Оповідання Злодійка. Іван Сидорчик

Оповідання Злодійка. Іван Сидорчик

 – І не був би у нас злодієм, так зроблять! – бідкалась Матруна, під кінець роботи на колгоспному полі набираючи якогось зілля для свого поросяти.

Я, каже, можливо, й не крала б. Але ж, самі знаєте, що як створювали артіль, то пооббирали всіх нас, як москаль сибірських чукчів та якутів, що, як хтось розповідав, і досі серед вічної мерзлоти у юртах живуть. Залишили їх в живи із їх лижами, собачими упряжками та оленями, аби вони й далі трудились та всю ту «недєлімую» та всім, що мають, забезпечували… Мало того – ще й злодіями всіх нас, де при місцю, а де й зовсім ні, обзивають. А було це ось як, – загледівши зацікавленість у очах молодших колгоспниць, які вже пізніше в ланку прийшли, та продовжила свою розповідь.

Землю в людей повідбирали, чистісінько під самісінькі вікна повідрізали, аби не на себе, а на громаду більше трудились. Не платили нічогісінько, отож, щоб вижити, мусили біля земельки поратись, якусь додаткову латочку вкрадки прибавляти до свого наділу. Але ж комусь те впало в око, заздрість заїла – отож донесли до вух начальства й давай повсюди, по-новому, людей обезземелювати, бо, бач, у загальному господарстві своєї бракувало. Та й, говорили, люд біля своєї землі більше часу проводитиме, тоді, як колгоспна, до особливої хліборобської натуги не спонукає…казали, вгамовувати.

Вже червень був, жита та пшениці на людських латочках починали колоситись, висаджені картоплі скрізь повитикалися й зацвіли.

А тим нелюдом саме в таку пору приспічило відорювати від наших городів зайвину, як вони вважали. Дехто з розумніших закликав з тим усім переділом зачекати хоча б до жнив, і вже потім. Так де там! Свої трактористи не захотіли до того глуму бути причетними, то вони з районної Сільгосптехніки якогось лобуряку з потужним дизелем та залізними плугами прислали і в мент ока все перекромсали, людям біди наробили. Пізніше насіяли на тій, відкраяній в такий спосіб  латці, люпину та льону, щоб ніхто нічого не крав. Але ж де там! Якогось дня і я після денної роботи прибігла додому, почала біля хати на ніч порати, та й наказую своєму старшенькому своєму вихрастику молодшого глядіти. «Дивись, кажу, щоб шкоди не робив, а я ненадовго відлучусь.

Це ж куди? – малий допитується

 – Так ось там, якраз навпроти, за нашими грядками – колгоспні бурячки сьогодні проріджували. Схожу, подивлюся, можливо щось після того всього й залишилося, то для нашої пацьки назбираю, якщо вдасться. Чи хоча б кіш лободи нарву, бо в нас давно вже й того нема.

 – Знову будеш красти?

 – А що ж маю робити, як маємо виживати?.. Тільки нікому проте не кажіть, добре?

І вдалося! Ледве зачинила двері; ще, як кажуть, не встигла й від хати відійти, толком до того поля в сутінках придивитись – як малий  пуцьвіріньок розчинив вікно й щосили в мій бік гукає:

 – Мамо, а вже накрала буряків? Якщо  вже – то вертайся додому, бо й ми вельми їсти хочемо…

Воно б нічого, та, як на лихо, на ту пору наш вічно п'яний бригадир неподалік нашого двору вештався, ще звечора загадуючи на завтра на роботу й те все почув.

 І кого ж це ви тут, горобенята, так голосно кличете? – на мить відліпившись від плоту, поцікавився в малих.

 – Маму – відказав старшенький.

 – Але ми вам не скажемо, що вона пішла на колгоспне поле буряки красти! – дзвінким голосом випалив меншенький і сховався за занавіску.

 Ось так я й вперше порушила колгоспну дисципліну, – зізналась Матруна. Й додала: хоч нам завжди в артілі твердили, що все наше, то колгоспне, а все спільне – то наше. Але, як виходить, так було лише на словах.

А вдруге я проштрафилась, коли за якийсь час, восени, наша ланка починала збирати колгоспну моркву, що, на диво, тоді гарно вродила.  Чимало за день накопали. Все в мішки зсипали, на підводи вантажили та до колгоспних кагатів біля ферми возили.  І ту мене, як кажуть, переклинило: а дай, думаю, і для себе декілька гарних морквин візьму. Всеодно кудись, комусь невідомому опісля відправлять. А вже як почне псуватись – то худобою згодують, або ще де подінуть.

Та тільки сховала той набуток у свою хустку, щоб потім забрати додому – як чую позад себе голос нашого голови, що на ту пору навідався оглянути за день зроблене. Мов кіт, тихесенько підійшов до мене ззаду й так хитро, посміхаючись, запитує «А що це ти там, мила наша Матрунцю, в себе, в хустці ховаєш? Я й обомліла з переляку. Та все ж відповідаю ледь не тремтячим голосом:

– Як що? Моркву беру, хіба ж не бачите? – відповідаю йому. Он скільки вродило. Гадаю, ніхто від того не збідніє. А для дітей – радість буде.

 – А я, – бурчить уже сердито, – так не гадаю. Бо що буде, коли кожен ось так, потроху, для себе все братиме??! Хочеш під суд? Так я тобі це можу забезпечити. І відправлю, куди слід. Ти ж мене знаєш!

Так, я справді його знала, відала, що він на все здатен, тож опустила голову й мовчала.

– Давай так, – за якусь хвильку змилостивився він. «Оце зараз ти її перед всією ланкою з'їси, або на себе ображайся. Вибір за тобою.

І що було робити? – не то в себе, не то в інших запитала нещасна молодиця. Отож, присоромлена, сіла на краю поля, та й вминаю оту, приготовлену для крадіжки моркву. Сльози від сорому з очей струмками течуть, в рот та морква мені не лізе, а їм. І так майже всю, ледве не піввідра, схрумала.

Вся моя ланка від сміху аж за животи береться; гуртом регоче з тої безплатної вистави, де головною героїнею виявилась я. Дівчата, котрі молодші й ще дурні – раз по раз, з підковиркою, запитують в мене: «Ну як, Матруно, смачна колгоспна морква, чи не дуже?.. І нікому було  за мене заступитись, захистити самотню жінку, що в тогочасній суцільній злидоті двох синів вже й не знати як в ту незатишну пору змалечку годувала, намагаючись на ноги поставити… Ось так, – завершила вона свою невеселу оповідку, – далеко не з власної волі я назавжди й стала для всього села  злодійкою…

2024 р.


Читати також