Вона ще й жартує? Про смішних жінок у поп-культурі
Автори: Нелє Заваліш, професорка американської літератури Трирського університету; Віланд Шванебек, професор англійського літературознавства та культурознавства Мангаймського університету.
Коли освічені чоловіки хочуть виправдати своє зневажливе ставлення до жінок, то вони роблять це в особливий спосіб — вдають із себе антропологів. Наприклад, Кристофер Гітченс, світлий розум, надзвичайно начитаний і не проти полемічних дискусій — 2007 року розмірковує про смішних жінок в журналі Vanity Fair, для якого він також писав рецензії та дотепні есеї. Він приходить, скажімо так, до деяких упереджених висновків. На думку Гітченса, щоб справляти враження на жінок, чоловіки в процесі еволюції набули своєрідний «ген гумору». Натомість від природи привабливі жінки ніколи не мали потреби вражати чоловіків. Саме тому їм ніколи не доводилося розвивати в собі комедійний талант — ні акробатичних викрутасів буфонади, ні інтелектуальної двозначності жартів. Адже, вважає Гітченс, вони повинні присвятити всю свою енергію вищому покликанню — народженню дітей, і це зовсім не смішно. Не менш абсурдним і зі схожим псевдо-біологічним підтекстом є відоме висловлювання Джері Льюїса, яке прозвучало під час його виступу 2000 року: він не вважає комедіанток смішними, адже вони більше схожі на пологові машини («машина для виробництва дітей»).
Складно визначити, що виникло раніше: думка про те, що жінки не можуть бути смішними, чи комедійна сцена, де домінують чоловіки. Обидві вони правлять за сухе пояснення одна одної. У XVII столітті драматургиня Афра Бен сміливо виступала на лондонській театральній сцені, добре знаючи, що критики крутили носом від кожного грубого жарту в її комедіях, але оцінювали ті ж жарти з похвалою, коли їх пропонували автори-чоловіки. Навіть сьогодні праві коментатори та користувачі YouTube змагаються у зневазі до жінок-коміків, відверто тавруючи їх як несмішних. Вони знімають на відео, як із кам’яним виразом обличчя дивляться стендап Емі Шумер або виступ Лілі Синґ у гумористичному шоу. Так вони продовжують традицію, яка наводить на думку, що через (нібито) відсутність жінок у каноні творців гумору у них від природи відсутній комічний талант. При цьому вони спираються на думку багатьох авторитетних експертів. Великі теорії комедії та сміху пов’язані з такими іменами, як Аристотель, Томас Гобс і Зиґмунд Фройд. Усі вони за замовчуванням припускають, що світ обертається навколо білого чоловіка-суб’єкта, і важко сказати, що гірше — менсплейнінґ, адресований нібито необізнаним жінкам, чи поведінка чоловіків, які вважають, що лише вони здатні пояснити, звідки походить гумор, а жінок навіть не допускають до розмови.
Гобс попереджає про потворне обличчя огидного насмішника та займає власну позицію, яку жінки навряд чи мали у його часи — щоб висміювати та принижувати інших через брак у них соціального капіталу, на який вони претендують, спочатку потрібно мати його самому. Фройд поєднує свої роздуми про жарти зі страхом кастрації та іншими чоловічими комплексами, зосереджуючись виключно на чоловіках. Якщо жінки і викликають сміх, то це зазвичай відбувається мимоволі, як у відомому прикладі фройдівської помилки, яку той наводить у «Психопатології повсякденного життя» (1904). Тут дівчина викликає сміх, коли в компанії висловлює припущення, що для чоловіка для задоволення потрібні лише «п’ять прямих кінцівок».
Довгий час жінок, які опиралися загальному діагнозу відсутності почуття гумору, висміювали в особливо неприємний спосіб — мовляв, це не справжні жінки, а істерички чи агресивні мужеподібні істоти. Навіть сьогодні для жінок рівнозначно порушенню табу заглибитися в сферу непристойних жартів чи навіть фекального гумору.
У фільмі «Подружки нареченої» (2011) група гарно вдягнених подружок нареченої, які блюють і випорожнюються в туалеті весільного магазину після відвідин ресторану, не лише виштовхують вміст власного кишківника, а й руйнують численні кліше про стриману і клінічно чисту жіночність. У своїй книжці «Фекальний фемінізм» (2020) соціолог Ґреґор Бальке представив підкріплену численними прикладами вдумливу культурну історію жіночого фекального гумору, осмислюючи це порушення табу як жест самоствердження.
Критики уважно аналізують такі приклади, відзначаючи їх, у випадку з «Подружками нареченої», можливо, трохи однобічно, як найбільші досягнення феміністичної комедії та висловлюючи у своїх статтях захоплення перед сучасним комедійним авангардом. Зокрема, йдеться про творчість таких артисток, як Ганна Ґедсбі, яка радикально переосмислює формат стендапу у своїй програмі «Нанет» (2018), або Тіґ Нотаро, яка відкрито ділиться своєю історією подолання ракової хвороби та розповідає про своє тіло без грудей у шоу «Хлопакувата дівчина, яку перервали» (2016), тим самим сміливо викликаючи дискомфорт у глядацькій залі.
Ці виступи стали довгоочікуваними успіхами для квір-жінок, адже фемінізм довго боровся за залучення гумору та іронії до свого риторичного арсеналу. Гумор може пом’якшити серйозні політичні вимоги, так само як і іронія — войовничі позиції. Незважаючи на страх перед так званим феміністичним «занудством», Сара Ахмед зауважує, що гумор може стати вагомим інструментом: «Коли ви смієтеся над чимось, ви можете зробити його більш зрозумілим, перебільшити його вплив і водночас позбавити його влади над собою». Так гумор та іронія сприяють самоствердженню, а отже є стратегіями виживання.
Водночас важливо розрізняти жіночий і феміністичний гумор. Вірджинія Вулф у книжці «Своя кімната» (1929) наголошує, що Афра Бен стала прикладом для всіх письменниць не тому, що її гумор був прогресивнішим, ніж у її сучасниць, а тому що вона могла заробляти на життя своєю творчістю. У своїй найвідомішій п’єсі «Ровер, або Вигнані кавалери» вона навіть жартує про зґвалтованих жінок. Там, де жінки вибороли право на існування в сценарних кімнатах ситкомів, редакціях сатиричних журналів та біля мікрофонів комедійних клубів, вони також вибороли право на жарти, які є такими ж жінконенависницькими, реакційними та безглуздими, як і жарти їхніх найуспішніших колег-чоловіків зі школи лінивих упереджень коміка Маріо Барта.
Жіночий гумор страждає від браку різноманітності так само сильно, як і чоловічий. Протягом останніх двадцяти років американську телевізійну нагороду «Еммі» у номінації «Найкращий комедійний серіал» часто отримували серіали, де відзначалися сильні жіночі головні ролі або де колектив героїв мав рівне представництво статей. Водночас головні персонажі в таких серіалах, як «Секс і місто» (1998–2004), «30 потрясінь» (2006–2013), «Віце-президент» (2012–2019), «Погань» (2016–2019) і «Дивовижна місис Мейзел» (2017–2023), — це переважно білі гетеросексуальні жінки, які зазвичай не стикалися з економічними труднощами. Проте завдяки своєму успіху зірки та режисерки також відчинили двері для своїх колег, таких як Марґарет Чо, Флейм Монро та Тифані Гедиш. Наразі вони успішно виступають на великих сценах, які кардинально змінилися завдяки руху #MeToo.
Реґіна Барека, яка майже 30 років тому видала авторитетну антологію жіночого гумору (The Penguin Book of Women’s Humour, 1996), справедливо зазначає, що жінки не стали раптово смішними в 1990-х роках, так само, як вони не розвинули професійні амбіції «за одну ніч» у 1970-х, сексуальну свідомість у 1960-х або здатність мислити наприкінці ХІХ століття. Коли справа доходить до ретельного вивчення та оцінки історії жіночої комедії, то це лише початок. Біографія Рикарди Віліман («Ким я була?», 2022), яку нещодавно опублікував Еліас Ґаук, доводить, що за потреби цю історію також можна написати у жанрі крутійської повісті в стилі мок’юментарі. Між іншим, їй приписують створення найуспішніших американських вечірніх форматів комедійних шоу та авторство численних сцен у телевізійному серіалі «Лоріо».
На жаль, так само вигаданою є й історія «Дивовижної місис Мейзел», нещодавно завершеного, знятого в чудових декораціях, дуже жвавого серіалу про новаторку стендап-комедії, яка протягом п’яти сезонів мусить поступатися словом колегам-чоловікам, вислуховувати від них повчальні лекції та триматися в тіні, перш ніж стати зіркою. Історія успіху природного таланту жінки, яку приголомшливо зіграла Рейчел Броснаген, що виривається на свободу від свого обожнюваного тата, чоловіка та дітей, аби зі сцени провокувати можновладців жартами про пеніс, не є історично правдивою, а постає як приваблива фантазія про здійснення мрій, яка зображує витоки жіночого стендапу в США та вигадливо розповідає про справжніх новаторок комедії. Одного разу Міріам Мейзел зустрічає Джекі Мейблі («Матусю») — видатну постать в історії афроамериканської комедії, яка, враховуючи її тривалу та впливову кар’єру на гумористичній сцені, заслуговує на ще більшу увагу. Елейн Мей, кар’єра якої багато в чому надихнула авторів серіалу і про яку ще кілька років тому могли просто забути, залишається поза кадром. На початку 1960-х років Мей спричинила фурор комедійними етюдами з Майком Ніколсом, а у 1970-х роках була одноосібною режисеркою кількох великих голівудських фільмів. Проте після легендарного комерційного провалу фільму «Іштар» (1987) Мей перетворилася на таємничу постать у сфері кіно: вона бралася редагувати чужі сценарії, а її ім’я навіть не згадувалося у титрах.
Існує багато подібних життєвих випадків, коли кар’єра може стати як можливістю, так і прокляттям. Шалений успіх першопрохідців, таких як Джекі Мейблі («Матусі»), обіцяє славу та стає прикладом для наслідування, але водночас збільшує тиск на послідовниць.
Ремейк «Мисливців за привидами» (2016), який запустили після успіху «Подружок нареченої» і який став об’єктом безжальної критики в інтернеті ще до виходу в прокат, показує, що жінкам ще далеко до здобуття можливостей, якими десятиліттями користуються, наприклад, Адам Сендлер чи Еді Мерфі — витрачати 100 мільйонів доларів на посередні розважальні блокбастери, які одразу ж забуваються. Поки такі великобюджетні кінопроєкти залишаються ризикованими інвестиціями, істеблішмент, радше за все, сприйматиме жінок-коміків як гомеопатичні ліки для омолодження. 2021 року Фібі Волер-Бридж отримала можливість стати співавторкою сценарію до сиквелу про Джеймса Бонда «Не час помирати», а зовсім нещодавно зіграла хрещену дочку підстаркуватого археолога Індіани Джонса у фільмі «Індіана Джонс і реліквія долі»; Кейт Макінон, Обрі Плаза і Тифані Гедиш так само привернули до себе увагу подібними ефектними ролями. Той, хто відвертається від таких другорядних ролей, просто не зможе зрозуміти винахідливість «смішних жінок», яким належить майбутнє. Він також не матиме можливості подивитися в осяяне сміхом обличчя Розани Бар, ім’я якої протягом десяти сезонів згадували у вступних титрах однойменного серіалу. Можливо, Елен Сиксу мала на увазі саме це, коли в есеї 1970-х років згадувала про сміх Медузи, якого більшість уникає. Сиксу заохочує нас зазирнути в обличчя Медузи, що сміється, тому що в ньому ми можемо впізнати самих себе.
Стаття вперше була опублікована німецькою мовою під назвою «Sie macht wohl Witze? Über komische Frauen in der Popkultur» в журналі 54 books 5 жовтня 2023 року.
Переклали Анастасія Коваленко, Дарина Демиденко, Дар’я Сімутіна, Катерина Лукьянова, Марія Пікож, Катерина Кириченко, Анастасія Лісова, Юлія Климанська.
