Театр зцілення: чим може допомогти драматерапія під час війни
Автор: Майкл Рейсмен, американський драматерапевт
Відбій повітряної тривоги в м. Київ. Слідкуйте за подальшими повідомленнями. Ви як?
Мобільний застосунок «Повітряна тривога!», 2024
Метою ж цього мистецтва від самих його починів було і тепер є — правити за дзеркало природі; показувати чесноті її справжні риси, ганьбі — її власне обличчя, кожній добі і кожному втіленню часу — їх форму й відбиток.
Вільям Шекспір, «Гамлет», бл. 1601,
переклав з англійської Юрій Андрухович
У 2023 році понад третина дорослих в Україні мала діагностовані розлади психічного здоров’я, а 57% були в зоні ризику розвитку таких розладів. На жаль, система охорони психічного здоров’я України, яка була недостатньо забезпеченою ще до повномасштабного російського вторгнення, постраждала внаслідок війни і нині намагається впоратися з дедалі більшим попитом на лікування. Для вирішення кризи психічного здоров’я в Україні потрібен комплексний підхід. Одним із інструментів може стати науково обґрунтована арттерапія, зокрема драматерапія, яку українці можуть повсюдно застосовувати для зняття стресу, полегшення симптомів та розширення своїх можливостей.
У цій статті йдеться про потенціал драматерапії в Україні, зокрема на прикладі моїх воркшопів, які відбулися у Львові, Ірпені та Києві у квітні 2024 року. У першому розділі я розглядаю цілі драматерапії та її доказову базу. У другому розділі подано огляд драматерапії «трансформаційного розвитку» (англ. Developmental Transformations, DvT) — методу, за допомогою якого терапевт драматично та імпровізаційно взаємодіє з одним або кількома клієнтами у спільно створеному ігровому просторі. Третій розділ висвітлює воркшопи з драматерапії DvT, що відбулися в Україні у квітні 2024 року за участю 200 українських психологів, студентів університетів та митців.
Цілі та доказова база драматерапії
Коріння драматерапії сягає давньогрецького театру, де вистави виконували для досягнення катарсису — вивільнення глибоких почуттів — у глядачів. У книжці «Тіло веде лік. Як лишити психотравми в минулому» (2015) голландсько-американський психіатр Бессел ван дер Колк писав, що «театр дає людям, які пережили травму, шанс налагодити зв’язок одне з одним, глибоко відчуваючи свою спільну людяність». Драматерапія прагне досягти подібного ефекту, залучаючи пацієнтів як активних учасників, а не як пасивних спостерігачів.
Понад сто років тому у Відні, а пізніше у Сполучених Штатах, румунський психіатр Якоб Морено розробив психодраму — метод, у якому людина розігрує важливі події свого життя замість того, щоб просто говорити про них. Психодрама стала основою для плейбек-театру, де актори імпровізують і виконують короткі п’єси у відповідь на особисті історії глядачів, створюючи потужний емоційний ефект. Драматерапія, яка почала розвиватися як окремий напрям у США та Великій Британії у 1930–1940-х роках, включає елементи психодрами та плейбек-театру, а також вигадані історії, зокрема імпровізовані сцени та казки. На драматерапію також вплинули психологічно орієнтовані методи навчання акторської майстерності, «ефект відчуження» Бертольта Брехта, «театр жорстокості» Антонена Арто, а також фізичний і експериментальний театр, особливо натхненний ідеями Єжи Ґротовського.
Північноамериканська асоціація драматерапії пропонує таке визначення: «драматерапія — це свідоме застосування драми та / чи театральних практик з метою ефективного терапевтичного лікування». На думку Британської асоціації драматерапевтів, «драматерапія — це різновид психотерапії. Драматерапевти — це і клініцисти, і творчі діячі, які, спираючись на власні знання про театр і терапію, вдаються до застосування засобів психотерапії, зокрема драми, оповідання історій, музики, рухів і живопису, з метою розв’язання будь-якої проблеми, поставленої перед ними».
З-поміж основних завдань драматерапії можна виокремити такі: 1) вираження та стримування емоцій; 2) розвиток спостережливості; 3) розширення ролевого репертуару; 4) модифікація та розширення образу «Я»; 5) покращення соціальних взаємин і розвиток міжособистісних навичок. Дедалі частіше драматерапевти відзначають ще одне важливе завдання — розширення можливостей особистості. Ба більше, дослідження засвідчують, що театр і рольові ігри здатні руйнувати стереотипи та впливати на роботу мозку.
У сотнях книжок і публікацій, у яких здебільшого йдеться про дослідження окремих кейсів, знаходимо свідчення про ефективність драматерапії. У науковій літературі доведено вагому користь від драматерапії трансформаційного розвитку, зокрема, для дорослих пацієнтів з психічними розладами, постраждалих від насильства дітей, ветеранів війни з посттравматичним стресовим розладом та людей похилого віку. Попри те, що в багатьох країнах у лікарнях, клініках і школах працюють драматерапевти, зокрема й фахівці з DvT, часом драматерапію трактують як щось необґрунтоване, підозріле і навіть ризиковане. Цілком імовірно, що це відбувається через те, що в панівній медичній парадигмі основна увага акцентується на біологічних методах лікування, а також через обмежену кількість драматерапевтів, які мають навички кількісних досліджень, і через недостатнє фінансування вивчення результатів драматерапії (у порівнянні з фармацевтикою). І все-таки результати кількісних досліджень в галузі драматерапії дедалі активніше друкують у рецензованих наукових виданнях.
Згідно з системними оглядами кількісних досліджень драматерапії, у дорослих, які страждають на психоз, спостерігалося покращення соціального самопочуття, поведінки та симптоматики; у дорослих із психічними розладами, котрі перебували в судово-медичних установах, зменшувалися прояви гніву та зростав рівень емоційного піднесення; а серед дорослих, які зловживали психоактивними речовинами, збереглися або навіть покращилися показники щодо утримання від зловживання наркотиків, також якість життя, а відтак і соціальна активність та залученість до праці. Після сеансів драматерапії з дітьми у них було зафіксовано зниження симптомів психотравми, покращення показників соціального самопочуття, адаптації, саморегуляції та когнітивного розвитку. Решта досліджень продемонстрували в цілому помірний вплив терапії, заснованої на драматизації (психодрама та драматерапія), як на психологічні, так і на поведінкові показники психічного здоров’я, а також виявили, що такі втручання мають потенціал щодо покращення психологічного добробуту і психічного здоров’я, зокрема розладів, пов’язаних з психотравмою. Утім, беручи до уваги такі перспективні результати, варто пам’ятати, що кількісна доказова база драматерапії незначна, а багато досліджень мають методологічні недоліки, як-от відсутність контрольних груп. Сподіватимемося, що ці недоліки будуть виправлені в більш масштабних і більш обґрунтованих з методологічного погляду дослідженнях.
Методика драматерапії трансформаційного розвитку (DvT)
Трансформаційний розвиток (DvT) — це метод драматерапії, який у 1980-х роках винайшов професор Єльського університету Дейвід Рид Джонсон (David Read Johnson). За визначенням Джонсона, драматерапія — це «використання драматичних процесів задля покращення розуміння та толерантності клієнта до власних внутрішніх почуттів, які були пригнічені, уважалися неприйнятними чи небезпечними». Під час застосування цього методу терапевт бере на себе різні обов’язки, щоб допомогти пацієнтові пережити драматичні ситуації дедалі більшої складности: від невербальних звуків і рухів до образів, створення персонажів, структурованих сцен (з чітко заданими параметрами) і, зрештою, неструктурованих сцен (що передбачають вільну імпровізацію).
Трансформаційний розвиток ґрунтується на ідеях трьох царин: психодинамічної психотерапії, вікової психології та імпровізаційного театру. Психоаналіз Фройда та метод вільних асоціацій еволюціонували в психологію об’єктних відносин, орієнтовану на розуміння й удосконалення взаємин з іншими людьми. Британський психіатр Доналд Вінікот (Donald Winnicott) у своїй праці «Гра і реальність» (1971) уперше запропонував розрізняти три психологічні простори: 1) внутрішній простір, зокрема еґо людини; 2) потенційний (або перехідний) простір, який є частиною кордонів еґо, що межує із зовнішнім світом; і 3) зовнішній простір. Завдання психотерапевта вбачається в тому, аби допомогти пацієнтам підготуватися до гри в перехідному просторі. Методика трансформаційного розвитку передбачає перетворення перехідного простору на ігровий — безпечне, уявне місце, де пацієнт може драматично самовиражатися, а терапевт активно бере участь як «актор», стежить за залученістю учасників і вміло змінює хід сеансу.
Трансформаційний розвиток також спирається на дослідження з вікової психології, зокрема на праці Жана Піаже, який стверджує, що життя — це подорож через стадії когнітивного розвитку (сенсомоторна, символічна та рефлексивна), в процесі якого зменшується потреба у тому, щоб зовнішнє середовище було структуроване з чіткими межами, правилами та очікуваннями. У рамках драматерапії DvT мета розвитку полягає не в тому, щоб досягти найвищих рівнів та обмежитися ними, а в тому, щоб розширити діапазон вираження особистості. Драматерапевт, який використовує цей метод, контролює три аспекти ігрової діяльності: (i) ступінь структурованості і складності гри, в якій беруть участь пацієнти, про що свідчить їхнє просторове розташування, ролі і завдання; (ii) засоби самовираження пацієнтів, включаючи їхні рухи, звуки, зображення і використання слів; та (iii) міжособистісні потреби і емоційне вираження пацієнтів у спектрі від відстороненості з невеликою кількістю або відсутньою взаємодією до інтенсивної взаємодії з іншими. Драматерапевт робить припущення, щодо відповідних групових та індивідуальних тем і проблем, імпровізує та трансформує гру через різні втручання, які будуть описані нижче. Зрештою, цей метод включає в себе трансформації, техніку імпровізаційного театру, в якій одна сцена плавно переходить в іншу без планування чи перерви.
Спираючись на концепцію Джонсона, я дійшов висновку, що кожен сеанс драматерапії трансформаційного розвитку має проходити десять етапів. Першим кроком є привітання з боку терапевта, щоб створити теплу атмосферу. Спеціаліст запрошує групу утворити коло, стоячи або сидячи, також пояснює, як буде проходити сеанс.
Другим є ігрове введення групи в розминку, яка включає фізичні та вокальні вправи, наприклад, прості вправи для рук і ніг, а також вимова голосних. Терапевт заохочує учасників встановити зоровий контакт та розтягувати м’язи обличчя, що зазвичай викликає усмішки і сміх.
Третій етап: драматерапевт вводить групу в ігровий простір за допомогою вхідного ритуалу, наприклад, драматичного входу крізь «магічну завісу драматерапії». Це визначає психологічні рамки, які відрізняються від повсякденного життя, хоч і займають той самий фізичний простір.
Четвертий крок: драматерапевт проводить з групою дії в унісон, які передбачають повторювані рухи і звуки. Наприклад, спеціаліст витягує руки над головою, а потім просить групу повторити цей жест разом з ним, стоячи у колі. Після того, як група зробить це кілька разів, він передає рух людині праворуч від себе, яка придумує новий жест, який повторює група, а потім передає його далі по колу. У парі драматерапевт просить кожного учасника показати жест тому, хто стоїть поруч або навпроти. Це сприяє взаємодії, не змушуючи жест ставати чимось конкретним на цій ранній стадії. Таке спілкування триває до того часу, поки всі учасники матимуть можливість показати свої жести. Зазвичай цей етап супроводжується веселим сміхом, оскільки учасники групи встановлюють зв’язки з тими частинами своєї психіки, які є вільними та відкритими. Потім терапевт додає звук до жесту, наприклад рохкання, що супроводжує підняття рук, і група повторює цей рух зі звуком.
П’ятий етап: терапевт просить групу визначити свої звуки, рухи та образи. Наприклад, якщо учасники витягують руки догори та рохкають, він запитує: «Що ми робимо?», якщо учасники відповідають: «Тягнемося до чогось», терапевт запитує: «До чого ми тягнемося?» або «Що там вгорі?». Йому слід запитувати в групи, заохочуючи кожного по черзі давати відповідь, а потім попросити їх повторити те, що сказали інші. Наприклад, якщо один з учасників каже: «Це гроші!», терапевт просить групу підняти руки вгору і сказати: «Гроші!». Він може також запитати учасників: «Що це вам нагадує?» або «На що це схоже?». Потім просить кожного взаємодіяти з образом. Наприклад, якщо учасник стверджує: «Це слизька штука!», терапевт відповідає: «Кожен візьміть цю річ і покажіть її своєму сусідові!». Незалежно від образу, драматерапевт робить припущення щодо актуальних тем і проблем групи. Терапевт повинен намагатися викликати в групи різноманітні образи, переходячи від одного до іншого.
Шостий крок: терапевт заохочує групу персоніфікувати свої образи та емоції у будь-які конкретні ролі або ж персонажі: тварину, людиноподібну істоту або ж людину. Скажімо, якщо група тупотить і злісно вигукує, терапевт запитує окремих членів групи або всю групу: «Хто ти?». Терапевт повторює їхню відповідь з дужчим завзяттям і закликає: «Нумо всі повторювати!». Якщо одностайною відповіддю було «Ми розлючені велетні», тоді терапевт промовляє: «Нумо всі будемо розлюченими велетнями!». Так він заохочує людей взаємодіяти одне з одним у цій ролі, доповнюючи все це жестами та звуками. Хоч і структурована рольова гра може видаватися доречнішою, терапевтові слід зосередитися на грі з різними персонажами, аби розвинути групові теми. Для структурування гри можна використовувати кілька технік:
— «Магічна скринька» — це уявна скринька, яка зберігається десь під стелею й складається з ролей, емоцій, бажань групи та образів з усіх попередніх сеансів, позитивних чи негативних. Терапевт ефектно відкриває скриньку за допомогою групи, запитуючи: «А що всередині?», і кожен член групи, виймаючи роль або емоцію, зображує їх. У «Магічній скриньці» можуть зберігатися такі емоції, як гнів, ненависть і страх.
— «Емоційний суп» — коли учасники по черзі дістають емоції з супу й показують їх іншим.
— «Перетворення» — коли всі образи та ролі збираються в центрі й «перетворюються» в щось інше. До прикладу, якщо група зображувала неприємні образи, терапевт може запропонувати «прибрати безлад», перетворивши їх на щось позитивне.
— «Створення персонажа» — терапевт обирає уявну людину з «Магічної скриньки» й просить групу зобразити цього персонажа. Приміром, терапевт веде розмову з персонажем, дає йому ім’я та одну характеристику, скажімо, «син», а потім передає його групі. Учасники, поспілкувавшись із «людиною», формулюють нові деталі про неї, як-от вік, професію, почуття, проблеми чи бажання. Після достатньої деталізації терапевт може взяти на себе цю роль і запросити членів групи зробити так само по черзі. У своїй статті «Драматерапія в лікуванні посттравматичного стресового розладу» (1997) Мілер Джеймс і Дейвід Рид Джонсон пишуть, що цю техніку використовували з американськими ветеранами — учасниками бойових дій у В’єтнамі задля створення «глиняної людини», що уособлювала політиків і представників влади, на яких воїни були розлючені.
Сьомий крок: у структурованій рольовій грі група розігрує сцени, які виникають з образів і ролей, відображаючи важливі для них стосунки. Гра може бути вигаданою або базуватися на спогадах чи реальних ситуаціях. Наприклад, якщо група грала у велетнів і створила сина, терапевт може перетворити ці ролі в сцену, кажучи: «Серед нас є розлючені велетні» чи «Я хороший син». Локацію можна визначити за допомогою запитання «Де ми?». Якщо хтось відповість «У суді», сцена може зобразити велетнів-суддів і сина, якого звинувачують у злочині, можливо, безпідставно. Терапевт може додати персонажа, якого гратиме інший учасник, тим самим посиливши драматичний конфлікт. Приміром, у ролі батька терапевт може втрутитися в сцену в суді й промовити: «Дайте спокій моєму синові!». Також для посилення структури можна використати і таку техніку психодрами, як «порожній стілець» — коли члени групи говорять до важливої у їхньому житті людини. І навпаки: якщо сцена занадто емоційна і «реальна», терапевт може зменшити шквал емоцій, перетворивши її на щось менш заряджене, скажімо, телевізійне ток-шоу чи інтерв’ю, де члени групи можуть прокоментувати сцену.
Восьмий крок: вільна рольова гра. Терапевт дозволяє учасникам самим розвивати образи й теми у сцени, зокрема ті, що стосуються їхньої взаємодії з терапевтом. На цьому етапі три техніки сприяють розширенню особистісних можливостей пацієнтів:
— Терапевт як об’єкт. Тут терапевт стає центром гри, «причиною проблеми», і грає роль, яка відповідає уявленням групи про нього. Терапевт стає «ігровим об’єктом» для учасників, дозволяючи їм критикувати чи навіть ображати його в ігровому просторі. Авторитет терапевта може бути поставлений під сумнів настільки, що група в певний момент навіть «знищує» його в рамках сцени. «Виживаючи» після цього «знищення» і забезпечуючи місце для проєкції та вивільнення різних почуттів у ігровому просторі, терапевт допомагає пацієнтам розвинути творчість, спонтанність і взаємозв’язок. Наприклад, у групі зі стабільними пацієнтами з шизофренією, які мали досвід драматерапії, я грав роль психіатричного пацієнта, котрий чинить опір лікуванню, а пацієнти — ролі лікарів. Пацієнти-лікарі із задоволенням призначали мені дедалі суворіші методи лікування (деякі з яких вони пережили самі): від внутрішньом’язових ін’єкцій потужних препаратів до зв’язування в гамівній сорочці, а потім і лоботомії — усе намарно, адже я не піддавався лікуванню. Зрештою, зрозумівши, що жорсткі методи не діють, вони перейшли до гуманного лікування, такого як розмовна терапія та навіть драматерапія, що дало позитивні результати. Під час обговорення пацієнти продемонстрували розуміння ситуації, зазначивши, що їм сподобалося грати роль лікарів, але дехто зауважив: «Я навіть не здогадувався, наскільки складними бувають рішення лікарів».
— Випередження. Терапевт бере на себе характеристики, позицію або навіть ідентичність одновимірних ролей, які зазвичай виконують пацієнти, аби змусити їх перейти до іншої відповідної ролі, яку ті зазвичай не здатні опанувати. Скажімо, якщо пацієнт часто бере на себе роль залежної чи невпевненої особи, терапевт може першим увійти в цей образ, щоби підштовхнути пацієнта до незалежної та впевненої версії себе.
— Трансформація «тут-і-тепер», в якій сцена перетворюється на коментар до реальної взаємодії між учасниками групи.
Наприкінці сеансу корисною технікою є психоопера, в якій терапевт починає виразно співати свої слова, ніби в опері, заохочуючи учасників об’єднатися в оркестр. Спонтанність може спонукати учасників групи співати про те, що вони відчувають один до одного і до терапевта, піднімаючись на крещендо і завершуючи поклонами.
Дев’ятий крок: під час ритуалу закриття та виходу з ролей терапевт стримано та обережно завершує сеанс. Наприклад, якщо була використана «Магічна скринька», терапевт просить групу повернути до неї на безпечне зберігання всі образи, ролі та сцени із сеансу, називаючи їх одну за одною. Потім терапевт запрошує групу вийти крізь магічну завісу драматерапії та підняти її до стелі.
Десятий етап: спілкування після сеансу дозволяє терапевту переконатися у тому, що учасники групи покинули ігровий простір і повернулися до «реальності». Драматерапевт просить кожного назвати своє справжнє ім’я, прокоментувати сеанс та поділитися своїми враженнями.
Воркшопи з драматерапії в Україні у квітні 2024 року
У квітні 2024 року я провів вісім воркшопів з драматерапії у трьох українських містах (Львів, Ірпінь та Київ) для 200 психологів, студентів та митців. Перед першим семінаром мені було цікаво, чи добре сприймуть драматерапію. Чи починаємо ми з правильного кроку? Чи зможуть учасники відчути власне тіло? Чи виражатимуть вони справжні емоції? Чи зможуть вони грати під час війни? Чи підніматимуть тему війни? Чи досягнемо ми своєї мети? Відповідь на всі ці запитання була ствердною, тому що я довіряв методу, йшов повільно та дозволяв учасникам грати так, як їм зручно. Знаючи, що багато людей пережили травматичні події, а дехто, можливо, мав невилікувані психічні захворювання, я пам’ятав про просте правило: «не відкривай те, що не зможеш закрити».
Кожен сеанс я починав з міні-лекції про драматерапію та трансформаційний розвиток, пояснюючи, що воркшопи не є терапією. Потім я проводив загальну розминку для всієї групи, яка була спрямована на фізичну активність та спонукала людей сміятися, а потім переходив до сеансів трансформаційного розвитку. Оскільки у деяких воркшопах брали участь понад 30 учасників, іноді я ділив групу на підгрупи, а одного разу працював лише з одним учасником, а група спостерігала. Усі воркшопи передбачали активну дискусію.
Образи війни та зброї у різний спосіб з’являлися на кожному сеансі. У Львові у великій групі учасників сеансу з трансформаційного розвитку, яка складалася переважно з психологів та студентів старших курсів, одні хотіли позбутися уявного арсеналу зброї, а інші категорично відмовлялися це робити. Учасники, які хотіли уникнути війни під час гри, демонстрували сильніші емоції, але така реакція змусила інших членів групи втратити інтерес до гри, оскільки вони хотіли зберегти зброю. Щоб повернути їх цікавість і знайти «золоту середину», ми зібрали всю зброю — на що знадобився деякий час, оскільки її було дуже багато — і обережно заховали її в безпечному легкодоступному місці. Після цього один учасник згадав: «Я був здивований тим, що тема війни в Україні, бажання зупинити її, вплинути на її закінчення виникла дуже швидко, і водночас почався пошук засобів завершити війну, якими б фантастичними та вигадливими вони були».
Інший учасник зазначив: «Основну тему клієнт розкриває завдяки свободі гри. Я був вражений тим, як це сталося під час сеансу. Драматерапія може дозволити нам грати з символічним контекстом і трансформувати його з людьми, яким важко висловити травматичний досвід, почуття та думки. Але деякі учасники, які були більш експресивними та вносили більше енергії у гру, пригнічували інших учасників, які ставали більш інертними та просто пливли за течією». Це підкреслює загальну дилему для драматерапевта: чи використовувати енергію більш активних учасників, чи «уповільнити» групу, щоб залучити більш стриманих членів. Терапевт може вирішити це питання, об’єднавшись із більш стриманими членами групи, щоб допомогти їм самоствердитися на противагу сильнішим учасникам. Це створює конфлікт, який є суттю драми, і таким чином вирівнює енергію між двома підгрупами. Крім того, драматерапевт може керувати зміною ролей двох підгруп, щоб енергійні учасники взяли на себе пасивні ролі, а пасивні учасники зіграли енергійних людей. Так кожен учасник має можливість побачити іншу перспективу.
Воркшоп з драматерапії у Львові
Після сеансу з великою групою відбулось індивідуальне заняття зі старшою студенткою та волонтеркою Ланою. Решта групи сиділа навколо нас і спостерігала за технікою «акваріума». Ми з Ланою спілкувались невербально та через перекладача. Увійшовши в ігровий простір, ми повторювали одне за одним повільні, ритмічні, плавні рухи, а потім крокували разом. Згодом почали літати. Я й не думав, що вона поведе мене до свого рідного міста Маріуполя, щоб показати його руйнування. Зайве казати, це було дуже емоційно. Вона розповіла про те, як провела місяць в підвалі під час російського нападу в 2022 році, рятуючи своє життя незадовго до того, як місто перетворилося на руїни. Я зрозумів більшу частину, що вона мені розповідала, ще до того, як перекладач переклав її слова англійською. Лана хотіла повернутися додому, але розуміла, що не може. Деякий час ми мовчки сиділи. Вона плакала, а я не зводив з неї очей, киваючи і запевняючи, що вона в безпечному місці. Присутні також плакали. Пізніше я дізнався, що вона не могла говорити після втечі з Маріуполя і тривалий час перебувала на лікуванні. Після того, як ми вийшли з ігрового простору та вийшли з ролей, Лана поділилася, що завдяки уявній подорожі вона відчула себе спокійнішою.
На тренінгу зі студентами бакалаврату у Львові тема війни з’явилась під час подорожі до Криму на чарівному килимі. Дехто стверджував, що відвідування Криму заборонено, але студенти охоче відкинули таку заборону, улаштували пляжну вечірку та заспівали «Кавказ» Тараса Шевченка. Потім ми сіли на теплий пісок і передавали по колу магічну мушлю, яка виконувала наші бажання. Кожен озвучив своє побажання: мир, перемога та воз’єднання зі своїми друзями та сім’єю. Це був чудовий, але водночас сумний момент.
Мій наступний воркшоп відбувся в Ірпені. Приїхавши до Києва нічним потягом зі Львова, я присвятив ранок екскурсії по Бучі. Знаходячись у відбудованому районі, важко було уявити колону горілих російських танків і тіл мирних жителів, якими лише два роки тому були всіяні вулиці. У Державному податковому університеті в Ірпені я пройшов повз згорілі споруди, а потім увійшов у сучасну нову будівлю. Сеанс, переважно зі старшими студентами, проходив у гарній круглій залі з приємним освітленням, схожій на маленький театр. Я припустив, що тренінг буде зосереджений на темах війни і страху, оскільки ми були ближче до небезпеки, ніж у Львові, а в новинах повідомляли, що подальша фінансова підтримка України з боку США залишається під питанням. Однак учасникам, особливо чоловікам, було цікавіше створювати імпровізаційні сцени, де вони мандрували світом, улаштовували святкове весілля й танцювали всю ніч. Мені було цікаво, коли востаннє вони відчували такі радісні емоції. Мене вразило, наскільки вони їм віддані. Пізніше один з учасників прокоментував: «Групові вправи для мене були особливо важливими. Приємно було не тільки відчути ефект від вправ особисто, а і спостерігати за іншими учасниками та їх реакцією на дії в ігровому просторі». Це підкреслює один з унікальних аспектів драматерапії: іноді учасники — «актори», а іноді — «авдиторія». У такий спосіб вони можуть безпосередньо розвивати свою спостережливість.
Воркшоп з драматерапії в Ірпені
Останній тренінг, який відбувся в Українському державному університеті імені Михайла Драгоманова у Києві, був для студентів-психологів. На початку вони мені здались трохи замкненими, тому я скоротив міні-лекцію. Студенти із задоволенням відвідали «музей емоцій», у якому невеликі групи учасників зображували за допомогою скульптур різні емоції, що їх запропонували самі студенти: тривожність, відразу, сум, гнів, радість. Скульптури справили сильне враження, особливо сум. Потім студенти перетворились на оркестр емоцій, яким я диригував, використовуючи аркуші з п’ятьма емоціями як ноти. Їхні голоси заполонили кімнату. Я попросив, щоб хтось інший добровільно зіграв роль диригента, і багато хто з них зголосився. Кожен мав свій стиль: деякі — пафосний, а деякі — зосереджений.
Воркшоп з драматерапії у Києві
Під час воркшопу з трансформаційного розвитку ми створювали уявні ракети ППО й обговорювали, що з ними робити. Раптом один з викладачів оголосив, що тодішня повітряна тривога була серйознішою, ніж інші того дня. Студентів відправили до укриття. На моє здивування, після закінчення повітряної тривоги вони повернулися. Замість того, щоб звернути увагу на тему війни, я зіграв з ними в гру «магічна крамниця», техніку психодрами, в якій я був продавцем в магазині, де покупці можуть купувати характеристики в обмін на ті, яких вони хочуть позбутися. Студенти охоче вживалися в ролі продавців та покупців. Деякі хотіли купити впевненість в собі в обмін на страх, і після своїх покупок вони гордо демонстрували групі свої нові якості. Незважаючи на війну, яка буквально увірвалася в їхнє життя, студенти мали змогу грати з життєво важливими проблемами для їхнього особистого зростання. Після вправи учасники залишились ще на годину, щоб обговорити свої враження від тренінгу та розпитати про ефективність драматерапії. Їх відкритість і допитливість надихали.
Воркшоп з драматерапії у Києві
Оскільки драматерапія трансформаційного розвитку є відносно простою і не потребує масок, ляльок чи інших реквізитів, її можна використовувати в різних випадках без серйозної матеріальної підготовки. Тому вона здається ідеальним методом для України у стані війни. Тут успішно використовують терапевтичні можливості мистецьких практик, незважаючи на те, що українська система охорони психічного здоров’я несе на собі сліди радянської системи, яка зосереджувалась на примусовому біологічному лікуванні у великих психлікарнях, систематично порушуючи права людини. Арттерапія давно використовується при роботі з дітьми, а зараз і з військовими. Також розвивається танцювальна терапія. У 1996 році було створено Українську асоціацію психодрами, яка продовжує готувати практиків. Вистави плейбек-театру з’явилися на українській сцені на початку російсько-української війни у 2014 році. Театри виконували вистави авторів, які пережили травматичні події, щоб об’єднати спільноту та створити для ветеранів простір, де вони можути виразити свої емоції. Утім, на сьогоднішній день складається враження, що драматерапії в Україні немає.
Воркшопи з драматерапії у Львові, Ірпені, Києві у квітні 2024 року показали силу цього методу. Заняття також підтвердили, що драматерапевт повинен йти на зустріч учасникам групи, а не намагатися нав’язувати їм теми чи проблеми. Хоча драматерапевт не має уникати тем, які можуть бути важкими, він повинен бути обережним, аби не піднімати проблеми, які неможливо безболісно розв’язати. Українські клініцисти можуть розробити форми драматерапії, які сприятимуть покращенню психологічного здоров’я країни, синтезуючи унікальні українські форми драми та міжнародно визнані техніки, такі як трансформаційний розвиток, та застосовуючи щодо них сувору методологію дослідження.
Воркшоп з драматерапії у Харкові
P. S. У листопаді 2024 року я повернувся до України, де провів десять очних семінарів з драматерапії для 200 фахівців у сфері психічного здоров’я, студентів університетів і театральних діячів у Львові, Києві, Ірпені та Харкові, і отримав позитивні відгуки від учасників. Навесні 2025 року планую провести наступну серію воркшопів в Україні.
Майстерклас з драматерапії у Будинку актора (м. Київ) в рамках Осінньої школи Національної спілки театральних діячів України
Про автора: Майкл Рейсмен (Michael D. Reisman), магістр мистецтв, доктор правознавства, драматерапевт, цивільний прокурор в Генеральній прокуратурі штату Нью-Йорк, США
Стаття вперше опублікована англійською мовою під назвою «The Potential of Drama Therapy in Ukraine During Wartime» в Збірнику наукових праць Інституту проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України «Мистецтвознавство України», 2024, вип. 24. Переклали з англійської студенти Українського державного університету імені Михайла Драгоманова Вікторія Юрчук, Марина Юрчук, Ірина Штанько, Діана Шинькова, Мар’яна Христюк, Діана Ярова.
