Авторитарна спокуса: правий поворот західного консерватизму

Автор: Норберт Райхель, редактор онлайн-журналу «Demokratischer Salon».

«Еклектична та мінлива природа фашистської ідеології сприяла її стійкости як політичного руху, дозволивши фашизму стати саме тим, чого нині потребують його прихильники — естетизацією фашистського насильства, в той час як по всьому світу зростає кількість ультраправих. За умов поширення авторитаризму в різних країнах і зростання занепокоєння щодо можливого повернення фашизму у іншій формі, слід пам’ятати, що фашизм означає масові вбивства» (Рут Бен-Гіят, розділ «Фашизм» у книжці Девіда Ранана «Мовне насильство», Бон: видавництво «Dietz», 2022).

У 2010-х і 2020-х роках авторитарні режими перебувають на підйомі. Це і «неліберальна демократія» Віктора Орбана, і спроби монополізувати владу з боку провідної польської партії «Право і справедливість» (PiS), і діяльність турецького уряду Реджепа Таїпа Ердоґана. Не обов’язково кожен «авторитаризм» має бути фашистським, але кожен «авторитаризм» використовує елементи принципів фашизму з метою вразити своїх прихильників, а не опонентів, і усунути всіх, хто має інше уявлення про суспільство. Мабуть ключовими є питання: як далеко авторитарні політики готові зайти, щоб реалізувати свої фантазії про це «усунення» незгодних, і якими засобами?

Справжній противник ліберальної демократії — авторитаризм

В Угорщині та Польщі (принаймні на час написання статті) незручних людей відсторонюють від певних посад, а в Туреччині та Росії дисидентів ув’язнюють. Однак між цими авторитарними режимами є ключова відмінність: якщо політичні фантазії Орбана, Качинського, Ердоґана та інших можуть надихатися тоталітарними мріями, то в Росії політичні фантазії впроваджують у життя, навіть якщо тамтешній тоталітаризм зумовлений насамперед спричиненою державою пасивністю великих верств населення. Однак «новомова» (англ. Newspeak), про яку згадує Умберто Еко у «Вічному фашизмі» (нове німецьке видання 2020 року від видавництва «Hanser»), панує повсюдно. Йдеться не лише про тих, хто не називає «війну» війною. Той, хто при розгляді прав жінок, посилається на «природу» або вважає «загарбниками» тих, хто тікає від війни та бідности, робить те ж саме. Застереження Умберто Еко досі актуальне. Де можна побачити фашистів в повсякденному вбранні? Рут Бен-Гіят вбачає небезпеку фашизму в тому ж, що й Зеєв Штернгель, який писав про це у своєму творі 1976 року «Фашистська ідеологія» (нове видання вийшло у видавництві «Verbrecher Verlag» у Берліні 2019 року), а також Умберто Еко — у плинності його проявів.

Справжній противник ліберальної демократії — це «авторитаризм». Це, безумовно, перегукується з тим, що політичну партію Джорджії Мелоні «Брати Італії» (Fratelli d’Italia) називають «постфашистською» з акцентом на «пост». Але що насправді відстоюють Джорджія Мелоні та Марин Лє Пен? А що відстоює Герберт Кікль? Чи відрізняється політика Джорджії Мелоні або Марин Лє Пен, яку Теа Дорн охарактеризувала в газеті «Die Zeit» у вересні 2022 року як політику «матерів-левиць», від політики лідерів партії PiS (Право і справедливість) у Польщі, партії «Фідес» в Угорщині, «Австрійської партії свободи» (FPÖ) та «Партії справедливости та розвитку» (AKP) у Туреччині? А яка позиція німецької партії «Альтернатива для Німеччини» (AfD)? «Італійська демократія зараз знаходиться в меншій небезпеці, ніж демократія США», — прокоментував Тимоті Ґартон Еш результати виборів в Італії 2 жовтня 2022 року в німецькій газеті «Tagesspiegel». Ось його аналіз політики Джорджії Мелоні: «Ідеологія Джорджії Мелоні може бути реакційною і націоналістичною, але вона не має майже нічого спільного з прославленням військового насильства і героїчної жертовности, що характеризує фашизм, не кажучи вже про фактичне насильство всередині країни і за її межами».

Діяльність прем’єр-міністерки Італії, схоже, підтверджує правоту Тимоті Ґартона Еша, зокрема її проевропейська, пронатівська та проукраїнська зовнішня політика, яка також визначає частину внутрішньої політики. Навіть грубому силовому підходу до міграційної політики, який застосовував колишній міністр внутрішніх справ, прийшов кінець. Матео Сальвіні був відсунутий на більш-менш другорядні позиції. Близькість Мелоні до Европейської народної партії доповнює картину, а деякі консервативні політики, такі як Манфред Вебер з партії ХСС (Християнсько-соціяльний союз), який продовжує страждати від того, що Европейську комісію очолив не він, а Урсула фон дер Ляєн, схоже, виступають за тіснішу співпрацю. Але називати Мелоні «фашисткою»? Провісницею фашистського відродження в Італії?

Що дійсно загрожує демократії в більшості европейських держав, так це різновид «авторитаризму», який спирається на різні види національного історичного минулого, але, зрештою, має на меті захопити владу в державі й унеможливити її зміну. Кому належить держава? Віктор Орбан регулярно відповідає на це питання так: йому і його партії, оскільки вони мають більшість у парламенті. Як це сталося — не має значення. Навіть суди та медіа потрапили під їх контроль, бо таке було бажання більшости. Аргументація Орбана не надто відрізняється від аргументації Реджепа Таїпа Ердоґана, який дав таку ж чітку відповідь після свого обрання 28 травня 2023 року: держава належить йому, поділ між його партією та державними органами в принципі більше неможливий. Не випадково Віктор Орбан став прикладом для наслідування для всіх авторитарних сил в Европі. Навіть після 24 лютого 2022 року це не змінилося. Лише його проросійська політика привела до його ізоляції. Його ідея «неліберальної демократії» досі дуже популярна серед авторитарно налаштованих партій, не в останню чергу в Польщі.

Ототожнення держави з партією визначає політичний клімат у Польщі. Ґжеґож Маковський описує це у своєму аналізі від 16 травня 2023 року під назвою «Держава під керівництвом партії “Право і справедливість” — держава централізму, етатизму та “великої корупції”». Стратегія провідної владної партії: демонтаж верховенства права та поділу влади, концентрація медій та використання їх для партійної пропаганди, централізація громадянського суспільства, партійно-політичні призначення на керівні посади в органах державної влади, бізнесі та судовій системі: «З одного боку, держава концентрує дедалі більше повноважень і ресурсів в руках виконавчої влади. Держава дедалі більше втручається в економіку та інші сфери суспільного життя, наприклад в діяльність громадянського суспільства, які в умовах здорової демократії мають бути автономними. Водночас, це держава, яка створює механізми, за допомогою яких діє непрозоро і безвідповідально по відношенню до своїх громадян, приховуючи байдужість своїх чиновників і не караючи корупціонерів — замість того, щоб провести реформи, оснаститися механізмами належного врядування, розбудовувати потенціял експертів і стратегій та зміцнювати державну службу».

Коли я пишу цей есей, сотні тисяч людей виходять на вулиці Польщі на протести проти нового закону, який нібито спрямований проти російського впливу, але насправді відкриває двері для приборкання опозиції. 31 травня 2023 року Пйотр Бурас у гостьовому коментарі для онлайн газети «Zeit» написав: «Нова комісія матиме величезні повноваження, вона зможе, наприклад, заявити, що певна особа діяла проти інтересів Польщі під впливом Росії. Вона зможе накладати певні санкції, як наприклад, заборонити комусь виконувати державні функції на строк до десяти років. Однак, що собою являє така злочинна поведінка — точного визначення немає. Це дає комісії необмежені дискреційні повноваження класифікувати певних осіб як російських агентів — без можливости оскарження рішень». Передбачається створення «спеціяльного суду», склад і діяльність якого буде визначати виключно уряд. Під прицілом опиняється провідний опозиційний політик Дональд Туск. Аналогічний процес спостерігається в Туреччині, в результаті якого, наприклад, популярний мер Стамбула не мав можливости балотуватися на посаду президента на останніх виборах, а інші опозиційні політики на довгі роки опинилися за ґратами. Новий польський закон також передбачає можливість тюремного ув’язнення. Пйотр Бурас вважає, що це — «чітке попередження для громадських активістів, аналітичних центрів та журналістів, спроба змусити замовкнути тих, чия думка може відрізнятися від офіційної лінії».

За опитуваннями провідна польська владна партія «Право і справедливість» (PiS) набирає близько 35% голосів перед виборами до Сейму. Поки що невідомо, чи буде цього достатньо для забезпечення більшости на майбутніх виборах восени 2023 року. Номенклатура в Польщі (поки що) не так міцно сидить у кріслі, як Орбан в Угорщині. В Угорщині опозиція навряд чи має шанси перемогти на виборах після радикальних змін у виборчому процесі. У Польщі ситуація інша — і в Туреччині, до речі, теж. Умови, які існують в Угорщині або Польщі, зараз не характерні для Італії. І навіть для Австрії, хоча Австрійська партія свободи (FPÖ) набагато більш антидемократична, ніж аналогічні партії у Франції та Італії. Австрійську партію свободи (FPÖ) можна порівняти з німецькою партією «Альтернатива для Німеччини» (AfD), яка стає дедалі більш радикально налаштованою і знає, як витіснити інші партії, які стоять на її шляху, докладаючи відносно невеликих зусиль у деяких сферах, не в останню чергу в сфері міграції, політики ідентичности та захисту клімату. У Франції партія «Національне об’єднання» користується впертістю президента країни, який вважає, що може проштовхнути пенсійну реформу, про непопулярність якої він мав би знати заздалегідь. Бо одного разу він вже намагався це зробити і зазнав невдачі.

В оточенні ворогів

Ева Ілуз бачить схожу ситуацію в Ізраїлі з огляду на альянси Беньяміна Нетаньягу з ультраправими партіями. Свою книжку «Недемократичні емоції» (Берлін, видавництво «Зуркамп», 2023) вона описує як «дослідження проблеми з надією, що його висновки можна буде або узагальнити, або принаймні порівняти з досвідом інших країн». Її теза: «Охоче схвалення Нетаньягу авторитарних антисемітських правителів свідчить про глибокої зміни ідентичности держави — з представника народу на державу, яка хоче розширюватися за рахунок анексій, порушення міжнародного права, маргіналізації та дискримінації. Популізм, що лежить в основі цієї зміни, не є фашизмом. Але він є його преамбулою».

Для цієї тези Ева Ілуз, на мою думку, надає доволі переконливе пояснення. Правим партіям вигідно «сприйняття світу, як ворожого», але «ворожим» він є лише тому, що вони постійно і неодноразово про це заявляють, «це сприйняття є центральним для політичної концепції нації Орбана, Ердоґана або Нетаньягу. Всі ці політики зображують свою націю і себе як жертв та одночасно як сильних, що породжує два протилежні образи». Роль жертви — це їхній ресурс, ресентимент — їхня зброя.

Ева Ілуз так визначає цей «ресентимент»: «Його основний ефект полягає в тому, що знедолені спрямовують свої думки на власні страждання і жадають помсти, замість того, щоб зосередитися на зміні суспільної ситуації разом з іншими групами. Групи стають сприйнятливими до маніпуляцій з боку лідерів, які зацікавлені в тому, щоб перетворити історичну несправедливість на непоправну (...). Лідер стає людиною, яка обіцяє помститися за старі образи, а відтак батьком, братом, тим, хто не тільки належить до групи, а й захищає її».

Ворогами, від яких слід і необхідно захищатися, є не лише групи, які визначають себе поза межами місцевої безпосередньої ідентичности, наприклад: росіяни і німці в Польщі, біженці в Угорщині, мусульмани і всі іммігранти з Близького Сходу в цих країнах, араби в Ізраїлі, немусульмани, курди, алевіти і християни в Туреччині, а у багатьох країнах — так звані «вестерни» в цілому. Ворогами стають також члени власної етнічної групи, які не поділяють цього «ресентименту», цієї образи, і виступають за права меншин, демократію та лібералізм. Ева Ілуз зауважує: «Популістські лідери, здається, здатні робити багато речей одночасно: вони розділяють, підбурюють і створюють вигаданих ворогів, які нібито загрожують нації, а потім пропонують відновити колективну єдність, яку вони ж допомогли зруйнувати своїм націоналізмом». Людьми керує страх, як зазначає Ева Ілуз з покликанням на Томаса Гобса: «страх смерті і прагнення до комфорту». За Карлом Шмітом політика поділяє людей на друзів і ворогів.

Ступінь небезпеки у згаданих країнах варіюється. Побоювання в Ізраїлі мають реальні підстави з огляду на постійні напади палестинських терористичних угруповань, але жодним чином не виправдовують демонтаж правової держави в Ізраїлі, яким займається нинішній уряд. У Польщі, Угорщині та Туреччині ситуація інша. Ердоґану з огляду на його програми модернізації, особливо в провінціях, віддалених від великих міст, можливо, було б навіть безпечніше у президентському кріслі, якби він не ув’язнював членів опозиції; це також може стосуватися партії «Право і справедливість» у Польщі з її соціяльними програмами — вона могла б отримати більшість навіть без націоналістичного і неліберального законодавства, спрямованого на демонтаж правової держави, і, можливо, це стосується й Угорщини. Це все припушення. Основне питання, однак, полягає в тому, чому авторитарно-репресивна та неліберальна політика ультраправих партій здатна завоювати прихильність консерваторів та центристів.

Насильницьке захоплення влади?

Праві партії не мають монополії на таку поведінку. Деякі консервативні партії усвідомлюють це. Ліян Беднарц, яка вважає себе консерваторкою і є членкинею Християнсько-демократичного союзу (ХДС), 5 червня 2023 року в газеті «Zeit» висловилась щодо «бунтівного консерватизму»: «Все, що не подобається бунтівним консерваторам, вважається “моральним”. Цей термін використовується у питаннях ідентичности, міграційних тем, кліматичної політики та політики щодо довкілля, екологічних та ґендерних дебатів. Вони переймають жаргон, що походить з правого політичного спрямування, і з радістю використовують його для критики моралі».

9 червня 2023 року Андреас Ґляс опублікував есей про стратегію партій «Християнсько-соціяльний союз» і «Вільні виборці» у нинішній баварській виборчій кампанії в газеті «Süddeutsche Zeitung»: «Тож, можливо, ХСС ховається у словесному змаганні з АдН (Альтернатива для Німеччини) від безпорадности, не зізнаючись собі в цьому. Імовірно, ХСС, відчуваючи безвихідь, звертається до словесного змагання з АдН, не усвідомлюючи цього. Коли йдеться про міграцію, члени партії ХСС ретельно підбирають слова, але коли йдеться про: закон про опалення (“опалювальний соціялізм”), знайомство в школі з дреґ-королевами (“статеве виховання”), свободу слова (“заборона слова”) або про “зелених” загалом (“фантазії про перевиховання”) їхня риторика майже не відрізняється від риторики партії АдН. Звісно, як чітко зазначає Андреас Гляс, ХСС не можна порівнювати з АдН, баварська організація якої також перебуває під наглядом Федерального відомства з охорони конституції: “Той, хто прирівнює ХСС до АдН — несповна розуму”. Однак наполегливість, з якою обидві партії борються проти зеленої енергетики та “лівої політики ідентичности”, приховує відмінності між ними».

На думку Ліян Беднарц, якщо така ворожа поведінка не зміниться, «консерватизм зазнає краху», особливо якщо він відверто не визнає те, що консерватори хочуть, щоб більшість, а краще всі, поділяли їхні власні моральні уявлення, наприклад, «у питаннях ґендерної рівности та абортів». Бернарц радить: «Замість того, щоб звинувачувати лівих лібералів, звичайно, не завжди безпідставно, за надмірну “уважність до расової упереджености і дискримінації” та “культуру скасування”, консерватори, які долучаються до цих нападок, мають самокритично ставити собі питання, як вони причетні до того, що дискурс в Німеччині стає все більш ворожим». У США ми бачимо, що прихильники республіканців і демократів уже майже не спілкуються між собою.

Зрештою, виникає питання, на що готові праві політики після того, як вони взяли на себе відповідальність за управління державою? Як далеко готові зайти праві партії у переслідуванні, ув’язненні і забороні опозиції, преси і поділу влади? Наскільки далеко вони підуть задля того, щоб депортувати і вбивати кожного, хто має інші думки або виглядає не так, як вони? Наскільки небезпечним є їхній словесний радикалізм і наскільки сильним є бажання втілити його на практиці? Як глибоко укорінена ліберальна демократія серед населення? І останнє, але не менш важливе питання: чи готові консерватори боротися за демократію разом з лівими та лібералами? 

У деяких штатах США ми бачимо, що консерватори більше не готові вести таку спільну боротьбу. Враховуючи факт, що губернатор штату Флорида, Рон Десантіс висунувся на посаду президента, стає очевидним, що ідея «бунтівного консерватизму», яку згадує Ліян Беднарц, стає офіційною політикою. Це вже не є бунтом, зважаючи на більшість у відповідних парламентах і вже визначену позицію відповідного губернатора, все відбувається цілком цивілізовано. Просто приймаються закони, в яких забороняється все, що нібито не належить до консервативного світогляду. Яскравим прикладом є так званий закон «Не кажи гей», офіційно відомий як «Stop WOKE Act», який викликав запеклу суперечку з Disney Group, але, схоже, не справив враження на республіканську більшість, незважаючи на їхні тісні економічні зв’язки з корпорацією Дісней. Навчальні заклади мають виключити зі своїх навчальних програм вчення про «критичну расову теорію» та ґендерні ідентичности. У той час як у Німеччині, Бойтельсбаський консенсус вимагає, щоб все, що є суперечливим у суспільстві, також зберігало суперечливість в освітніх програмах, а у школах Флориди полеміка заборонена. Існує лише одна істина.

Політики, які прийшли до влади, можуть визначати, які курси підвищення кваліфікації організовують для вчителів. Адам Гохшильд описує, як це відбувається, у своєму есеї «Світла і темна історія» в «New York Review of Books» від 25 травня 2023 року. Вчителі, які беруть участь у програмі підвищення кваліфікації Hillsdale 1776, отримують $3 000. На цьому тренінгу вони дізнаються, наприклад, що слід вживати термін «люди», а не «раби», щоб не образити почуття білих людей, на яких можуть повісити ярлик нащадків рабовласників. Якщо демократи запропонували б відповідну програму навчання в зворотному напрямку та фінансували «критичну расову теорію», республікаці негайно б заговорили про «перевиховання». Однак критичні запитання можуть втратити свою гостроту у ввічливому діялозі, як це демонструє у своєму прикладі Адам Гохшильд: «Контакт між корінними народами Північної Америки та европейськими цивілізаціями призвів до переваг і проблем однаково для корінних народів і для колоністів», що призвело до численних «непорозумінь». Адам Гохшильд називає ці та інші приклади «історичними війнами». Німецькі політичні партії: «Християнсько-демократичний союз» і «Християнсько-соціяльний союз» далекі від таких думок і практик. Тим не менш, троє провідних політиків Християнсько-демократичного союзу відвідали Рона Десантіса в травні 2023 року. Одним з них був Андреас Шоєр, який сказав: «Я поділяю аналіз Десантіса». Статуї Рональда Рейґана та Марґарет Тетчер стоять на території кампусу в Гілсдейлі.

Культурна війна — це боротьба за все

Важко сказати напевне, що спонукає деяких «лівих» заходити на територію «правих». У Німеччині Сара Ваґенкнехт мабуть найвидатніша особа, яка це практикує. Її позиціонування іноді нагадує «навернених» з 1910-х, 1920-х і 1930-х років, яких описував Зеєв Штернгель у книжці «Фашистська ідеологія» та найвідомішим з яких був італійський диктатор Беніто Мусоліні. Але не лише консерватори та ліві схильні орієнтуватися на «правих», а ще й «центристи», в Німеччині це передусім «Християнсько-демократичний союз», «Християнсько-соціяльний союз», «Соціял-демократична партія Німеччини» та «Зелені» (я ніколи не був певен, як класифікувати «Вільну демократичну партію Німеччини», навіть якщо її лідер часто називає себе захисником «сумлінних працівників середнього класу»). Можливо, вони відрізняються тим, наскільки відкрито демонструють свою прихильність до «правих» питань. Лише деякі з них вшанували б Рона Деcантіса своїм візитом.

У червневому випуску «Blätter für deutsche und international Politik» («Огляд німецької та міжнародної політики») за 2023 рік Маркус Лінден визначає діялектику між «правим» і «лівим» мисленням у підзаголовку свого есею «Реакційна реакція»: «Як критика “лівої” політики ідентичности перетворюється на “праве” мислення про ідентичність». Рух «Воук» (англ. Woke — свідомий) оголошують найсильнішим супротивником (кого, власне?), протистояти якому може лише «націоналізм». У тому ж числі «Blätter» Гендрик Кюпер і Карстен Швебе в своєму есеї «Червоні проти зелених замість червоно-червоно-зелених» додають зауваження про схильність, начебто, «лівих», але насправді буржуазних партій, Соціял-демократичної партії Німеччини та Зелених, до «правої» політики. Теза Кюпера та Швебе: «Партії картельного типу прагнуть контролю над владою, а не досягнення змін». Це почалося з наближення Герхарда Шредера до підходів економічної та соціяльної політики британського та американського неолібералізму, про що Франц Вальтер написав у 2010 році у своїй книжці «Вперед чи вниз?» (Франкфурт-на-Майні, видавництво «Зуркамп»). У певний момент це стає лише питанням збереження влади: основним завданням у таборі «лівих» є панування партій, яке, як показують Кюпер та Швебе на прикладі Франциски Ґіфай, урешті-решт стає завданням однієї особи: «На першому місці стоїть не країна чи партія, а особа». Результат: «Перетворення колись лівих партій на нових конкурнетів правоцентристських партій та на партії-картелі призводить до посилення позицій правиці».

Тим не менш, серед консерваторів спостерігається більша прихильність до «правих» тем і практик. У своїй книжці «Центр/Правиця. Міжнародна криза консерватизму» (Берлін, видавництво «Зуркамп», 2023) Томас Бібрихер досліджує спорідненість «консервативної» та «правої» політики. Його аналіз збігається з тезами двох вищезгаданих есеїв у журналі «Blätter». Він зосереджується на розвитку консервативних партій в Італії, Франції та Великій Британії і завершує аналізом ситуації в Німеччині. На початку він заявляє, що «основне припущення цієї книжки, прямо кажучи, полягає в тому, що важливо звертати увагу на динаміку правоцентристів, особливо через те, що тут вирішується майбутнє ліберальної демократії».

Консервативні партії традиційно займають центристську позицію, яку Бібрихер називає «політичним уявленням про норму, яка має відповідне нормативне значення». Йдеться про «магію центру як місця політичного тяжіння, центр — це уявний і нормативно перебільшений простір, поняття “консерватизм”, яке Франсуа-Рене де Шатобріян вперше запровадив у політичну дискусію 1818 року в журналі “Le Conservateur” (“Консерватор”), є своєрідною антиідеологією, яка можливо проявляється в тому, що консервативні партії принаймні в Німеччині схильні критикувати пропозиції лівих урядів насамперед за технічні помилки, у такий спосіб деполітизуючи їх». Твердження Герхарда Шредера про те, що немає правих чи лівих, а є лише хороша економічна політика, слідує цій консервативній моделі.

Томас Бібрихер пояснює прихильність консервативних сил до правих політичних позицій через існування точки розлому між ліберальними та консервативними елементами, яка визначається зваженням виборчих можливостей. Консервативні політики все більше орієнтувалися на теми, які належать до правої ідеології. Єдиний спосіб реалізувати власні владні амбіції — це, здається, культурна війна. Основними темами є міграція та вокізм: «Якби прогресивних активістів не існувало, то з консервативної точки зору їх потрібно було б вигадати, оскільки їх можна було б експлуатувати в ім’я дуже респектабельних ідей, водночас змушуючи лівих ставати в оборону, коли вони мають лише неприйнятні альтернативи». Іншими словами, будь-яка антидискримінаційна політика делегітимізується через закиди, що вона слугує лише окремим інтересам жменьки прогресивних активістів, а не народу в цілому. Путіну, Орбану чи Ердоґану легше, бо вони можуть оголосити своїх опонентів керованими з-за кордону іноземними агентами і водночас вважати їх євреями, гомосексуалістами чи прихильниками мультикультуралізму. На демократично-ліберальному заході це не так просто, але, тим не менш, існує поляризаційна динаміка ескалації, оскільки культурні конфлікти регулярно стосуються загальної картини, що завжди виправдовує радикальніші заходи.

Консерватори, нові праві, частина буржуазних партій і навіть ліві партії можуть домовитися про обмежувальну міграційну політику і комунікацію, спрямовану проти вокізму. Щодо Европи, то тут спостерігаються розбіжності, хоча деякі праві партії вже переглянули свої позиції. Французька політична партія «Національне об’єднання» більше не закликає до виходу з ЕС, а Джорджія Мелоні також несподівано для декого швидко знайшла спільну мову з ЕС. У Польщі та Угорщині номенклатура обмежується антиевропейською, в Польщі переважно антинімецькою риторикою, але нікому не спадає на думку виходити з фінансово вигідного ЕС. Однак також помітно, що в книжці Томаса Бібрихера, як і в інших згаданих тут дослідженнях, тема захисту клімату не відіграє жодної ролі.

Втрачений образ ворога

Як така ситуація могла виникнути? На прикладі Італії та Франції Томас Бібрихер описує явище «втраченого ворога». Він стверджує, що «в епоху, коли класичні образи ворога втрачені, їх потрібно або підтримувати як живих мерців; як комунізм у випадку Берлусконі або шістдесятників у виборчій кампанії Саркозі, або створювати нові, якими б фантасмагоричними вони не були, як, наприклад, 367 жінок у бурках (у Франції)». Замість гасла партії ХДС («Християнсько-демократичний союз») на виборах 1953 року «Всі дороги ведуть до Москви», тепер всі дороги ведуть до ісламізму, а кожен мігрант особисто є нічим іншим, як авангардом ісламістського завоювання европейського континенту. Тут на думку спадає німецький анти-ісламський політичний рух PEGIDA. У деяких країнах, зокрема в Угорщині, існує також латентний антисемітизм, який в основному підживлюють конспірологічні теорії про мультимільярдера і мецената Джорджа Сороса. Але звинувачення на адресу так званих глобалістів також лунають на політичному небосхилі в інших країнах. 

Без опонентів і ворогів консерватизм безпорадний і безсилий. «З огляду на переважно туманні уявлення про порядок, які можна сформувати, спираючись на нормативну природність, консерватизм до певної міри залежить від своїх противників, чиї атаки перетворюють невизначені уявлення в чіткі позиції та протилежності». На думку Томаса Бібрихера, консерватизм є насамперед реакційним, його позиції є контекстно-специфічними, Ґерд Кенен, чи не найкращий німецький дослідник комунізму, сказав би: «Контекст переважає над текстом».

Томас Бібрихер вважає Італію, яка протягом багатьох років мала найбільшу комуністичну партію серед країн Заходу, ІКП (італ. Partito Comunista Italiano, PCI), як «авангард і лабораторію» правого консерватизму. Зникла не лише ця партія, а й класична системна партія («Християнсько-демократична партія», італ. Democrazia Cristiana, DC), яка трималася насамперед на антикомуністичній ідеології, хоча вже за часів голови ІКП Енріко Берлінґуери вона зіштовхнулася з труднощами і, зрештою, після кількох змін, не залишила жодного сліду в сучасній «Демократичній партії» (італ. Partito Demokratico, PD). Хоча в Італії досі існує маленька партія, «Партія комуністичного відродження» (італ. Rifondazione Communista), її вплив незначний, в кращому випадку її просто використовували як опудало, яким Сільвіо Берлусконі намагався налякати виборців, щоб здобути серед них підтримку. У Франції консервативна партія була фактично роздроблена. Залишилася французька партія «Республіканці», яка безуспішно намагалася скопіювати гасла партії «Національне об’єднання», але як колишні помірковані консерватори, зрештою, вони є вимираючим видом, як і християнсько-демократичні партії в Італії та інших европейських країнах, незважаючи на короткі періоди відновлення на місцевому рівні, як, наприклад, у Нідерландах. Німецькі християнські демократи зараз закріпилися на рівні, коли вони все ще потенційно здатні завоювати більшість, але цей рівень є скромним за їхніми мірками. Сьогодні результати ХДС (Християнсько-демократичний союз) вважаються успішними, якщо партія отримує понад 30 відсотків на федеральному рівні і водночас СДПН (Соціял-демократична партія Німеччини) та Зелені значно відстають від неї.

Томас Бібрихер підсумовує небезпеку, на яку консерватори наражають себе своїми заграваннями з новими правими, в одному реченні: «Потенціял сповзання до авторитаризму неминуче закладений в консерватизмі». Я б також пов’язав цей потенціял з певною безпорадністю. Консерватори декларують цінності, наприклад, «християнські цінності» або «панівна культура» (нім. Leitkultur), які кожен, хто відчуває себе прихильником, може визначити відповідно до своїх особистих потреб, але вони стають конкретними лише тоді, коли до них додається відчуття загрози. Томас Бібрихер бачить справжню проблему консерватизму в тому, що консерватори, як правило, намагаються захищати не те, що існує, як вони вважають, а те, що минає. У випадку з англійськими вищими класами це було б давнє минуле, світ «Rule Britannia», тобто імперської влади Британії. Щодо Німеччини: «Існує тонка межа між сумним культурним песимістом, який нарікає на сучасність і оплакує занепад Заходу, стоячи перед дубовим трюмо, і пегідістом, який вважає, що повинен вийти на вулиці проти цього занепаду».

Політика — справа сімейна

Там, де більше немає фіксованої, прямо кажучи, ідеології, зникає відмінність між партіями. Порятунок приходить від сім’ї. Цю сім’ю можна визначити по-різному. Наприклад, можна визначити її на регіональному рівні, як це зробив Умберто Босі з «Лігою Північ» (або ХСС у Баварії), вона може охопити всю країну, визначивши себе націоналістично, як це зробив наступник Босі Матео Сальвіні, якому вдалося перетворити регіональну партію, що вважала південь Італії відсталою Африкою, на національну партію, яка захищає італійськість від усіх зовнішніх ворогів, незалежно від того, чи знаходяться вони в Брюселі, чи по інший бік Середземного моря. Подібну стратегію застосували й англійські консерватори, просуваючи Brexit, який, зрештою, був проектом англійського вищого класу, здобув підтримку по всій країні, навіть у регіонах, де підтримували тих, хто хотів залишитися в ЕС. За винятком Берлусконі, який дедалі більше втрачає вплив, для всіх інших правих сил опонентами є вже не комуністи, а представники еліти, яких можна знайти в Римі, Брюселі чи Берліні, і які перешкоджають традиційному способу життя.

Сім’ї потрібен патріярх, провідник. Томас Бібрихер розповідає про те, як консервативні партії у Франції дедалі більше орієнтувалися на президента і як кожна партія зазнала поразки разом з ним. Власне консервативна партія «Республіканці» втратила підтримку через конкуренцію з партією «Національне об’єднання» і новими організаціями Макрона «Вперед, Республіко» та «Відродження». Яке майбутнє матиме партія «Відродження» після закінчення президентства Макрона, залишається під питанням, але також передбачуваним з огляду на його минуле. Цілком можливо, що наступна боротьба за президентство Франції розгорнеться між Марин Лє Пен і Жаном-Люком Меляншоном, особливо якщо між ними не буде нікого, хто зміг би створити своєрідний дух оптимізму. Макрон досяг цього на початку свого першого президентства, що можна порівняти з впливом Барака Обами. У разі успіху можна було б заснувати партію.

Жак Ширак відіграв важливу роль у розвитку Франції: «У 1980-х роках він здійснив поворот в сторону неолібералізму, відійшовши від жорсткої ортодоксальности, якої дотримувалася його партія. Підтримка спільного европейського проєкту також можна інтерпретувати як поступову поступовий відхід від ґолізму». Ширак представляв «різновид співчутливого нео-ґолізму», який дивним чином втратив конкретне значення, і принаймні дистанціювався від суперечливої політики свого попередника Франсуа Міттерана, визнавши «співучасть Франції у Голокості». Його наступник Ніколя Саркозі сконцентрував увагу партії на своїй особі та заробив популярність, передусім на антимігрантських настроях, пообіцявши «очистити» райони паризьких передмість: «Завдяки Саркозі антимігрантська риторика Народного фронту стала мейнстримом, що в довгостроковій перспективі мало призвести до краху правоцентристів».

Виграла від цієї ситуації Марин Лє Пен. Водночас Ширак і Саркозі своїм неоліберальним курсом створили відкритий фланг, який жодна ліва партія не змогла заповнити, оскільки за крахом консервативних партій цих двох президентів послідував крах Соціялістичної партії з провалом останнього президента-соціяліста Франсуа Оланда. Комуністи також зникли, декого з них все ще можна знайти в партії Жана-Люка Меляншона «Нескорена Франція», але, як я вже говорив, Марин Лє Пен виграла: «Коли сьогодні чуєш, як Марин Лє Пен говорить про проблеми “маленьких людей”, важко повірити, що протягом тривалого часу партія “Національне об’єднання” була виразно неоліберальною партією». Своїми антиісламськими гаслами вона навіть зуміла створити альянс між правими і феміністками. У своїх виступах вона має більше спільного з Сарою Ваґенкнехт, ніж, можливо, воліла б визнавати.

У своїй праці Томас Бібрихер глибоко аналізує внутрішні протиріччя та розколи в консервативних партіях, які зрештою призвели до того, що найсильнішою консервативною партією Франції стало «Національне об’єднання», яке зі зміною назви перетворилося з бунтівної організації на партію, що у майже традиційний спосіб об’єднує французьку націю. Обіцяна Марин Лє Пен «дедемонізація», тобто нормалізація ксенофобської риторики, схоже, досягла успіху. Якщо ви хочете рухатися на крайньому правому фланзі, ви повинні слідувати за Ериком Земуром, чиї антисемітські конспірологічні наративи, які він просуває попри власне походження, знову лунають у публічному просторі.

Схожа тенденція спостерігається і в Італії. Своєю назвою партія «Брати Італії» цитує перший куплет італійського національного гімну. Тут немає особливих ґендерних упереджень, але італійців, безумовно, уявляють як одну сім’ю. Томас Бібрихер описує Сільвіо Берлусконі та його партію «Вперед, Італіє», яку він назвав на честь бойового кличу тіфозі, італійських футбольних фанатів, як справжню партію-спадкоємицю консервативних партій, таких як Democrazia Cristiana. Він виступив проти так званої «Пентапартії», колишньої коаліції п’яти партій, створив альянси з «Лігою» Босі, а згодом Сальвіні, і не в останню чергу з постфашистським «Націоналістичним альянсом» (італ. Alleanza Nazionale) Джанфранко Фіні. Він також був першим політиком, який вийшов з фашистської або постфашистської партії і спробував реформувати партію, щоб зробити її сумісною з центристською політикою; він, по суті, також був прикладом для наслідування для «дедемонізації» Марин Лє Пен. Джорджія Мелоні розпочала свою політичну кар’єру в його молодіжній організації і, зрештою, отримала вигоду від майже однопартійного уряду Маріо Драґі, останнього з різноманітних експертних урядів Італії, в якому «Брати Італії» були єдиною партією, що не брала участи в уряді. «Ліга» Сальвіні та «Вперед, Італіє» Берлусконі все частіше стають маргінальними фігурами в правому уряді. Джорджія Мелоні нині є беззаперечним матріярхом (вона, можливо, без жодних суперечностей назвала б себе патріярхом) цього уряду та її партії.

«Постфашизм»

Важливою складовою успіху Джорджії Мелоні є відмінність італійського фашизму від націонал-соціялізму. Джанфранко Фіні ініціював цю зміну з боку італійських правих: «Безумовно, не випадково після свого гідного успіху на виборах мера Риму в 1993 році Фіні виступив з промовою на п’ятдесятих роковинах масового вбивства в Ардеатинських печерах, де в 1943 році есесівці вбили 335 італійських цивільних осіб. З одного боку, подія мала антинацистський підтекст, але її також можна інтерпретувати з точки зору історичної політики партії “Національний альянс”, згідно з якою націонал-соціялізм заслуговує на більший моральний осуд, ніж італійський фашизм. У будь-якому разі, Фіні вперше заговорив про постфашистський рух, і навіть якщо точний зміст цього терміну залишався туманним, і залишається таким донині, його вживання свідчило про спробу історизувати фашизм як завершену епоху». Одинадцять років потому, будучи міністром закордонних справ, він дав інтерв’ю у Яд Вашем, «в якому без жодних вагань назвав фашизм злом — навіть фашизм до 1938 року». 

Цілком можливо, що постфашистські партії розвиватимуться так само, як і посткомуністичні, а також можливо, що вони прийдуть на зміну консервативним партіям. В Італії та Франції дві постфашистські партії більш-менш примирилися з Европою та демократією. «Це знайшло відображення в подальших смислових нюансах: вимога “подолати режим” поступилася місцем вимозі знайти “альтернативу системі”; ця система, в свою чергу, була конкретизована як система партійности, а не ліберально-демократична система як така». Авторитарні тенденції все ще залишаються незмінними.

Розвиток Алесандри Мусоліні, яка почала свою політичну кар’єру у все ще відверто фашистській партії «Італійський соціяльний рух», потім опинилася в партії «Національний альянс», залишила її, щоб заснувати ультраправу партію «Свобода дій» (італ. Libertà d’Azione), а зараз є членом групи Европейської народної партії в Европейському парламенті від партії «Вперед, Італіє», є прикладом можливих поєднань і переплетінь. Цікаво, чи змінилася її позиція. Нечіткість між постфашистськими і колишніми консервативними позиціями в кінцевому підсумку заважає зробити остаточний висновок про те, наскільки серйозними є проевропейські та продемократичні заяви таких партій і чи права політика в кінцевому підсумку зосереджена на антиісламській та антимігрантській політиці, глибоко консервативному образі сім’ї та більш-менш радикально сформульованому анти-вокізмі.

Марин Лє Пен діяла так само. Вона заборонила в партії теми, які піднімав її батько, що не означає, що в партії більше немає членів, які їх представляють, але антисемітські висловлювання і тези, що прославляють нацистський колабораціонізм, від неї більше не звучать.

Приклад Великої Британії

У Великій Британії ситуація дещо інша. Брекзіту вдалося зробити відмінності між конкурентами на правому фланзі більш-менш неактуальними. Дейвід Кемерон, який ініціював голосування, був прихильником членства Британії в ЕС, який, за словами Томаса Бібрихера, «обманув сам себе. І навіть якщо прем’єр-міністру довелося витримати багато жорсткої критики після цього, не можна забувати, що голосування за вихід з ЕС, ймовірно, досягло б обох цілей: і партія Торі, і Юкіп реалізували б значну частину свого агітаційного потенціялу». Томас Бібрихер не вважає Кемерона «небезпечним, як Джонсон», але також відзначає його «беззастережну готовність до політичної діяльности, оскільки він регулярно був готовий йти на величезні ризики».

Важливу роль відіграла також співпраця з ліберальними демократами під час їхнього спільного перебування в уряді. Торі (консерватори) відштовхнули і втратили «партнера, з яким вони могли б впоратися з викликом Юкіп, не будучи затягнутими у вир Брекзиту». Консервативні традиціоналісти, «які підтримували “трійцю Тебіта”, названу на честь архіконсерватора Нормана Тебіта, зосередилися на трьох питаннях: податки, імміграція, Европа. Якщо бути точнішим: знизити податки, мінімізувати імміграцію і значною мірою відвернутися від Европи». Третя мета стала реальністю з Брекзитом, Ліз Трас зазнала поразки через надто радикальні плани зниження податків, а імміграцію досі не вдається зменшити. Але лейбористи також змінилися, спочатку з новими лейбористами Тоні Блера, які примирилися з неолібералізмом і сприяли тому, що інші соціял-демократичні партії також стали неоліберальними, включно з німецькою соціял-демократичною партією. Тим часом лейбористи змирилися з Брекзитом.

Марґарет Тетчер зуміла відтіснити на другий план поміркованих консерваторів, які виступали за єдність нації (англ. One-Nation-Tories) та «для яких було характерно пристосовуватися до нових змін, зокрема до них належало й те, що державі відводилася більша відповідальність за формування економіки». Хоча Фридрих Гаєк підтримував чилійського диктатора Піночета, поворот направо, який став поворотом до неолібералізму, подібний до ідей Гаєка чи Мілтона Фридмана та групи «Чиказьких хлопців», створив атмосферу, про яку, за словами Томаса Бібрихера, попереджав ще Бенджамін Дизраелі: нація може розколотися на дві частини — багатих і бідних. Спочатку Тетчер отримала шалений опір і ризикувала програти наступні вибори, але її врятувала Фолклендська війна, іншими словами — зіграла національна карта. Це також задало тон антиевропейській позиції Торі після Тетчер і Блера, яку також поділяли деякі лейбористи, такі як Джеремі Корбін, який, як і Жан-Люк Меляншон у Франції, принципово боровся з капіталізмом разом з Брюселем і ЕС.

З огляду на провал неоліберальної економічної політики та запобігання подальшій імміграції, европейське питання у Великій Британії залишилося єдиним питанням колишньої консервативної ідентичности. Ця тема була пов’язана з мрією про велич імперії, яка реалізовувалася не у військовий спосіб, як у Росії за часів Путіна, а радше в радикальному відкиданні всього, що хоч якось здавалося европейським.

А в Німеччині?

Помітно, що у Франції та Італії консервативні та праві партії відмовилися від ярликів, які могли б вказувати на будь-яку світоглядну позицію. Партії «Вперед, Італіє», «Брати Італії», «Ліга», «Національне об’єднання», «Республіканці», був навіть колись «Союз президентської більшости», Макрон заснував «Вперед, Республіко» і «Відродження» — всі ці назви в кращому випадку позначають розмиті цінності, такі як сила, єдність, рух, відродження. Жодна з цих партій не має у своїй назві соціяльних, демократичних чи християнських цілей. Британська партія «Торі» все ще мають власну назву «Консервативна партія», але цей термін також став невизначеним. 

У Німеччині все (поки що) інакше. Існує «Соціял-демократична», «Християнсько-демократична», «Вільна демократична» партії та «Партія зелених», кожна з яких має свої головні цілі та самоідентифікацію у своїй назві. Це також можна сказати про лівих, але не про партію «Альтернатива для Німеччини» (нім. Alternative für Deutschland, AfD), яка просто називає себе альтернативою. Згадка про Німеччину присутня в назвах усіх інших партій, за винятком Зелених та Лівих, але в кожному випадку означає щось інше. Поняття «Німеччина» теж досить нечітке, оскільки є різниця, чи вважати німцями лише тих, хто має німецьке ім’я, чи й всіх тих, хто його не має, але має німецьке громадянство, чи взагалі всіх людей, які живуть у Німеччині. Саме в цьому полягає суть суперечок між правими та центристськими партіями, однак ці суперечки втрачають чіткі обриси з передвиборчих тактичних міркувань. Хто такий «німець» і що означає «німецький»?

Чи є схожість у розвитку між німецькими консервативними та центристськими партіями та їхніми аналогами в інших країнах? Томас Бібрихер зазначає, що «існують певні ознаки того, що подібні зміни можуть відбутися і в німецькому контексті, а стратегія культурної боротьби з ворогом у вигляді «ідеології вокізму» може набути більшого значення». На його думку, єдиною людиною, якій, як Берлусконі чи Саркозі з Джонсоном, вдалося б повністю підпорядкувати собі партію, був би, можливо, Маркус Зедер (Герхард Шредер також мав би шанси досягти такої позиції, якби Оскар Лафонтен його не усунув). «Замість яскравих французьких Саркозі, італійських Сальвіні та британських Джонсонів у Німеччині з’явилися більш приземлені політики — Анеґрет Крамп-Каренбауер, Армін Лашет та Фридрих Мерц». Томас Бібрихер цитує Робіна Александера, який стверджує, що Вольфґанґ Шойбле сказав: «Якщо ми “вклонимося” Зедеру, то наша партія ХДС буде знищена. Тоді через чотири роки ми будемо балотуватися як “Список Зедера”». Це була б австрійська модель «списку Себастьяна Курца», яка вже перестала існувати і фактично не досягла нічого, окрім того, що ослаблена різними скандалами «Австрійська партія свободи» (нім. Freiheitliche Partei Österreichs, FPÖ) знову стала сильною. 

Розвиток класичного консерватизму партії «Християнсько-демократичний союз» у правий бік не є доконаним фактом. З одного боку, «шлях культурної війни, включно з завжди актуальною міграційною політикою, критикою подвійного громадянства тощо, ще не завершений. З другого боку, в ХДС є не лише Кречмер і Добриндт, але й Даніель Ґюнтер і Гендрик Вюст, політики, яким, наприклад, навряд чи спаде на думку критикувати плани уряду щодо спрощення натуралізації іноземців як розпродажу німецького громадянства (так стверджував Добриндт), адже вони однозначно виступають за ліберальний міграційний режим».

Але ніхто не повинен недооцінювати неприязнь до боротьби з ґендерною дискримінацією та зневажливе ставлення до будь-якої антидискримінаційної політики, яке культивується не лише в Баварії та східних федеральних землях. Це не лише схильність Губерта Айванґера, який виступає як карикатура на самого себе і знає, як завоювати увагу медіа та громадськости. «Ба більше, стратегії культурної війни обіцяють максимальну увагу з боку медій — особливо соціяльних мереж, які надзвичайно поляризовані, не кажучи вже про алгоритмізовані, за амплітудою критики та обурення». Можливо, комуністів більше немає, але є ґендер, комахи в їжі, вітряки, теплові насоси та Вінету. І, як я вже сказав, міграція.

Підсумовуючи, можна ще раз процитувати Еву Ілуз. Зрештою, йдеться про фреймінг і почуття: «Політика переплетена з афективними структурами, без яких ми не можемо зрозуміти, як хибні ідеології проникають у суспільний досвід акторів і формують їхнє бачення». І, зрештою, з «мораллю» — адже це ще одне наріжне поняття у культурній боротьбі нашого часу.

Про автора

Норберт Райхель (Norbert Reichel) народився 19 лютого 1955 року, живе в Боні та Берліні. Вивчав романістику, германістику, порівняльне літературознавство та педагогіку в Бонському університеті, працював на катедрі романістики, у гімназії в Монтабаурі, у Федеральному міністерстві освіти в Боні та в Міністерстві освіти у Дюсельдорфі. Він вийшов на пенсію 1 січня 2019 року і працює як вільний автор і публіцист. У минулому був видавцем і редактором студентської газети «Контрапункт». Як літературознавець він опублікував три книжки: Der Dichter in der Stadt [Поет у місті] (Frankfurt am Main; Bern: Peter Lang, 1982); Der erzählte Raum [Оповідання простору] (Darmstadt: Wissenschaftliche Buchgesellschaft, 1987); Der Traum vom höheren Leben [Мрія про піднесене життя] (Darmstadt: Wissenschaftliche Buchgesellschaft, 1994) та журнальні статті. Під час служби в Міністерстві він написав численні тексти про освітню політику. Нині Норберт Райхель видає онлайн-журнал «Demokratischer Salon».

Стаття вперше була опублікована німецькою мовою під назвою «Rechtsgedreht: Die autoritäre Versuchung des Konservatismus» в журналі Demokratischer Salon 10 червня 2023 року.

Українською мовою публікується з дозволу автора.

Переклали Дарина Демиденко та Анастасія Коваленко.