Наталія Шевель. Таємнича горобина
Історія з життя
Таємниче зітхаючи задивилася горобина. Певно, пригадала свою господиню. Вона, красива і пишна, неабияк її чекала, виглядаючи з дороги.
Усі мрії і надії Раїси знала горобина. Ота таємнича, що особливо була незвичайною і загадковою восени, коли простягала свої ледь жовтаві плоди і радувала різнолистом. Кетяги горобини не червоні, бо вони швидше нагадували б жінці її біль, оту запеклу кров на вустах, що й не змити. "Вони незвичайного кольору, - часто думала Раїса, дивлячись на гілля, - через те вони чарівні". Часто стояла під деревом, що не раз було її прихистком від лютого чоловіка. Не раз роздумувала жінка, ніби запитуючи у вірної, якій повідала не раз про свою біду. Запитувала сердешна з болем:
-Де ж та межа? Чи буде край її поневірянням?
Тоді щедра на прихисток горобина шелестіла листочками, а ранньої осені ще й нахиляла свої кетяги до господині, ніби хотіла приховати її сльози. Хоча і росло деревце ближче до вулиці, подалі від будинку, але, чомусь, Рая його найбільше полюбила і берегла. Бо одного разу, взимку, коли ні паморозь, ні іній не прикрив його, а бралося на відлигу, то деревце мало тьямяний вигляд. Тоді Микола його ледь не зрубав. Замахнувся сокирою чи то на дружину, чи на горобину. І лише Раїсин відчайдушний крик, який йшов із самого серця: "Не чіпай!", умовив опустити несамовиту сокиру. Тільки було злегка пошкоджено стовбур деревця. Тоді доглядала Раїса за ним, мов за малою дитиною. Хоча син, насправді, давно виріс. Знала, жінка, що вірна горобина зносила разом з нею зради і біль, була свідком не одного знущання. От тільки якби могла вона озвірілого зупинити. Прийде господиня до неї, пригорнеться, прихилить пишні віти до себе, занурить в них обличчя і плаче, гірко ридає, нарікаючи на свою недолю. Тоді замовкне з думкою: "Хоч би не почув". Тоді вже мовчки плаче і зітхає. Так було і цього разу, коли він посеред кімнати звелів танцювати жінці… босій по битому склу. Не витримала Рая його щоденних випивань, тож розбила пляшку оковитої. Оту болючу причину, як вона вважала, всіх її страждань. Бо як не п'є, чоловік, як чоловік, і допомога, і розрада. Вскрізь разом. Нікого з рідні поряд. Син з родиною проживав далеко.
Не раз стояли під горобиною вдвох. Микола знав, що дружині подобається красиве дерево. Тоді красуня горобина по-справжньому за них раділа. І плоди не раз разом рвали. А тепер і Раїса, і горобина не на жарт злякалися, бо ніхто такого повороту подій не чекав. Чоловік, дійсно, оскаженів, так йому було жаль невипитої улюбленої. Тож зніс до кімнати, де були осколки від пляшки, посуд, побивши його, наробив череп'я і скляння. Ніякі вмовляння не допомагали бідолашній. Після довгих прохань змушена була виконувати примху ще не зовсім захмелілого, але невблаганного чоловіка: танцювати босоніж на встеленій черепками і склом щербатій долівці. А Микола стояв і аплодував. Тоді Раїса думала, що то кінець її подружнього життя. Адже таке пробачити неможливо. Але куди їй було йти? Виплакалась тоді горобині, цілий тиждень ходила своя не своя. Думала, що й не простить ніколи.
Та ні, дожили до старості. Першим покинув цей світ Микола. А через декілька років несподівано померла Раїса. Жінка була відповідальною, працьовитою, шанованою на роботі людиною. Майже ніхто ніколи не здогадувався, що коїлося в неї вдома.
Як тільки за нею тужила горобина. Адже її господиня була така гостинна і привітна не зважаючи ні на що. Нікому ні про що не говорила. Таємницю її життя знала тільки горобина.
