Лілія Кузевич. Вчитель, який змінив моє життя

Ода вчителю

                                                                  Плекає педагог майбутність долі.

                                                                                                               І.Драч

Перший день вересня і досі мені пахне айстрами й жовтим листям. У моїх руках величезний строкатий букет, я ледве тримаю його. Як прекрасно йти тоненькою стрічечкою стежини і, залишивши позаду літні враження, поринути з головою в спогади про шкільне життя…

Швидко минають роки, спливає час, летить стрімко за водою, його не повернути. І лише згодом розумієш, що дитинство, школа, вчитель вже давно минули, стрімка течія часу віднесла все це у бурхливий океан життя. Все, все… Здається, зовсім недавно я, учениця, з букетом квітів переступала поріг рідної школи – і вже сама вчитель. Кожній людині властиво запам’ятовувати найважливіші події, цікаві знайомства, перехідні етапи життя. Так у мою пам’ять навіки врізалась зустріч із своїм класним керівником, вчителем хімії - Дерев’янко Жанною Володимирівною. Невеличка, струнка, симпатична, з прекрасними, як терен, очима. Її поява завжди супроводжувалася чарівною посмішкою. Вона вміла все: навчати і виховувати, любити і поважати, вдало пожартувати, підбадьорити і зрозуміло пояснити важку тему.

Жанна Володимирівна розповсюджує світлу енергію, доброту, тепло. Це людина гарної вдачі, яка прекрасно володіє своїм предметом, вміє захопити ним учнів, її уроки цікаві і хочеться ще раз потрапити на них і щоб вони тривали довго-довго.

Випуск, вальс, прощання, навчання у ВУЗі…

І знову життєва стежинка підводить до стін рідної школи. Приємний щем у серці – на порозі мене радо зустрічає мій такий рідний, такий милий класний керівник – Дерев’янко Жанна Володимирівна, а тепер заступник директора з навчально-виховної роботи.

Відтоді ми з нею одне ціле: разом переживаємо проблеми, радіємо успіхам, пишаємось перемогами та долаємо негаразди. Я вважаю, що Жанна Володимирівна унікальна людина, мудрий наставник. Вона, мов гончар, у руки якого потрапили наші м’які душі, виліпила з кожного особистість, індивідум. Їй вдалося зазирнути у кожну душу, вселити в неї добро, гуманність, віру в себе, впевненість, щирість, вірність, почуття відповідальності, запалити яскравий вогник любові до життя, людей.

Серпантин людського життя…

Стежинка-стрічечка непомітно підводить мене до школи. Від теплих спогадів душа злітає високо до небес. І це почуття польоту знову ховаю глибоко в серці, щоб донести його до наступної осені, щоб пронести через усе життя.

Строкатий букет вже не такий важкий, ні, зовсім легкий, бо гордо несу його своїй любій вчительці – Жанні Володимирівні.

Я дякую Богові, що Він подарував мені Вас, як матір в дитинстві, як Мойсея в дорозі життя.

*   *   *

Раніше природа лякала нас, а зараз навпаки.

Ж. Кусто

Знову осінь. Для мене осінь – це терпкий запах багаття, розмаїття червоних, багряних, помаранчевих фарб.

Я йду непоспішаючи по парковій алеї і спостерігаю за падаючим листям. Воно падає повільно, гордо кружляючи і похитуючись. Лягає на стежку так, щоб його обов’язково помітили. А ось ще зовсім зелений листочок розгублено крутиться в повітрі, його кличе і захоплює із собою загальний політ. Але він не знає чи настав його час. Можливо варто було залишитися на гілочці, порадувати ще трохи перехожих? Яка краса! Одним словом чудова природа!

• Невже це може колись скінчиться, зникнути? – подумки запитую у себе.
• Як же все це зберегти, залишити наступним поколінням? – в голові пливуть думки.

Повітря, сонце, небо, земля – це багатство кожної людини. І дуже важливо все це зберегти. Раніше люди схилялися перед природою, вшановували її. Зараз людина хоче від неї взяти якнайбільше, забуваючи, що вона – гість на землі.

Збереження природи стало актуальним у наш час – епоху інформаційного буму, шаленого розвитку науково – технічного прогресу, атомної ери…

Жан Кусто зазначав, що раніше природа лякала людину, а тепер стала загрозою. Розвиток цивілізації досяг найвищої позначки. Сьогодні немає жодного місця на планеті, якого б не торкнулася рука людини. Ще у ХV столітті діяльність людей мала локальний характер, а тепер вона охопила всю планету і набула глобальних масштабів.

Мені дуже хочеться, щоб люди зрозуміли врешті – решт на початку третього тисячоліття, якої шкоди завдає природі необдумана діяльність,

безгосподарське ставлення до природи.

Головний вчитель людини – природа! Прислухайтесь до її звуків, вдивляйтесь в її пейзажі, розумійте її порухи – і будете жити в гармонії з нею!

         Непомітно моя прогулянка парком закінчилася. Озирнулася назад – весь парк встелений барвистим нескінченим килимом, кожна ниточка якого акуратно вплетена чиїмись дбайливими руками. І боїшся пройтися по ньому, щоб не порушити цю красу. Але так хочеться взяти й собі хоч маленьку частиночку цієї краси. Не втрималась! Склала великий букет з осіннього листя, щоб забрати додому шматочок такого чудового світу. Поставлю у вазу і буду милуватися, згадуючи осінній казковий парк, сподіваючись, що ми, люди, зрозуміємо свого вчителя Природу і постанемо перед ним не руйнівниками, а творцями.

         Цю істину повинен усвідомити кожний. Від цього залежить життя на нашій такій маленькій і такій беззахисній планеті Земля!

Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»