Орєхова Анастасія. Конкурс драбблів
Де-не-де виблискують смарагдовим скельця. Тога вільно спадає з плечей, ховаючи за тканиною вигляд людського тіла, залишаючи видимими лише руки, шию та обличчя.
Не допомогло, не врятувало. Пам'ять назавжди заплямована, як і тіло тими долоневими скельцями.
Очі блищать лютою, до білого розжареною ненавистю; бажанням помсти, таким пекучим й нестерпним, якою є мрія зняти з себе шкіру, спогади й доторки.
У відображенні на неї дивляться мільйони: старі й малі, жінки й чоловіки — усі однаково зламані, спаплюжені. За них вона потягнеться до клинка, до ворожого горла, рук та язика – щоб подарувати спокій, і більше не чути шипіння змій навкруги.
