Імітація

ІМІТАЦІЯ (лат. іmitatio відповідає старогрец. mimesis)
Франц.: imitation.

1. Універсальна потреба в імітації
Потреба в імітації постійно властива театру впродовж усієї його історії від
Арістотеля до соціалістичного реалізму. Вона викликана передовсім ідейними мотивами: дати глядачеві ілюзію реальності, відчуття правдивості: “Досконалість вистави полягає в настільки точній імітації подій, що глядач, якого безперервно обдурюють, уявляє свою безпосередню участь у події” [Дідро (Diderot, 1962 : 142)]. Естетика такої імітації досягає апогею в натуралістичному театрі, де діє принцип підміни реальності.

2. Мета імітації
І всетаки імітація – це надзвичайно розмитий процес, що пов’язаний з будь
якими речами: жестом і поведінкою людини, дискурсом дійової особи, сценічним
середовищем, історичною подієюї, літературним зразком. Заклик до імітації стосовно театральної практики виражається в розмаїтих формах: немає нічого спільного, наприклад, між класичним текстом, де “імітується” старогрецький зразок (фабула, тематика), та натуралістичною сценою, де детально відтворюється міщанський інтер’єр. Імітаційний концепт недієвий, якщо він неточний. Його завжди обмежують правилами, які вважають конче потрібними для вияву доброго смаку, правдоподібності або справжньої правди. У випадку зразкового класицизму імітація античності відбувалася шляхом імітації природи, що є каменем спотикання класичної доктрини. Вона вимагає володіння технікою та правилами класицизму. Класична імітація вимагає не опису суспільства в цілому, а опису характерних рис психології людини.
Щодо природи чи природності (ці поняття істотніші, ніж поняття імітації чи мімезису), то до них систематично звертаються всі естетики з метою вираження іншого ставлення до реальності.
3. Імітація та систематизація
У наш час теорія літератури мовчить про прагматику поняття імітації, оскільки
дослідження художніх та літературних засобів показують тільки те, що імітація “сором’язливо” приховує в собі: умовності й кодування. На сцені не показують нічого такого, що спонукало б глядача сприймати само собою зрозумілі умовності: сцена існує для всіх, актор “репрезентує” певну дійову особу, освітлення “освітлює” реальність і т.д. Тому імітація базується на системі кодувань, які творять ілюзію: “Те,
що досить легковажно називають імітацією реальності, в театрі завжди вважалося
(навіть тоді, коли не було сумнівів) чистою справою умовностей. Навіть якщо ліквідувати декорації або костюми, навіть якщо текст декламувати або грати його, значної зміни не буде. Коли Антуан намагався домогтися “детальнішої” реальності, виникало питання щодо пошуку нового стилю, ба навіть нового світогляду” [Манноні (Mannoni, 1969 : 166)]. Імітація та ілюзія існують тільки як протилежність до ефекту “розчарування” і заперечення реальності.

Літ.: Princeton Encyclopedia of Poetry and Poetic, 1974; Culler, 1975; Genette, 1976;
Barthes et al., 1982.