Моурінью. Юрій Гундарєв
Головний невдоволено сплюнув.
– Йоли, ну, хто ж так б’є?
Він, не відводячи чорних врубелівських очей від м’яча, що метався по спортивному майданчику, знервовано зробив ковток «пепсі-коли».
– Чому флангами не працюємо? Що, так у центрі й стовбичитимемо всю гру? – несамовито волає головний своїм підопічним, що час від часу винувато поглядають на нього.
– Чого ти вилупився на мене, ти краще грай давай! – не вгамовується тренер.
Справді, така важлива гра – фінал дев’ятих класів (сім на сім на шкільному гандбольному майданчику, натовп вболівальників – учителі, навіть директриса, батьки, однокласники, й найголовніше, однокласниці!), але нічого не виходить. Абсолютно ні-чо-го!
Ще й рахунок – 0:0 – на останніх хвилинах матчу. Один щонайменший ляп – і гаплик!
– Моурінью, – шепоче на вухо головному тендітна, не дуже, напевно, вродлива, рудоволоса й веснянкувата дівчинка, – ти б краще Мессі замінив, він сьогодні зовсім ніякий: постійно маже!
Моурінью різко повертає аристократичне обличчя до своєї порадниці, що дивиться на нього як на божество – із захопленням й водночас острахом: мовляв, вибач мене, нікчемну й дурну, але всією душею хочу допомогти тобі, й все ж Мессі сьогодні й справді зовсім ніякий…
– Яно, – тихо каже Моурінью рудій дівчинці, – а ти, здається, маєш рацію: Мессі, будемо міняти…
– Суддє! – ламким голосом кричить Моурінью. У нас заміна. Замість Мессі – ось цей.
Головний киває на повненького добродушного хлопчика, який ще не заслужив гучного імені, але, певно, радіє, що несподівано отримав зоряний шанс замінити самого Мессі.
– Мессі, – уїдливо скрививши ще зовсім дитячі губи, каже Моурінью присадкуватому хлопцеві, що змахує з чола крапельки поту, – ти сьогодні додав мені сивого волосся… Геть оборзів!
– Розумієш, Моурінью, – непевно виправдовується Мессі, – вони…
– Заткни пельку! – роздратовано шипить головний, адже саме у цю мить м’яч рикошетом від товстуна, який щойно вийшов на заміну, влітає у ворота суперників.
– Го-о-о-л!!! – в єдиному хорі зливаються голоси уболівальників.
Лунає фінальний свисток. Матч завершено.
– Моурінью, ти – геній! – захоплено голосить Яна, змахуючи веснянкуватою рукою несподівані сльозинки.
– Зараз вони по повній отримають від мене – дотягли до останнього!
Моурінью віщає пристрасно, навіть зневажливо. Але якщо уважно придивитися, то можна помітити, що зараз це вже не грізний головний тренер, а худенький тринадцятирічний хлопчик з розбитими уродженою хворобою ніжками, що безживно звисають з лавки.
– Найголовніше – ми перемогли, – втішає головного віддана супутниця, подаючи йому маленькі милиці і допомагаючи підвестися.
– Yes! – бешкетливо кричить Моурінью, роблячи рукою, що ледь не впустила милицю, непристойний жест.
Вони залишають шкільний стадіончик останніми. Руда дівчинка, що несе пакетик з «пепсі-колою», і тренер, який зміг таки видерти перемогу.