Ігор Даровський. Оповідання За луною відлуння
Ми їдемо на зустріч з нашим героєм у пітьмі. Сонце ще не зійшло. Дорога жбурляє нас із сторони в сторону темним і непривітним серпантином. Фари висмикують з темряви дивні абриси поодиноких хат. Людей тут майже не залишилось. Всі поїхали у міста – там можна більше заробити та хоч якось протриматись на плаву. Ми ледь не пропускаємо потрібний нам поворот, проте у останню мить бачимо знайому табличку і уторовану дорогу, яка різко йде вгору. Хоча наше авто і призначене для позашляхових пригод, проте тут навіть йому стає важко. Ми вдивляємося у потемок, десь там на горбі потрібний нам хутір… проте до нього ще потрібно дістатися.
Останній раз ми були тут кілька років тому. Теж знімали сюжет про забуті ремесла Карпат і, звичайно не могли оминути одного з найвідоміших музичних майстрів. «Тільки він в Україні козу робить», – казав нам про нього знайомий музика і показував дбайливо зроблений інструмент. «Дивись, він теплий. Руками зроблений. А який звук… шотландці просто відпочивають», – хлопець дув у трубку і шкіряний курдюк видавав пронизливий звук, що діставав до самого серця.
Зараз ми чуємо лише тишу та поодиноких цвіркунів, що перегукуються у траві. Полонина спить.
– Стій, здається тут повертати, – я плескаю нашого водія по плечу і той звертає на ледь помітну стежку біля пагорба. Минулого разу ми пропустили цей з’їзд і ще близько години блукали по горам, питаючи дорогу у випадкових перехожих. Проте це було вдень. Вночі запитатись про дорогу тут можна буде лише у своїх спогадів.
Сьогодні ми вже не помиляємось. За кілька метрів з’являються зачинені ворота. Водій вибігає з машини, аби їх відчинити а я неквапливо насолоджуюся тишею та зорями. Тут вони зовсім інші – такі яскраві та чесні, не затьмарені тотальною забудовою та електрифікацією. Природні. Здається такими вони були ще, коли Карпати дрімали в обіймах Пангеї…
Водій дає трішки ходу і знову зупиняється. Виходить з машини аби зачинити ворота. Якщо цього не зробити корови та вівці можуть розбігтися по горбах і їх потім доведеться шукати. Ми не хочемо зробити нашому господарю такий подарунок.
Зовсім трішки залишилось, хвилин п’ять, – підбадьорює нас водій, – встигли до сходу, як вам і кортіло. Зможете зняти свій таймлапс…
Наш оператор киває, він задоволений. Я бачу його нетерплячі очі. Він вже хоче увірватися у цю красу і зафільмувати її якомога швидше. А фільмувати дійсно є що. Ми виїжджаємо на велику полонину із ароматними скирдами сіна по обидва боки. Проїжджаємо біля невеличкої дорожньої каплички, водій хреститься, а ми вдивляємось у темряву де мерехтить маленький ліхтарик вікна на хуторі. Приїхали.
Ми виходимо із машини, одразу беремо із собою усю техніку. Намагаємось вести себе тихо, адже хутір ще спить. Оператор перевіряє останні налаштування на камерах, одну з них ставить зустрічати світанок, а я роблю тест мікрофона. Все працює як слід, ми готові і потихеньку рухаємось до майстерні.
Пан Микола чекає нас на вході. У теплому світлі маленької лампи він здається ще більш постарілим. Його великі окуляри не змінилися, і очі здається такі ж живі. А ось ходити став набагато важче. Тому й не вийшов вгору до нас.
– Слава Ісусу, – ми вітаємося і він по черзі тисне нам руки.
– Думав так рано не будете, – пан Микола повертається до майстерні і ми йдемо за ним. – Ну розказуйте що Вам потрібно. Що то має бути за сюжет?
– Знімаємо про забуті карпатські ремесла. Знову, – ми налаштовуємо техніку, видивляємося ракурси. Роздивляємося майстерню, трохи скошену від часу, проте явно робочу та живу. – Вдень приїдуть туристи, а ми перед ними, аби з вами спокійно поспілкуватися. Майстерню познімати.
– Та що вам тут показувати. Майстерня, як майстерня. От флояру зараз роблю. Знайшов гарне дерево. – Він киває на відро у якому стирчать кілька заготовок. – Першу таку я зробив років у десять, у чотирнадцять скрипку змайстрував. Спочатку з маленьких сопілок починав. Ходив у ліс, вирізав і потім у полі вчився. То я все сам навчився робити. Ніхто мені не допомагав. І грати сам і робити. Потім ковальствувати став. А грати не кинув. Дужче за все люблю на сопілці та скрипці… весілля, все грав.
– А що ще майструєте?
– Сопілки, флояри, трембіти, цимбали – все роблю. Нещодавно ліру просили зробити. Ось зараз закінчую, – він дістає з полиці ліру сідає на стілець і починає грати.
Звук розпачу і болю розноситься по майстерні. Він просто пробирає тебе до кісток. Тремтить у старому дереві, резонує із саморобним верстаком у кутку, дзеленчить на бувалих свердлах, вставлених в дірявий кожух, всотується у шар засохлої стружки на підлозі.
– Знаєте, я ось ліру почув день у дванадцять років. Йшов і побачив як біля церкви сидів жебрак сліпий і пісню співав. Ось цю… – пан Микола починає співати. Він співає тихо. Проте міць музики та його слабкого вокалу створюють дивне відчуття безвиході. Ми дивимось як він своїми ще сильними руками крутить ручку на незавершеному інструменті і розуміємо що це якась древня українська мантра. Ми постійно жаліємося і граємо на трохи недороблених інструментах. Тому й живемо так.
Оператор знімає класні документальні кадри. Рухи. Емоції. Він задоволений. А я просто слухаю музику. Я чув цю історію і минулого разу. Майстер розказує її щоразу, як до нього приїжджають люди.
– Мені цю ліру хлопець з Нью–Йорка замовив. З діаспори. Навіть минулого року мене на концерти запрошував.
– І що, поїхали?
– А чого ж не поїхати. І В Нью–Йорку ми були в Америці і в Канаді грали. Дали кілька концертів. Світ подивилися. Навіть запрошував мене залишитись. Казав, що вам у тій Україні робити. Залишайтеся. Будете грати, робити інструменти, майстерню вам зробимо, хату виділимо… але я не схотів. Не моє це. Мені і тут файно.
Він відкладає ліру і знову береться за флояру. Прочищає її зсередини, видуває стружку. Майстерня наповнюється запахом свіжого дерева.
– А що учні є в вас? – я запитував це і минулого разу, проте можливо щось змінилося.
– Та нє. Не хочуть вчитися. Всі у місто їдуть. Інструменти робити то вже не ті гроші. Був один хлопець, проте спробував місяць і пішов. Важко то дуже. Це ж діло любити треба. Від душі все робити. Інакше не буде результату.
– А син ваш?
– А що син. Він трошки вміє. Тримбіту може зробити. Проте не його це, – він видихає свою розпач у флояру і йде за верстак, щоб її відполірувати.
Від душі. Ми знімаємо сюжети про таких як пан Микола вже кілька років. Всі вони поодинокі, без учнів, але з великою душею. Хтось займається музикою, хтось гончарює, бондарює, займається писанкарством. Всі вони носії традицій, яких вже майже не залишилось у світі. Колись одна жіночка, що робить ліжники розповідала нам про древні символи, значення яких передавали з покоління в покоління. Після війни майже всі ці ремесла залишилися під забороною. Та що там ремесла. Деякі кольори несли небезпеку. Держава воювала не тільки з пам’яттю і символікою, а навіть з кольором… Тільки зараз все починає потрошки повертатися. Проте тих майстрів та знань майже немає. Іноземці, які знайомляться з ними, кажуть, що в світі такого вже не знайти. Душі лишається все менше. Крафтові техніки зникають, ремесла відходять у минуле, руки змінюються на залізних роботів масового виробництва. Це і називається прогрес. І в цьому немає нічого поганого. Просто світ змінився.
– А давайте я вам затримбітую, – пан Микола посміхається нам своєю яскравою посмішкою. Його золоті зуби, як згадка про минувшу розкіш.
Він бере тримбіту і ми виходимо на подвір’я. Налаштовуємо техніку і просимо його почекати. Сонце вже зійшло і ми бачимо чудовий вид на Карпати. Полонини та ліси розкинулись на багато кілометрів перед нашими очима.
– Зараз спробуємо, що там вийде, – Пан Микола підносить до губ трибіту і піднімає її вгору. Дує і ми чуємо як звук луною розноситься у повітрі. – Гарно пішов, – посміхається майстер і ми бачимо справжній захват у його очах. Саме у цю мить він щасливий.
За годину прибуває основна група. Іноземці висипають з мікроавтобуса і розходяться невеличкими групами всім хутором. Пан Микола вже переодягнувся в гуцульский кептар та постоли. З ним його син та друзі – разом у них невеликий ансамбль. Вони стають біля хати свіжевикрашеної у жовтий та блакитний кольори та починають грати. Туристи всідаються на траву півколом і слухають нерівні звуки весільних мелодій. Поряд ловлять сонце втомлені коти – вони мружаться і занурюються у траву своїми м’якими лапами. Гості знімають все на мобільні телефони та роблять селфі на згадку поміж пронизливих викриків цимбал та скрипки. Це початок обов’язкової програми, яка входить у кошторис. Після мелодій буде випробування тримбітою. Туристи будуть мружити очі, надувати щоки, але в них не вийде. Коли всі награються на подвір’ї, іноземців запросять у хату з запахом помитого дерева і теплих пампушок із часником та кропом. У невеличкій кімнаті пан Микола вже у звичайному одязі сяде біля п’єцу, адже там тепліше і розкаже кілька історій. Майстер покаже козу, флояри, ліру і можливо навіть заграє. Проте з кожним роком пальці стають все норовливішими і погано слухаються, теж і мелодії стають все простішими.
Після того, як основна програма завершиться можна буде зробити гарне фото із худобою, купити свіжої бринзи і замовити щось з інструментів. Цього разу із туристами приїхав італієць, що збирає національні прикраси. Він запитує у перекладача чи немає у пана Миколи чогось особливого. Музика киває і дає знак своїй онучці. Та зникає у хаті і за кілька хвилин повертається із родинними прикрасами. Жіноча згарда у сонячних променях має магічний вигляд, проте італійцю не подобається ціна. Сто п’ятдесят доларів забагато. Він бере тільки бринзу.
Ми закінчуємо зйомку, туристи теж збираються. За годину вони повинні вже бути на майстер–класі з косівської кераміки. Пан Микола махає нам у слід та заходить у хату. Ми виїжджаємо і зупиняємось за кількасот метрів аби запустити дрон. Знімаємо кілька гарних кадрів. Наш сюжет буде насиченим та кольоровим. Сповненим емоціями та музикою. Ми такі самі туристи тут і не нам проводити межу між атракціоном і культурною спадщиною. Напевно зараз тільки у такий спосіб можна привернути увагу хоч до чогось. Трохи шоу, кілька правильних постів в соціальних мережах, смачна бринза і ваша культурна традиція має шанс протягнути ще кілька років. Поки не зміниться покоління.
Ми дивимось на екран планшета – там безкрай лісів, ще не відправлених у Європу та музика, що луною йде за край. І я думаю лише про те як звучатимуть ці гори без нього.
9–10.02.2021
