Світлана Чабан. Сільське дитинство
Сільське дитинство… У цих двох словах стільки вражень і емоцій, що вистачило б не на одну книгу. Дитячі спогади залишаються з нами назавжди, і всі події дорослого життя ми підсвідомо звіряємо з досвідом, набутим у дитинстві. Коли я бачу на картинці павука, в пам’яті спливає процес копання картоплі. Вибираєш із землі великі, одна в одну, бульби – і раптом в руці під картоплею заворушилося щось велике, тепле і кудлате. Піднімаєш картоплину, а під нею темно-сірий тарантул. Дикий вереск – і ти вже телепортувалася метрів за п’ять від павука. Через хвилі жаху пробивається бабусин голос:
- А мене колись вкусив такий павук, прямо за руку. Ох я намучилася, майже два тижні нічого робити не могла – так руку нагнало. Та й боліло добряче.
Дякую, бабусю, заспокоїли.
Інший яскравий спогад - це сільська череда.
Корів на пасовисько виганяли рано, о пів на сьому потрібно бути на вигоні. О сьомій годині женемо череду на берег пастися. Я спросоння поволі бреду за чередою, збиваючи босими ногами з вологої трави великі краплини роси. В селі, щоб ви знали, всі діти влітку ходять босоніж, навіть по стерні і по будяках. Корови зупиняються біля осоки. Обіпершись на палицю, спостерігаю, як вони вправно відривають язиком бережину і відправляють до рота. Потроху куняю. І тут раптом щось неймовірно холодне заповзає мені на ногу. Опускаю голову - на нозі сидить зелена річкова жаба і дивиться на мене булькатими очима. Вмить у голові проносяться розповіді, як одній дівчинці вчепилася жаба кігтями в ногу, і ніхто не міг її відірвати. Так і ходила бідна дівчинка з жабою на нозі, аж поки не відвезли її в лікарню і там жабу вирізали. Про дикий вереск ви вже читали, тож можете уявити мої подальші дії. Жаба ображено поскакала в болото, а я, пам’ятаючи ще один популярний міф, злякано оглядаю ногу, чи не з’явилися на шкірі бородавки. Відтоді я дуже не люблю пасти худобу.
Майже все літо ми з друзями проводили на річці. Купалися поки не синіли, потім сиділи на березі, гріючись на сонці, а коли переставали цокотіти зуби, знову лізли в річку. Річка була глибокою, вода холодна. Заходили у воду поступово, часто зупиняючись, щоб звикнути. Тому не дивно, що інколи нам до ніг присмоктувалися великі коричневі і зелені п’явки, яких ми дуже боялися. Тепер ви розумієте, чому в селі всі гарно співають? Бо коли кожного дня так пронизливо верещати, розробляються голосові зв’язки і випрацьовується дзвінкий голос.
Хто мене тільки в дитинстві не кусав і не жалив?! Це і бджоли, й оси, мухи, ґедзі, комарі, мурахи, різноманітні чорні довгасті комахи, яких всі називали «кузка», сонечка, бабки, щипавки, щось невідоме під водою та інші наші маленькі друзі.
Одного разу мене вкусив павук. Зовсім маленький, але вкусив за язика. Я розвішувала у дворі білизну і, щоб швидше розправити обома руками край простирадла, вирішила потримати прищіпку зубами. Виявилося, прищіпка була тимчасовим будиночком для невеликого павучка. Насправді нічого страшного не сталося, через два дні язик переболів і все минулося добре, але з того часу я боюся всіх павуків – великих, малих, довгоногих і коротколапих, кудлатих і голомозих, різних кольорів і відтінків.
Один з основних дитячих обов’язків у селі - ходити ввечері за коровою. І це було неабияке випробування, бо у крайній від берега хаті жила бабуся, у якої був білий півень - справжній забіяка і гроза всіх дітей. Півень мав міцний дзьоб і дуже боляче ним клювався. Мені також від нього діставалося «на горіхи», аж поки бабуся не зварила з птаха смачний наваристий суп.
Ось так ми з вами помалу дійшли до найбільшого сільського жаху, перед яким тьмяніють усі півні й індики разом взяті.
Називається цей дитячий жах коротко і просто - гусак. Гусаки бувають дуже великі. Коли ти ходиш в перший чи другий клас і зросту в тебе «метр з бантиком», то гуси тобі здаються чималими вгодованими підсвинками. Гусак вміє шипіти, як змія, при цьому витягуючи довгу, мов у жирафа, шию. Хоча у птаха дві ноги, але бігає він майже з космічною швидкістю, допомагаючи собі крилами час від часу підлітати у повітря. Дзьоб гусак має – куди там тому півню! - ніби сталеві кліщі, щипає боляче, інколи до крові. Дорогою до школи ось така пекельна машина зустрічається неодноразово. Здається, в гусаків хороша пам’ять і вони вміють визначати час, тому кожного дня терпляче чекають, коли ти йтимеш до школи, щоб швидким бігом розім’яти свої (а заодно і твої) ноги.
А ви думаєте, чому сільських дітей не так просто злякати? Бо після таких випробувань вже майже нічого не страшно.
Світлана Чабан
10.11.22 р.
