Наталія Мельниченко. Оповідання Фразеологічна новела
На головній площі міста було справжнє вавилонське стовпотворіння. Арсен почувався ні в сих ні в тих. «Оце тобі! Втрапив із-під ринви на дощ», - подумав він. Мало того, що вдома брат Мартин «без лою в голові», або ж «туман вісімнадцятий», вічно викине якогось коника, і старшому братові через нього постійно доводиться пекти раків, а інколи й ловити духопеликів від матері, то ще й усі дорослі в родині вічно на Арсена важким духом дихали. І хоч як намагався Арсен утовкмачити в Мартинову голову золоті правила співмешкання з родичами, але то була сізіфова праця - не більше. Як де, то він пороху не видумає, а як збитки робити - то це йому, як Сірку муху з'їсти. От і сьогодні (квартира у Білозерських велика - хоч конем грай) цей пришелешений, якого бабуся Антоніна кличе «тридцять три нещастя», надумав їздити по хаті на лижах, хоч до цього сидів у своїй кімнаті анішешерх-анітелень, бо звечора отримав на горіхи від батька за двійку з математики. Але малий був сам собі на умі - і ті горіхи відскакували від його свідомості, як горох від стіни. Довго Мартин горювати не вмів: бив лихом об землю та й брався знову за своє, тому жив, як вареник у маслі, попри нотації матері та виховні хитрощі батька, чого не скажеш про Арсена, що почувався, ніби на пороховій бочці. Можна, звичайно, скрутити малого в баранячий ріг та дати йому у хвіст і в гриву, але ж який із того толк? Однаково у нього в голові ще мак росте повним ходом, тому не варто було гратися з вогнем, бо за фізичні покарання батько по голові не погладить...
Отож і сьогодні Мартин скорчив Лазаря, бо знав добряче, що то ахілесова п'ята матері, та й знову вийшов сухим із води, зате Арсен від маминого «ви ж мене без ножа ріжете» мусив накивати п'ятами надвір.
Велелюддя на площі вражало. Якийсь кандидат - верства келебердянська - у супроводі приплічника - два вершки від горшка-, що раптово вискочив на сцену, як той Пилип із конопель, поважно лив воду у вуха виборців, нагадуючи більше язикату Хвеську, аніж народного обранця.
І тут ні сіло ні впало світ навколо Арсена перестав існувати й мати якусь вагу, навіть домашні перипетії канули в Лету: назустріч ішла дівчина - хоч з лиця воду пий. В очах спочатку потемніло, у вухах зашуміло, але трохи згодом полуда спала, Арсен із горем навпіл якось дійшов до тями, перегородив незнайомці дорогу і, зібравшися з духом, вистрілив: «Привіт! Я - Арсен». «Ну, й чого зуби скалиш? Я -Уляна»...Хлопець раптом відчув, що готовий танцювати під її дудку, доки й ряст топтатиме.