Digital Art з ШІ
Афіша. Події
Війна, кохання, перемога
Вчитель, який змінив моє життя
Допомога бібліотекам
Зимовий конкурс
Конкурс драбблів
Конкурс одноактних п'єс
Конкурси
Поетична Хвиля
Сленг
Солодкий літературний конкурс
Фестивалі
Цікавинки культури
Читай, малюй, вигравай
Що відбувається у темряві
У Львові з'явились люди в чорному...
25 травня у Львові відбувся незвичний і цікавий захід - вистава школи playback театру. Його також називають «перформансом», оскільки в ньому акцент не на результаті, а на процесі творення. Крім того не має сценарію, проте актори не показують свої історії, а зосереджені на історіях глядачів. Тобто випадкові люди діляться назагал своїми історіями, а актори в реальному часі демонструють цю історію, нічого не обговорюючи між собою. І все це могло б перетворитися на хаос, якщо б не ведучий, який дає слово і обирає глядача, може запросити на сцену і дає для акторів структуру показу. Наприклад, ми бачили живу скульптуру, "коридор" та інші.
Плейбек театр це взагалі театр? Офіційно це різновид інтерактивного театру імпровізації, що складається з двох основних комплементарних практик: розповіді глядачами особистих історій на публіку та миттєвої художньої інсценізації акторами цих розповідей у специфічних формах.
Хто і коли це розпочав?
Плейбек-театр виник у м. Нью-Палц (США) у 1975 році, на сьогодні існує в тому чи іншому вигляді у понад 75-ти країнах світу. В Україні існує з 2001 року, і саме ця школа є офіційним представником всесвітньої мережі.
Автором ідеї і вважаються Джонатан Фокс і Джо Салас, під впливом робот Джозефа Морено та педагога Пауло Фрейре. Доречі Джонатан Фокс знає про існування української школи плейбек-театру.
Як це було для мене?
Цікаво, що актори завжди в чорному, а ведучий ні. На початку дійства всі актори представляються і діляться чимось особистим - це дуже схиляє аудиторію до щирого спілкування. Наприклад, я не збиралась нічого говорити, тому що прийшла на запрошення одного з випускників цього курсу, Олександра Пуляєва, і моєю метою було спостерігати за процесом начебто зовні. Але завдяки домашній атмосфері, створеної дуже "своїм" ведучим Олександром було супер комфортно, тож я також була активною.
Актори як інертні чорні статуї сиділи на місцях між історіями і починали рухатись як живий організм після слів ведучого. Люди ділилися своїми історіями, плакали більше ніж сміялись, але й історії були невеселими. Найбільш влучними, як на мене, були історії про собаку-ангела та подорож під дощем в автобусі. Хоча я не театральний критик як Ірина Голиздра, і не буду давати оцінку. Перша історія, продемонструвана як жива скульптура - моя фаворитка, але тут може впливати моя натура художниці. Стовідсотково можна сказати, що це наступний крок еволюції театру. Він актуальний і відповідає потребам суспільства. А в реаліях інформаційної атаки на наш мозок зі всіх сторін, людям необхідно заеуритись і щось реальне, правдиве і живе. Також задовольняється потреба бути почутим і прийнятим через увагу до своєї правди. Я дуже тішуся тим що отримала перше враження від плейбеку саме в українському середовищі. Це буде як перший поцілунок, який неможливо забути і ти точно знаєш, що будеш знову це робити.
Чи буду я вчитись цьому? Точно ні, тому що треба занурюватися в людей та їх історії, відкривати себе випадковим людям, виймати своє серце і торкатися до їхніх душевних ран, а це не кожен зможе.
Браво випускникам і всім раджу прийти до них, хоча б на виставу.
Плейбек театр це взагалі театр? Офіційно це різновид інтерактивного театру імпровізації, що складається з двох основних комплементарних практик: розповіді глядачами особистих історій на публіку та миттєвої художньої інсценізації акторами цих розповідей у специфічних формах.
Хто і коли це розпочав?
Плейбек-театр виник у м. Нью-Палц (США) у 1975 році, на сьогодні існує в тому чи іншому вигляді у понад 75-ти країнах світу. В Україні існує з 2001 року, і саме ця школа є офіційним представником всесвітньої мережі.
Автором ідеї і вважаються Джонатан Фокс і Джо Салас, під впливом робот Джозефа Морено та педагога Пауло Фрейре. Доречі Джонатан Фокс знає про існування української школи плейбек-театру.
Як це було для мене?
Цікаво, що актори завжди в чорному, а ведучий ні. На початку дійства всі актори представляються і діляться чимось особистим - це дуже схиляє аудиторію до щирого спілкування. Наприклад, я не збиралась нічого говорити, тому що прийшла на запрошення одного з випускників цього курсу, Олександра Пуляєва, і моєю метою було спостерігати за процесом начебто зовні. Але завдяки домашній атмосфері, створеної дуже "своїм" ведучим Олександром було супер комфортно, тож я також була активною.
Актори як інертні чорні статуї сиділи на місцях між історіями і починали рухатись як живий організм після слів ведучого. Люди ділилися своїми історіями, плакали більше ніж сміялись, але й історії були невеселими. Найбільш влучними, як на мене, були історії про собаку-ангела та подорож під дощем в автобусі. Хоча я не театральний критик як Ірина Голиздра, і не буду давати оцінку. Перша історія, продемонструвана як жива скульптура - моя фаворитка, але тут може впливати моя натура художниці. Стовідсотково можна сказати, що це наступний крок еволюції театру. Він актуальний і відповідає потребам суспільства. А в реаліях інформаційної атаки на наш мозок зі всіх сторін, людям необхідно заеуритись і щось реальне, правдиве і живе. Також задовольняється потреба бути почутим і прийнятим через увагу до своєї правди. Я дуже тішуся тим що отримала перше враження від плейбеку саме в українському середовищі. Це буде як перший поцілунок, який неможливо забути і ти точно знаєш, що будеш знову це робити.
Чи буду я вчитись цьому? Точно ні, тому що треба занурюватися в людей та їх історії, відкривати себе випадковим людям, виймати своє серце і торкатися до їхніх душевних ран, а це не кожен зможе.
Браво випускникам і всім раджу прийти до них, хоча б на виставу.
Автор - Марго Пугаченко