Наталія Мельниченко. Добірка віршів «Ліричне інтермеццо»
ПОЛЬОВА ПІСНЯ
У травах польових, де пряний спить ромен
І спів природи лине чарівничий,
Торкнися легко до моїх рамен,
Щоб ніжності побачити обличчя.
Під неосяжністю здивованих небес,
У чистім дзвоні золотім колосся
Збери в долоню сонячних чудес,
Аби моє прикрасити волосся.
Нехай прозора вистигне краса
В повітрі, де нема ні поруху, ні згуку,
Й ознаменують щастям небеса
Ту світлу мить, коли візьмеш мене за руку.
І попливе по золотих полях
Любов ясна, немов легкий серпанок.
По вінця потону в твоїх очах
Без сумнівів, жалів і обіцянок.
І ти ввійдеш у храм, чистіший від сльози,
Коли несміло зазирнеш мені під вії,
Побачиш вогник – тож не загаси,
А в серці розпали вогонь надій і мрії.
У травах польових, де пряний спить ромен
І спів природи лине полинами,
Торкнися легко до моїх рамен,
Щоб почуття збудити поміж нами.
ОСОКОЮ
Осокою неспокою
Йшли з тобою в парі.
Мов по склу, я за тобою -
Усе далі й далі.
Ти казав:
- Там первоцвіти,
По осоці скраю.
Як будеш мене любити -
Букет набзираю.
Ще казав:
- Там, поміж трав -
Папороті квітка.
Як знайдемо, будеш пава
Ти, моя лебідко.
- Осока вже по коліна,
Милий мій, коханий!
- Як любов жива й нетлінна,
Не страшні ті рани,
Що на тілі ніжно-білім,
Хоч і кровоточать...
Зате ж душі наші цілі -
Їх болі не точать.
- Осока уже по пояс!
Голубе мій, чуєш?
- Ти не плач, кохана, вголос, -
Душу урятуєш.
- Ой осоко, ти, висока,
Хоч трохи пригнися.
-Де ти, мила, кароока?
Спіши, не барися.
- Осока уже по шию,
Дихати ой важко.
- Веду тебе, як умію.
Терпи, моя пташко.
- Де ж ті квіти-первоцвіти
Й папороті квітка?
- Заблукали ми у світі.
Вибачай, лебідко.
- Я заплуталась у травах...
Сонце вже сідає!
- Як зарадить, моя паво,
Тобі - я не знаю...
Осокою неспокою
Йшов назад без пари,
А у небі наді мною
Скупчилися хмари.
- Ой ви, хмари, дощу дайте -
Густого, рясного.
Поміж трав та заховайте
Милому дорогу!
Посипався дощ стіною -
Став коханий рястом...
Осокою неспокою
Не шукайте щастя.
КРОВ, ЛЮБОВ І КРАПЛЯ ЗЛА
Кров, любов і крапля зла.
Дві дороги - три крила.
Ти стояв на роздоріжжі,
Я присутньою була.
Ти зробив мені на зло
І відтяв одне крило.
Пір'я біле кров скропила,
Десь кохання там було.
Два крила в нічній імлі
Відірвали від землі,
Хоч нечесним, так небесним
Темним шляхом попливли.
Ти летів, як сам хотів,
Із зірками шепотів,
Раптом постріл жалом гострим
Ще одне крило пробив.
Плата то була за зло,
За відтятеє крило...
Пір'я біле кров скропила,
Ти згадав, як все було.
І назад ти повернув,
Хоч між хмарами тонув.
Між зірками над віками
У непевність ти пірнув.
Із одним крилом летів,
Обезсилено тремтів,
І боліло грішне тіло,
І вогненно біль кипів.
Ти втомився, ти згасав,
Стрімко висоту втрачав.
Рано-зрання на світанні
В чагарі густі упав.
Зрозумівши, що згорів,
Ти до Бога говорив.
Нили руки. Темним круком
Гострий біль тебе накрив.
Погляд твій уже згасав,
Очі в небо ти підняв.
Блиснув хрестний
Грім небесний
І крило твоє відтяв.
Темний морок раптом щез,
Світло сяяло з небес.
Пір'я біле кров скропила,
Зрозумів ти, що воскрес.
Я до тебе підійшла,
Срібну чашу піднесла.
Були в чаші ночі наші,
Кров, любов і крапля зла.
Юний ранок мерехтів.
Ти молив мене, просив
Все забути, повернути
Те, що сам колись згубив.
Я мовчазною була
І тримала три крила...
Накривали роздоріжжя
Кров, любов і крапля зла.
МИСТЕЦТВО
Самота - то мистецтво, не сплін.
Синтезована тінями
Дум моїх павутина
На чітких гордих профілях стін.
Самота - то прикраса, не хрест,
Що химерно так різьблена,
Повнозвучна - мов пісня...
Це - хаосу і втомі протест.
Самота густо-синя моя -
То не трунок ядучий,
Не тортури тягучі,
А до моря стрімка течія -
Моря спогадів, мрій і хвилин,
Що пливуть світлотінями
Й завмирають картинами
На чітких гордих профілях стін.
ХИМЕРНИЙ ВІРШ
З паперу квіти, почуття - фанера,
Лиш нерви - сталь під маскою думок.
Хотілось почуттів, та лиш химери
Зійшлися на бенкет за кроком - крок,
Щоб їсти жадно й довго наші душі
І мов коктейль, із нас цідити кров...
На нашому столі - вино і суші,
Химерам на десерт - моя любов.
До ранку фільми, далі - залаштунки
В обіймах теплих з запахом іржі,
Фольга зірок і штучні поцілунки,
Де нерозривність ходить по межі.
Назавтра - як завжди: ранкова кава,
Смачний сніданок - зазвичай на двох.
Химери - тут як тут, бо їм цікаво
Товкти слова у ступі, мов горох,
Щоб у момент, коли зачиниш двері,
Шкребти по серцю, мовби цвях по склу,
Химерну музику горлати під "фанеру"
І замість кави бовтати смолу.
Мені не вистачить ні слів, ані паперу,
Щоб пояснити непояснюваний сум,
Придумавши закляття, щоб химери
Навіки щезли з почуттів і дум.
А поки це не сталось, ми в тенетах
Неясності сидим, як у багні,
Слугуючи химерам на бенкетах,
Роздмухуєм ганчір'яні вогні.
Так, паперові квіти і фанера
Не в'януть, і не згасне фальш зірок.
Та лиш від вибуху згорять усі химери,
Зірвавши маску з потайних думок.
НА КАВУ
Коли ми виберемось врешті вже на каву?
Так, саме виберемось - не поберемось.
Там оберем якийсь десерт цікавий
І розмовлятимемо, подолавши млость.
Ми будемо справляти теревені,
Точити ляси довго й залюбки...
Чому ж тоді ми все якісь непевні
Й домовитись не можем навпрошки?
Чогось чекаємо: чи влучної часини,
А чи нагоди, що її усе нема.
На каву хочем, та не кличемо людину:
То жарко влітку, то вморозила зима.
Коли ж нарешті вже благословились
(Кав'ярню обрано, й погода в самий раз),
Буває так, що ви вже запізнились,
Бо інший хтось раніше вибрав час.
