Наталія Шевель. Полем - туман

       Історія з сьогодення

Туман сильний. Його не спинити. Як не спинити  сірих буднів несподіваної війни.

Тоді з чоловіком багато говорили про війну. Микола спантеличено казав:

• Треба йти воювати, зупиняти ворога, бо як прорветься, тоді буде війна по всій Україні.

Дружина не могла повірити в слова чоловіка, питала :

-Чому ти мене лякаєш? Невже таке може бути?

Микола доводив:

• Я нікого не лякаю, але все може бути. Я теж збираюся туди. Думаю, поки там захисники, ворога вони не пустять.

Олена розуміла, що її Миколу ніщо не зупинить: як надумав, так і зробить.

   А тепер живе з дітьми в невідомості. Запеклі рани, що кожного дня крають серце. Важко зрозуміти, але не змити ті криваві рани ще не одному з прийдешніх поколінь. Кровоточать рани. Важкі вони, а ще важчі сльози. Олена розуміла, що треба жити заради майбутнього дітей. Думає  неохоче про майбутнє, але у серці прірва горем залягла. Виплакані очі від весни, коли Микола вперше за декілька днів не зателефонував. Потім все відбувалося немов у тумані. Точніше, що відбувалося, Олена відмовлялася сприймати. Не хотіла вірити, що їхню сімейну ідилію тепер навіки розрушила війна. Прийшла трагічна звістка до оселі про зникнення воїна. До цього Олена жила  зустрічами на відстані в розрахунку з боями, часто уявними. То було в минулому. А тепер жила одним: непрожитим життям Миколи, вірою в те, що живий. Спіткнулася одна до болю. Вирівнювалася і йшла далі. Згадувала дитинства світлу казку. Адже з Миколою виросли разом, їхні батьки дружили. Часто одна з мам читали дітям казки. Навіть коли були одружені, чоловік часто згадував казку  з дитинства, можливо, наївну, але цікаву, яка завжди закінчувалася перемогою добра над злом. Завжди читав казки своїм дітям. То були казки про те, як перемагають ворогів. Так Микола і на війні перемагав ворогів до того одного дня, що нестерпно  змінив життя родини.

    Олені часто снився один і той сон: вона і Микола молоді й закохані в полі, пшеничному, зеленому. Видно, що літо. Оленка просить розповісти їй казку. Микола захоплено починає говорити. Потім несподівано стає тихшим його голос. А полем розноситься сизий, густий туман, за яким  Оленці навіть не видно Миколки. "Дивно, - з страхом думає, - туман влітку. Розуміє, що то не казка, їй дуже страшно. Ледь змогла розгледіти Миколу, який так само захоплено розповідає: вирушить вустами, розмахує руками. Але його  казка, чомусь, без слів.

Не залікуються ще довго рани жорстокої і підлої війни.