Світлана Чабан. Мамині руки

На Покрову випав сніг. Хоча говорять, що перший сніг завжди тане, але розтавати він не збирався. Навпаки, час від часу густі сірі хмари засівали землю новими порціями снігу, і на початку грудня повиростали край дороги величезні кучугури. Дні стояли ясні, сонячні. Мороз щипав за щічки дітлахів, які каталися на санчатах, а вночі розмальовував на шибках дивовижні візерунки з неіснуючих казкових квітів. Зазвичай о цій порі батьки не пускають дітей на річку гратися, бо лід був ще тонкий, але в цьому році по льоду вже навіть їздили машинами у сусіднє село.

Наближалося Різдво. Господині наводили лад у хатах, до блиску вимиваючи все, що потрапляло до рук. Найскладнішим у цьому дійстві було випрати рядна з долівки на річці в ополонці, та для мами це був справжній ритуал.

Вранці тато, взявши лом і велику сокиру, пішов на річку робити ополонку. Потрудитися довелося добре, адже лід намерз майже до двадцяти сантиметрів. Ми з мамою зняли з долівки домоткані рядна, винесли їх на двір і добре витрусили від пилу. Ці рядна ткала моя бабуся. Взимку, коли роботи на городі вже не було, мама знімала з горища великий мішок зі старим одягом, заносила його в хату, ми з нею сідали на теплу лежанку і різали одяг на тоненькі смужки. Здається, це не важко, але через деякий час на моїх дитячих пальцях з’являлися мозолі від ножиць. Та я на них не зважала, цікавість переважувала тимчасові складнощі. Ці стьожки тканини ми змотували у великі клубки і відносили до бабусі. Тим часом дідусь ставив у хаті під вікном верстат, заправляв у нього чорні капронові нитки, які були основою для майбутніх ряден. А потім починалася магія. Я любила дивитися, як вправно бабуся водить загладженим від років човником то праворуч, то ліворуч, а за ним тягнуться стьожки тканини. Бабуся давила ногами на педаль, капронові нитки перехрещувалися і з силою притискали стьожки одна до одної. Ось тут народжувалося диво. Смужка за смужкою – і потягнулася вздовж верстата різнокольорова ряднина. Я роздивлялася це різнобарв’я і вгадувала одяг, з якого створювалося рядно. Ось ця сіренька смужка - мої штанці, блакитна в червоний горошок - моя кофтинка, коричнева - моя шкільна сукня. А ось рябенька в клітинку - це мамина спідниця, картата зелененька - татова сорочка.

Тепер ці доріжки, які тривалий час прикрашають нашу долівку, потрібно випрати перед святом. Мама бере коромисло, складає на нього рядна, завдає собі на плечі і поволі рушає стежкою через город до річки. У мене також важлива місія - я несу праник. Він великий і важкий, темно-сірий від надмірної вологи, з довгими повздовжніми тріщинами. Приходимо на річку. Мама у битих валянках з глибокими калошами, щоб не промочити ноги, кладе рядна біля ополонки. Бере одну ряднину, опускає її в ополонку, щоб намокла, потім потроху витягає і складає біля ніг «гармошкою» у два-три шари. Бере праник, високо підіймає його над головою і з розмаху б’є по ряднині. Бризки води розлітаються навкруги, щедро поливають маму, дістають і до мене. Гуп! Гуп! Гуп! - розноситься понад річкою. Мама дістає з льодяної води ще частину ряднини, знову складає декілька шарів поверх вибитих і знову дає волю пранику. Саме зараз мама особливо гарна - щоки рум’яні від морозу, волосся вибилося з-під хустки, і на ньому блищать краплини води. Але мою увагу привертають мамині руки - вони горять, мов жар. Знімаю рукавичку, дивлюся на свою руку, вона біла і, здається, у пальці зайшли зашпори, здивовано звертаюся до мами:

- Мамо, чому тобі не холодно прати у льодяній воді, а я навіть у рукавичках змерзла?

- Бо я, доню, працюю, - посміхається мама, - тому мені не холодно. А ти стоїш на місці, от і змерзла. Побігай трохи, зігрієшся.

Я розганяюся і ковзаю по льоду як на ковзанці. Добре, що зараз вся річка одна велика ковзанка. Вітер зігнав майже весь сніг під високий лівий берег і він закутав пухкою ковдрою сухий очерет та розлогі верби. За вербами на березі схилили свої віти майже до землі густі вишні, а далі, за ними, над самою водою росте розлога стара яблуня-дичка. Вода розмила берег і оголила частину коріння яблуні. Ми знали, що десь під цим корінням, глибоко у норі, жили тхорики. На снігу було видно їхні сліди.

Потроху зігріваюся, а мамі стає жарко. Вона знімає зимове пальто, віддає мені і залишається на морозі у теплій сукні і безрукавці.

Прання триває близько двох годин. Я встигаю набігатися по льоду, і ось нарешті ми збираємося додому. Мама знову складає рядна на коромисло, порівну з обох боків. Мокрі рядна дуже важкі і я всіма силами стараюся допомогти мамі підняти коромисло на плечі. Я знову несу мокрий праник і спостерігаю, як з ряден спочатку майже струмками, а потім тонкими цівками стікає вода. Поки доходимо до двору, вода поволі замерзає і звисає аж до землі дрібними бурульками. У дворі мама перекладає рядна у ночви і по одній розвішує на протягнутий сталевий дріт, щоб вимерзли. Я допомагаю - подаю прищіпки. Вже наступного вечора заносимо ряднини у хату і розвішуємо над піччю, щоб повністю просохли. В хаті пахне свіжістю, зимою, снігом і святом. Найкращі запахи дитинства - це коли в хату заносять випрану і вимерзлу білизну і коли мама пече хліб.

Вночі крізь сон чую, як мама на кухні місить тісто. Воно стогне, аж пищить, під її руками, готуючись стрибати у розпечену піч. Провалююсь у сон. Невдовзі прокидаюся і розумію - мама розпалює піч. Ще звечора тато наносив під припічок дрова з акації, бо вони дають найбільше жару. Я ніби і не сплю, трохи дрімаю, додивляючись свої дитячі сни, а тим часом з-під закритої заслінки вибирається із печі хлібний дух. Він впевнено розходиться хатою, заполоняє всі закутки, заглядає до мене в ліжко. У ньому є все: і спекотні літні дні, і золотисті поля стиглої пшениці, кисло-солодкий присмак дозрілих вишень, терпкий запах чебрецю та материнки. Він ввібрав у себе рясний дощ, кожен промінь лагідного сонечка і густі хвилі сірого вранішнього туману. Знаєте, що таке щастя? Це коли ти зовсім мала дитина, дорослі клопоти тебе не хвилюють, ти лежиш у теплому ліжечку, а хату наповнює запах свіжоспеченого хліба. Мені вже не лежиться, тому швидко біжу на кухню.

Мама ліпить пиріжки. В тарілках накладена начинка: сир, вишні, покришені кусочками яблука. На великій пательні красується калач. Беру пірце, вмочаю його в олію і щедро змащую пиріжки, щоб вони не злиплися. Поки пиріжки підходять, мама виймає з печі хліб. Вона підтягує кочергою форму з хлібом і швидко, голіруч, перекладає його на стіл. Я не можу відвести погляд від маминих рук, здається, на них перейшов жар з печі, і вони горять своїм внутрішнім теплом.

- Мамо, тобі не пече? Хліб такий гарячий!

- Ні, я роблю все швидко, тому не встигаю обпектися.

Я не можу надивуватися, які то в мами руки? Вона може ними і в ополонці прати у крижаній воді, і витягати з розжареної печі гарячий хліб. Мені цікаво, чи я буду такою, коли виросту?

Десь у далекому майбутньому, коли я витягатиму із газової духовки пиріжки і викладатиму їх із жаровні на стільничку, мій син запитає у мене:

- Мамо, тобі не пече в руки?

- Ні, я роблю все швидко і не встигаю обпектися, - відповім і сама собі розсміюся, бо зрозумію, що я ненароком повторила мамині слова.

А зараз мені затишно і радісно, адже сьогодні Святий вечір. Я уявляю, як мама зав’язує у квітчасту хустку калач і рум’яні пиріжки, кладе вузлик на санчата, і я вирушаю носити вечерю. Спочатку до бабусі, потім до хрещених. І в кожній хаті сьогодні неодноразово лунатимуть дзвінкі дитячі голоси:

- Прислали тато й мама до вас вечерю!

Хрещені обдаровують дітей подарунками, як колись у цю чарівну ніч обдаровували волхви Боже Дитя. Щира дитяча радість підіймається аж до небес, де вже зійшла Різдвяна зірка, звіщаючи землю про велику радість - народження Божого Сина.

Світлана Чабан

14.01.2024 р.