Уривок з книжки «Її війна». Євгенія Подобна

Уривок з книжки «Її війна». Євгенія Подобна

Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.

У видавництві «Віват» вийшла книга «Її війна». Євгенія Подобна.

Публікуємо уривок для ознайомлення.

Опис книги:

Чи є місце для любові та співчуття у підвалах зруйнованого росіянами Маріуполя? Чи може вдячність за час із коханим бути більшою за горе від його втрати на війні? Що дає сили підтримувати людей, які щойно вирвалися з окупації, коли в ці самі хвилини твій син переживає пекло на «Азовсталі»? І як це — приймати в цей світ дитя, коли за вікном обстріли, а вдома ні світла, ні води? У цій книжці звучать голоси двадцяти п’яти жінок — військових, медиків, волонтерок, переселенок, журналісток, — жінок, які пройшли полон або які чекають із полону найрідніших, які зазнали непоправних втрат на цій війні, але мають стільки сили й любові, що діляться ними з іншими.

У цих історіях багато болю: обстрілів, підвалів, ран, вибухів, смерті, — але так само в них багато світла: вдячності, віри, доброти, любові та — головного — надії. Кожна історія — унікальна, але водночас усі вони — про наш спільний досвід цієї війни, про наші спільні рани і сподівання.

У книжці вміщено історії: Валерія Зеленська, Ольга Меняйло, Ірина Язова, Анастасія Заудальська, Валерія “Оса” Васильченко, Леся “Карамелька”, Анастасія Блищик, Ярина Чорногуз, Ірина Юрченко, Вікторія Головіна, Олена Петяк, Аліна Смоленська, Ярина Мелентьєва, Олександра Безсмертна, Оксана Чорна, Євгенія Вірлич, Олена Авілова, Тамара (Ізюм), Ольга Мазенкова, Оксана Бондар, Ірина Рибакова, Наталія Попова, Євгенія Таліновська, Олена Розвадовська.

Дизайн обкладинки Нікіти Тітова, ілюстрації Тетяни Копитової

Про автора:

Євгенія Подобна – журналістка, воєнна кореспондентка, науковиця. Лауреатка Шевченківської премії 2020 року за збірку спогадів «Дівчата зрізають коси». Кандидатка наук із соціальних комунікацій. Авторка восьми документальних фільмів і шести книжок.

Уривок:

Леся «Карамелька»

[...]

Це дуже страшно, коли в тебе на руках помирають друзі. Ми поїхали за ним із командиром, і я не змогла його довезти до лікарні. Хоча робила і серцево-легеневу реанімацію, і турнікети накладала, але він помер. Я пам’ятаю все до найменших подробиць: що він мені казав, як дивився, дихав, що я робила, очі його, жилку, яка билася в нього на шиї. Я заплющую очі й до дрібниць пам’ятаю всіх померлих, яких не змогла довезти. Багатьох із тих, хто вижив, не пригадую. А мертвих — усіх до одного. Постійно копаюся в тих спогадах, аналізую, думаю: «А якби отак зробила? А може, був шанс його врятувати? А може, це я винна, що він помер?». Дуже важко бути медиком. Хлопці зазвичай не розуміють, не відчувають, що помирають. Той мій друг говорив, що він дихати не може, питав, що трапилося. Хоча є й ті, хто все усвідомлює…

[...]

Ярина Мелентьєва

[...]

Навіть коли ти розумієш, що це несумісне з життям поранення, все одно почуваєшся винною, бо ти медикиня, ти мала врятувати. Ніхто ніколи мені такого не казав, ніхто ніколи з хлопців ні в чому не звинувачував, але я однаково відчуваю за всіх загиблих свою провину. Часом люди помирали просто в мене на руках…

Були випадки, коли ти летиш у машині забирати пораненого, а за тобою падають снаряди, а тебе не дістають. Були випадки, коли сідала, плакала і говорила, що все — більше не піду. На Херсонщині загинув хлопець, наш із чоловіком друг, молодий зовсім. Росіяни розстріляли його з кулемета. Голова була... просто місиво... Я привезла його тіло медикам батальйону і сказала: «Все, я більше не піду туди. Вивозьте мене звідси, що хочете робіть, а я більше не піду». І так тривало рівно дві хвилини, поки радєйка не викликала Яріка (мене так хлопці називають), бо знову був поранений. І Ярік одразу зібрався і пішов.

[...]

 

Оксана Чорна

[...]

Коли звільнили частину Херсонської області, то всі території, на яких ми вели бойові дії і де в нас були безвісти зниклі, перейшли під контроль ЗСУ. Це дало змогу нарешті відшукати тіла загиблих. Розвідники або сапери знаходили тіла, а медики їх забрали. У листопаді ми поїхали за полеглими в село Безіменне, знайшли там підбиту автівку, у якій загинув наш начальник зв’язку, забрали його. Під час одного зі штурмів до нашого підрозділу перевівся новий начмед 1. А вже наступного дня він зник безвісти. Ніхто його не бачив, не знав, який він на вигляд. Ця історія дуже зачепила за душу. І коли ми в Безіменному шукали тіла, у мене постійно було відчуття, що вони кличуть... І що саме цього медика я повинна знайти. Там усе було заміноване: крок ліворуч, крок праворуч — смерть. У січні 2023-го, коли я вже перевелася в іншу бригаду, ми знову потрапили на той напрямок, я знову поїхала в Безіменне й шукала його. Спочатку знайшла голову окремо від тіла. Потім виявилося, що це взагалі кацапська голова. Пізніше сконтактувала з СІМІКами 2, і разом із ними, із пошуковими собаками знайшли там ще одинадцять тіл. Усі ці загиблі були з мого підрозділу. Але медика, за чиїм тілом я туди повернулася, не знайшла.

[...]

Олена Авілова

[...]

7 вересня стало відомо, що Балаклія звільнена. Я почала телефонувати синові, але його мобільний уже був вимкнений. А наступного дня мені зателефонував батько Андрія і попросив вийти у двір. Я вийшла. Він сказав сісти в машину. Я сіла, і тоді він сказав, що Андрюша загинув. Я вискочила з машини, упала на землю і дуже довго кричала. Не вірила в це... Питала його, звідки він знає. А він сказав, що щойно був у морзі і бачив тіло. Я не вірила. Наш обласний морг знаходиться поряд із моїм домом, я прибігла туди і просила показати мені тіло мого сина. У них вже закінчився робочий час, проте співробітники дуже по-людяному поставились до мене, з розумінням. Перепитали, чи точно я готова. Я сказала, що готова, і вони мені показали тіло моєї дитини... У нього все обличчя було в таких маленьких-маленьких ранках... І смертельне поранення в області серця. Із цього отвору в його тілі його найкращий друг виймав його натільний хрест, який потім мені передав.

12 вересня ми ховали наших хлопців. Андрія разом із двома його побратимами, четвертого хлопця, який загинув того дня разом із ними, батьки ховали в Мерефі. Я дуже погано пам’ятаю день похорону… Пам’ятаю, як ми приїхали на кладовище, Андрюшу і що я міцно тримала його фото в руках. Скільки людей було, облич — не пам’ятаю нічого. Під час похорону почався ракетний обстріл. Три ями, три домовини відкритих, вибухи. Ми побачили ці ракети, що летіли, хтось із військових крикнув лягати — і ми всі попадали на землю. І я тоді кажу: «Мабуть, синочку, я зараз до тебе приєднаюсь». Але все затихло. Того дня сильний ракетний обстріл Харкова був, потім ані світла, ані води не було. Пам’ятаю, коли батюшка приїхав дітей наших відспівувати, я в нього запитала: «За що?» Він відповів: «Прийди до мене, ми поговоримо». Але я так і не змогла. Після загибелі Андрія я тричі заходила до церкви ставити свічку за упокій своєї дитини... Це просто неможливо. Я не можу поки що ходити до церкви — мені це дуже боляче.

[...]


Читати також