Оповідання Сон зі збірки Добродій Ф. Юрій Бутковський
З усіх-усюд несеться люд. Йому зайти за браму не дають. Немов тоді, в химерному краю. Вже знову я в примірочній стою. Де одяг міряю отой, де думку думаю оцю: чи не прийде тепер весна? Її з собою не візьму. Бо ж не простий і не спроста, як ця мелодія з листа. Його сьогодні запалю. Нехай лежить. А потім бравим кроком йдучи і оминаючи повзуче, мене запрошують на бал. Мене домішують в бокал. І так терплю. І з цим живу. Ось так я їх здолати маю. Я цими пальцями згортаю. Я з ними спільного не маю. Я нині все своє програв. Та залишив усіх ні з чим. Але повстав з надії, не з старим і не з новим чолом. З гори. Зітлій до тла. Він підносив уверх меча, а опустив униз хвоста. Спічни! Тобі вже треба починати. З тобою нині хочуть мати. Назад закочують гармати. Стій. А зараз треба просто повторяти. Все. Але до чого приведе? Нема навколо чистих рук. Довкола тільки кола. Так починає новий день. А ти не там, де ще ніколи не бувала. Тому прийдеться все забути. З коротким заступом в заплив. З мізерним виступом штатив. На сцені тихо говорив поет. Біда. Щось випливає із води. Повернете направо, потім вліво. Вам сюди. У сірі затінки від ртуті. Не рівно пагони обдуті. З невірним планом під плащем. Туди не підеш, лиш конем. Стоїть на чорному квадраті. Зі сталі його губи лляті. З прибулим вершником. Між вен. МЕНЕ ХТОСЬ ЧУЄ?!? Вітер дує. На цьому нині попливемо й ми. Смеркає. Все сьогодні здається дивним. Я нікого не впізнаю і нікого не визнаю. Закрийте свої штори будь ласка! Для когось це буде несподіванкою. А інші побачать в ньому себе. Та тільки так і вмію я. В диму, горить чиясь земля. В Малі торгуються до ночі. Хтось закриваючи скрегоче. Комусь волосся нишком тнуть. До ями ж, падають не винні. Бо не пошарпані повинні. Усім до ящика кладуть. Твої даровані парфуми. Свої поношені із тумби. Запаси місячні спасли. Вже не придатні кажуть для стрільби. Чужі обхоплені сувої. Намоклі під дощем набої. Стоїть на суші. Тоне в морі… Ні? Пройтися ходом по стіні? Лишити вдома на столі? Провести пальцем по рослині? Красиві збоку на вітрині. Читаєш, потім забуваєш. В глині. Кораблі. Проходить деякий час. Ти сідаєш на ті самі сходи, по яких вчора вставав ногами і набираєш в рот повітря. Намагаючись здути з дерева листя, відкриваєш для себе просту істину: людині під силу тільки те, що під силу їй… Тобі подобається така розлога відповідь. Знайти би листок щоб записати. Та нема. Нема і «та». Нема нічого. Тож відняти! Таке носили в сімдесятих. Таким не можна довіряти. Восени. Хитання гілки зупини. На пальцях мовчки поясни. Як відірватися від пуху? З чого напитися в засуху? В такім положенні з косою. А я до тебе не з пустою. З овальним колесом. Бурштин. Словесним записом доктрин. Захованим у власні схови. Наповнені до повна сови. До слави сливи, в славні дні. В кав’ярні подають в рядні. А ви? Увесь такий із мандарини. Так ніби вас сьогодні їли... чи ж, розділяли на куски? Про вас написані комусь рядки?! А я все йду, кружляю далі. Я на дорозі ще, то спотикаюся в підвалі. І піднімаюся поволі вверх як дим. З гори все виглядає зовсім не так, як з ями. Усе велике і міцне, стає дрібним і не значним. Здається під силу і пальцю роздавити. Не видно ні бруду, ні сміття, квадратних телефонів. От, зависнути би так до ранку і зустріти сонце… Але вже час спливати. Тінь розганяється стрибати. Лінь. За собою прибирати, як завжди? Чи як тоді? Згори донизу в бороді. Ціна зростає на третину. Павук поплутав павутину. Спочатку виліз. Трохи сліз. Важкий тягар. Широкі плечі. Перлині хочеться до печі. Зі слів старого про розруху: «Невпинне стадо у посуху». Твій цвілий дах буде з тобою! Вгорі гора. Зі стороною. До неї хочеться пройтися. Ячмінь – трава. Не помилися. Сліпців бліда за руку водить. Цей крем для рук для ніг підходить?.. Уривок з довгої цитати: «…в руді руда, в воді вода». ТИ!.. Так, ти! Так саме ти! До мене швидко підійди. Скажу по правді, суть не в тім. І просинаюся на цім.
