерть — елемент світової гармонії. Сприймання смерті лише на соціально-побутовому рівні веде до втрати духовних, морально-етичних цінностей, попередньо надбаних культурою, до «дикості».

Примітки:

Кісь Роман. Коваріації уявлень про смерть як індикатор типу культури (спроба крос-культурного бачення) // Студії з інтегральної культурології. Спец, випуск «НЗ», № 1. — Львів, 1996. — С. 17.
Там само. — С. 10.
Хілл С. Яв замку король. Напровесні: Романи / Перекл. з англ. Є. Крижевич, О. Тараненко. — К.: Дніпро, 1985. — С. 244-245.
«Але скажу вам, брати мої, що тіло і кров не можуть вспадкувати Царство Небесне; і тління не вспадкує нетління...» (Кор., 15:35).
Брук-Ровз Крістін. Палімпсестна історія. — У кн.: Еко Умберто. Маятник Фуко. Еко Умберто, Рорті Річард, Куллер Джонатан, Брук-Ровз Крістін. Інтерпретація і надінтерпретація. — Львів: Літопис, 1998. — С. 702.

Л-ра: Молода нація. – Київ, 1999. – № 12. – С. 256-262.

Біографія

Твори