Кому належить історія?
Авторка: Юта Райхельт, письменниця та натхненниця. Досліджує тему «безсюжетности життя», у колі її інтересів — письменницька майстерність, питання інклюзивности, а також... ФК Вердер!
Впродовж усього життя я припускалася помилок — помилок у кожному з аспектів, що дійсно важили. Це стосувалося й тієї кричущої німоти, що переслідувала мене практично весь мій вік. Спершу вона не кидалася в очі. А згодом, коли я усвідомила її присутність, то порахувала, що причина лежить всередині — прихована у мені. Адже мені багато за що було соромно.
Мені здавалось, якби того ганебного почуття не існувало, тоді б я точно спромоглася взятися за власну оповідь. Розповісти світові про особисті погляди, про історію їх народження — про власне єство, врешті решт. І ось поступово я навчилася долати пекучий сором — інструментами й практиками, що подарувала мені психотерапія. Однак оповідь не складалася, тож я була впевнена: якби моя пам’ять була більш досконалою, коли б я мала більше знань — тоді вже точно всі бар’єри перед натхненною оповіддю розчинилися би як дим.
Не так сталося, як гадалося. Навіть коли осягнути власну чуттєвість нарешті вдалося, мої думки натомість сплуталися у справжнісінький морський вузол. Тільки-но я вдавалася до розмислів — чи то про себе, чи про власне минуле, вони перетворювались на суцільну плутанину. Кожне нове речення змушувало мене шукати нові й нові аргументи, аж поки уся історія не перетворювалась на хаос з тез та обґрунтувань. Що далі линула розповідь, тим менше автентичности залишалося в ній. Дивина та й годі, думала я. Як таке могло статися? Я щиро не розуміла, чому це відбувається. Що перетворює мою оповідь на той хаотичний потік? Не мала гадки. Всередині жило лишень розуміння, що належним чином розповісти історію я не спроможна.
У пошуку відповідей я звернулась до літератури. Як завше я чинила, коли мене цікавили, чи-то бентежили певні моменти. І виявилось, що навіть шукати немає потреби — усі необхідні тексти вже лежали на моїх полицях. Мені вдалося здибати безліч джерел, що торкалися тематики автобіографічних оповідей, праць стосовно проблем з пам’яттю, окремі історії, де йшлося про наслідки травматичного досвіду та їх вплив на свідомість, що унеможливлював ефективну передачу власних переживань у формі творів. Я читала про фрагментовану свідомість, поринала в тексти про письменництво. Шукала пояснень про сором.
Впродовж десятиріч я гортала їх сторінки, вчитувалася в окремі твори, чи ж колекціонувала їх, «бо це просто цікаво». Але здебільшого не бачила тих тонких ниток, що поєднували літературний світ і моє власне життя. Нині я збагнула, що часописи та книжки, що ними повняться мої полиці, пов’язані спільною темою — важливість творення оповідей на життєвому шляху та виклики, котрі постають перед людиною, яка неспроможна творити ці оповіді.
Ті тексти — «інші» тексти, були лише однією частиною вражаючого досвіду. Дивовижно, але я осягнула, що бралася до творення оповідей про себе незліченну кількість разів. Намагалася щось пояснити собі або іншим. Чи була я центральним персонажем оповідей? Щиро кажучи, не кожну з них я здатна пригадати: «Слід занотувати це. Неважливо, з чого починати — хоч з опису кімнати, де я знаходжусь. Неважливо, як починати, головне почати — адже слід це записати. Цю ідею. Яку саме — водночас і розумію, й не усвідомлюю. Можна було б запитати себе й зрозуміти, що в голові забагато думок. Або усі вони хибні. Однак це лишалось. Слід записати це».
Нотатки довелось перечитати кілька разів. Аж тоді я усвідомила, що головний герой не я, а Томас Гельвеґ: протагоніст з мого першого роману «Наслідки». Той персонаж не полишав моїх думок навіть тоді, коли роман було майже завершено, і тому я недовго думаючи помістила його в психосоматичну клініку, де відповідальна психотерапевтка закликала його: «Запишіть це!».
Записати це! Невже порада психологині стосувалася не лише героя мого твору, а й мене? Раптом мене сповнило чудернацьке відчуття: я почувалася так, ніби пів життя готувалася рушити в справжнісіньку літературну мандрівку, а сама того навіть не усвідомлювала! Врешті-решт, на шлях письменництва я стала так само несподівано як для себе, так і для свого оточення. Надто пізно я рушила цією дорогою. Я започаткувала блог, де взялася розповідати про механіку створення оповідей. Розробила Генератор Історій. Виступала на семінарах з гучною назвою «Кожен сам пише власну історію», де надихала інших до створення автобіографічних оповідей.
«Кожен сам пише власну історію» — дійсно потужне й мотивуюче гасло. Однак яким чином вписати у його координати інших особистостей, що складають невилучну частину історії окремого індивіда? Мої брати й сестри, як щодо них? Можливо, їм хотілося б, щоб про них не розповідали? Десять років тому, коли я взялася збирати фрагменти власної життєвої історії на папері, занепокоєння щодо реакції моєї рідні просто таки сколихнуло мене — адже спрогнозувати перебіг подій було просто неможливо! Як би вони сприйняли мою працю? Як щось обтяжливе, докучливе, уїдливе? Можливо, вони проситимуть не публікувати твір? Що ж тоді робити? А якщо надати їм право ветувати окремі деталі? Попросити близьких переглянути зміст твору? Чи це прохання може видатися нахабним? Моє життя проходило у химерному танку сліпця над прірвою — тим урвищем, котре я щиро намагалася не помічати. І ось я стою на його краю й дивлюсь до низу перед стрибком у невідомість, в роздумах: чи варто тягнути й близьких за собою? Припустімо, вони опанують власні емоції й прочитають мою книжку, їм це сподобається. Однак, якщо вони передумають? Змінять думку через якісь пів року, рік, можливо більше?
Такі питання хвилюють мене протягом довгих років. Певно, є щось важливе для мене у тих автобіографіях, що я зібрала у свою колекцію, адже тема братів і сестер також присутня у цих текстах. Взяти, наприклад, Віґдіс Хьорт та її «Родину Берґльйот» — автобіографічний роман, де норвезька авторка ділиться реаліями власного буття. Серед них — кричущі випадки на кшталт сексуальних домагань її батька. Вона освітлює й інші аспекти сімейних взаємодій: суперечки між братами й сестрами, що спалахують на тлі заповіту й розподілу спадщини, дискусії про визнання несправедливости й опір її проявам, брак уяви двох молодших сестер, котрий приніс неприємності іншим, і, звісно, прагнення до внутрішньої солідарности, до належного спілкування з близькими людьми — прагнення, що виявилися марними.
І ось з життєвого досвіду Віґдіс, який знайшов своє відображення у її книжці «Родина Берґльот», постає яскрава ілюстрація причин мого неспокою. Живий доказ масштабности сімейних конфліктів, що спалахують через літературні твори, — саме з цим і зіштовхнулася Хьорт після публікації книжки. Одна з її сестер, юристка Хельґа, спершу зажадала подати до суду на родичку через її твір. Однак, згодом вона змінила власний підхід і взялася до написання «контр-роману» — єдиного знаряддя, що, на її думку, могло б належним чином засвідчити відсутність автентичного відтворення сімейних драм у тексті сестри. Справжнє диво — історії, що породжують контр-історії!
На мою думку, «Родина Берґльйот» є чи не однією з найвизначніших праць, що присвячені темі сексуального насильства в сім’ї. Вона змальовує жахливу дійсність буття людини, що змушена зростати в умовах божевільної наруги, котра ззовні маскується під звичний сімейний побут міщан. Вона змальовує виклик, що постає перед особистістю, котра прагне вирватися з тенет цього жахіття. Дійсно глибока, потужна книжка! Втім, хіба якість щось важить у питанні, чого авторка може очікувати від інших? Хіба порушення недоторканности приватного життя — неприємний, але суто побічний результат мистецької самореалізації? Якщо робота й справді демонструє літературну цінність чи висвітлює актуальну проблематику політичного простору, то ми можемо ігнорувати вищезазначений аспект? Чи має право Віґдіс Хьорт порушувати ті правила, що їм неухильно слідує Лізхен Мюлєр? (У німецькій мові Lieschen Müller означає пересічну людину. — Прим. перекл.)
Наші оповіді не належать лише нам, адже людина не спроможна зберегти за собою виключне право оповідача. Едуард Луї у книжці «Історія насильства» на особливий манір розкриває цю тезу. Значну частину наративу про сексуальну наругу, що оповідач пережив, ми пізнаємо через розповідь його сестри, котра переповідає події власному чоловікові. А оповідач переказує її слова, які він підслухав.
Літературний прийом непрямої оповіді демонструє читачеві, як легко й швидко вислизають із зони нашого контролю наші власні життєві драми. Ба більше, Едуард демонструє, що інші оповідачі також докладають руку до формування наративу, адже кожен з них має власні переконання й упередження, що завше трансформують початкову оповідь індивіда. Саме тому ми дізнаємося ці перипетії з вуст сестри оповідача. Людини, котру з оповідачем пов’язують доволі суперечливі взаємини.
Як у історії Едуарда Луї, так і у оповіді Дідьє Ерибона основною характеристикою у взаєминах письменників і їх сімей постає хитромудре плетиво з образ та сорому. Вони належать до різних поколінь, однак обидва потерпають від гомофобних упереджень та наражаються на ресентимент. Брати та сестри в кожному з випадків беруть у цьому безпосередню участь. Мені справді імпонують праці обох письменників. І водночас я з тривогою запитувала себе, що скажуть про них їхні рідні брати й сестри, коли прочитають ці тексти, якщо вони їх прочитають. Я запитувала себе, чи відіграло це якусь роль для Ерібона, для Луї? І якщо ні, то чому? Тому що це настільки очевидно, що їхні брати і сестри взагалі не читали б ці тексти? Тому що з огляду на усі присутні суперечності й незгоди, усі наступні негаразди, які спровокувала публікація їх творів, вже фактично не мали особливого значення?
Мене не цікавила моральна оцінка, на неї в мене права не було. Мені кортіло дізнатися, що думали інші письменники, перед якими постали схожі проблеми. Вони здавалися мені схожими на власну — однак, насправді, такими вони видаються лиш на перший погляд. Адже мені не довелося постійно зазнавати наруги й несправедливости з боку братів або сестер. Навпаки.
Після стількох років письменницької праці у моєму світогляді все само собою прояснилося. Насамперед я усвідомила: не здатна вдіяти нічогісінько, доки текст, чи то його зміст, перебувають у безперервній трансформації. Лише створивши хоча б «сиру» версію твору, можна починати обговорювати текст — у будь-якій формі — з іншими людьми. Однак поступово я переконалася, що не варто акцентувати увагу на схваленні окремих людей — хай навіть вони і належать до моєї родини. Адже ці літературні напрацювання дійсно важливі для мене — а отже ні брати, ні сестри не мають ультимативного права висувати вимоги щодо їх змісту.
«Хороший письменник вирізняється монотонністю, як і майстерний композитор. Він намагається досконало дослідити одну проблему, заради якої й народився». Не знаю, чи належу я до категорії «хороших письменників», яку пропонує Альберто Моравія — автор наведеної цитати. Однак, що довше я працювала над створенням свого тексту, то виразніше ставало усвідомлення того, що подолання німоти і є тою однією проблемою на моєму життєвому шляху.
Така моя доля, нічого не поробиш. Так іноді трапляється в житті. Однак це також означає змиритися з наслідками. Доводиться миритись з розумінням, що інші люди мають на твої історії власне право і часом не здатні просто прийняти твоє бачення. Або не хочуть цього робити. Винятково важливим висновком для мене стала наступна теза. В конфлікті між двома сторонами, по один бік котрого я (оповідач), що силиться познайомити світ з власною історією, а з іншого — мої брати і сестри, що зберігають право залишити своє приватне життя поза наративом, не завжди можна віднайти золоту середину — навіть якщо обидві сторони докладуть спільних зусиль. Звісно ж мені здавалося, що мій твір та його оприлюднення здатні спричинити конфлікт всередині нашої родини, котрому запобігти я аж ніяк не зможу. Водночас я прагнула зробити все можливе, щоб уникнути такого сценарію. Тож коли я писала, то докладала чимало зусиль, аби якомога ліпше пристосувати літературні образи власних братів і сестер до їх потенційного бажання лишитися поза оповіддю. Їх постаті виринали лише там, де поставала життєва необхідність. Особливості й подробиці їх приватного життя, окремі деталі — моя оповідь старанно оминала кожен з цих аспектів. Вони мали лишитися тінями на межі сприйняття. Хоч ці зусилля й не гарантували їх згоди на публікацію, однак я зробила усе, на що була спроможна, аби їх особисте життя лишилося недоторканним.
«Це природний потяг, а не дилема щодо морального права людини займатися чимось», — стверджує письменниця Сандра Гофман. Працю над її автобіографічним романом «Паула» рідні Сандри сприймали як зухвалість. Для мене ж процес оповіді відчувався зухвальством лише час від часу. Тепер я осягнула, що для моїх братів і сестер його поява не була ані нав’язливою, ані обтяжливою. Коли вони ознайомилися з текстом, в моїй душі зажевріла тендітна надія: мовляв, а коли моя праця допоможе подолати німоту не лише мені, а й моїм братам і сестрам та їхнім дітям? Можливо, завдяки цьому твору їм стане легше знаходити відповіді на майбутні запитання?
Запитання оточуючих, й пошук відповідей для себе. А що як моя автобіографія стане родинним літописом? Версією подій, що боротиметься з часом. Свідченням нашого існування. Спогадом, що надихає інших ділитися власним досвідом або ж полегшує процес оповіді для когось. Як це сталося з Борисом Цирульником. Французький лікар спромігся поділитися власною приголомшливою історією лише тоді, коли свідками його оповіді зголосилися стати інші люди. Лише тоді його свідомість по-справжньому пережила увесь тяжкий досвід, крізь який він пройшов.
Якби брати та сестри не були свідками моєї історії, то наразі мені також було б тяжко розповідати людям про власну оповідь. Однак вони — не єдині, хто допоміг мені здолати німоту. Існують й інші люди, їхні свідчення, їхні розповіді. Лише посилаючись на досвід інших, я здатна боротися з тими звинуваченнями у лицемірстві, що раз за разом висувало проти мене власне єство. Саме завдяки текстам, завдяки чужим реплікам й думкам я переходжу на щабель вище. Завдяки їм я маю змогу зрости над власною колишньою сутністю — оповідачкою особистої історії, що не викликає довіри у самої себе.
Цей текст — адаптований до публікації розділ з рукопису «Я власноруч пишу свою історію. Про подолання німоти».
Стаття вперше була опублікована німецькою мовою під назвою «Wem gehört diese Geschichte?» в журналі 54 books 8 червня 2023 року.
Автор портрету Юти Райхельт: Ніколай Вольф (Nicolai Wolff).
Переклав Володимир Клапа.
