Наталія Шевель. Вишивала долю мати

Образок

  Вишивала мати візерунок. Святий, барвистий. Натхненно створювала на щастя, на долю. Поєднання пісні й любові. Вишивала долю мати яскравими візерунками-квітками з легкістю, неабиякою материнською турботою. Де тільки брала ті візерунки? З сонцем йшла зустрічати чисту  і ще незрозумілу долю дитини. Йшла в поле.  Шовковисті трави дитинно зустрічали матір. Широкий лан зустрічав її благання. Вишивала долю мати колосками жита і пшениці під чистим блакитним небом для найріднішої дитини. Мережила жовтаво-блакитним візерунком. Ніжно-ніжно, як польові квіти,  як вміло її любляче серце. Вишивала барвінком хрещатим, щоб життєва дорога легкою була. Просила щастя-долі дитині. Так хотіла бути почутою. Вишивала долю мати під пташиний щебіт біля колиски на вербових вітах. Колихала і співала, долю благословляла…

     А як купала мати… У травах чебрецю і м’яти, у чорнобривцях і липовім цвіті. У зеленому, пахучому любистку, щоб людей любила її дитина, і людям була мила. По пучечку були взяті, додавали сили кровиночці, а матері віри і надії в серці на добре майбутнє. Сповивала мати дитину у пшеничнім лоні, щоб доля барвисто квітла. Теплом, добром і світлом долю величала. Сповивала, додавала кращих візерунків для долі дитини. Квіти й щирість неньки поєдналися у візерунку материнської любові. У ньому – одвічні благання про долю дитини, прагнення і віра в добро в незакінченому візерунку, що вишивала мати. Знала, саме у них сила і порятунок. Цілувала мати кровиночку і… вишивала-вишивала нескінченний візерунок -  звичайну людську долю. Цілувала і згадувала кульбаб віночки навесні, тож ніби у жовтавій сорочці була дитина. Сонце освітлювало її личко. Сонячний колір тепла і любові, золотавий. Ненька не забула, прикрасила ним вишивання. Сонячно дивилися соняхи, трепетно кивали, закликаючи разом з матір’ю щасливу долю для дитини. Благала, щоб сонячні квіти любові променем палали й посилали незрадливу долю.

       Навесні виглядала долю мати в котиках вербових. Думала, які слова відшукати, щоб доля була прихильною до її дитини. Сподівання кращої долі не давало спокою. Зустрічала долю мати у бузку пахучім. Зустрічала й не таїла, знала, прихильною буде. Вважала, що саме весна буде щедрою. Тому в ніжно-білий цвіт вдивлялась, мов в очі дитини. Усміхалась мати в саду квітучім, серед яблуневого цвіту. Ніжний весняний візерунок слався любов’ю, наповнюючи радістю, теплом і неабиякою красою душу. У рясному саду спинилася зустріччю велична.

      Виглядала долю мати і влітку, стоячи на землі квітучій, вдивляючись через віти запашної липи.  Влітку налиті, достиглі  соняхи повертали до неньки голівки, вчувши її благання.  І до них – сонячних, усміхнених прийшла, щоб доля світлою була. Затяжні мелодії садів і полів під трелі пташині. Дозрілі плоди наповнювали серце благодаттю і щедрістю, бо саме щирої, прихильної долі бажала.  Восени виглядала долю мати в кетягах калини, нахиливши гілля до самих вуст. Кликала-закликала.  І взимку вдивлялася крізь сніжно білі, в мереживі інею, дерева. Благала, втілюючи побачене  у візерунок. І так з дня у день, рівними рядочками мережила. Вишивала щедро і уміло мати долю серед неперевершеної краси, наповнюючи жагучими візерунками тепла і любові, переносячи на полотно своє благословення. З думок гнала  розчарування і хвилювання, щоб доля була чистою і світлою. Виглядала, вишукувала очима її, лише єдину, для  своєї дитини. Сподівалася кращої дитині. Не зупиняючись, щедро вишивала, мережила долю донечці чи  синочку.

  Говорила мати цвітінням ромашок у літнім лузі, ледь помітними волошками у житі-пшениці. Щирі слова любові з її вуст злітали і розходилися навкіл, закликаючи щасливу долю. Восени осипалися горіхи у щедре листя. Збирала працьовита ненька  гостинно у пригорщні їх,  добротних. Вкладала  гордість за дитину в слова любові. Співала мати й вишивала. Пісня лилася мов цвіт, що мережився ніжно-ніжно. На багато щедрих літ долю вишивала. Візерунки світлі ясніли променисто. Щире благословення своєї дитини. Закликала долю мати. Сонце слало мудрість  матусі, небо і квіти.  Вигравали квіти на білім полотні величі красою, створюючи барвистий вінок щедрої долі. Кольори слалися рівненькими рядками, мережками-потічками,  розкішно, неперевершено. Вишивала долю мати. Звичайні польові квіти. Саме з них мережила долю ненька. Із маків червоного цвіту неперевершеної любові, із дзвіночків ніжних, що вигравали всіма кольорами веселки, синьоокої волошки, що ледь-ледь виглядала із пшенично-житнього роздолля. Додавала і ніжно білого весняного цвіту. Якнайкраще вишивала бруньками-пагінцями.  Вишивала квіти і з доглянутого саду. Вибирала найкращі у садку росистім. Від маминої ласки гарно квітли, особливо, мальви. Тож переносила їх і на рушник чи вишиванку,  барвистих, з квітника.

     Топтала стежку мати в пошуках кращої долі не собі, а дитині, вишукувала візерунки.  Топтала щовесни по свіжій  ріллі, старанно доглядаючи землю для нового урожаю, створюючи мережку благодаті й краси. Топтала стежку щодень в росистій травиці, на світанку, набираючи джерельну воду з криниці. Верби схиляли до неї свої віти, посилаючи прохолоду і чистоту щедрої землі. Топтала стежку мати в снігах забілілих, що вели до хати. Стежки, якими йшли люди на гостину, щоб доля дитини була привітною і прихильною.

      Можливо, через багато літ, коли виростуть діти,  буде доглядати ненька квіти на сумнім подвір’ї у своїм надвечір’ї. Але буде зустрічати сонячними ранками чи пізно ввечері  дітей із дороги. А поки що сумна думка, непрохана сльоза небажана. Геть,  смуток і печаль. Вона, молода мати, повна сил і натхнення. Розуміє, таїна долі у кожного своя. Але так би хотілося її, найкращої, для доньки і сина. Шукала таємниці. І  в діброві  зеленій, у цвітінні дерев, на світлому лузі. Так хотіла розпізнати довічну природи таємницю. Та де там? Промінчиками вигравали дні, теплом і красою, усміхалися і співали в унісон з росою, створюючи картину гармонії. Надивившись, перенесла поєднання справжніх почуттів з ніжністю палкою, щоби ніколи в житті радість з журбою не зналися між собою. Тож вишивала долю мати, серце й душу віддавала, любляча й велична.

      Величала долю мати. Ніжністю ясніла материнська щедра душа. Хвилювання за майбутнє. Боялася й злякати, навіть, поглядом. Веселкою вигравала мамина турбота. Сльозою іскрилися недоспані ночі. Сонцем променилися добрі очі неньки. Величала долю ніжністю. Споконвічне благання. Благословенна доля роду. Заквітчала долю мати щедрим вишиванням. На стежині в полі усміхнулася їй, щедрій, для її дитини. Знала, як і кожна мати, благатиме, скільки житиме, лише одного, що доля була прихильною до дитини. Заквітчала долю мати на шляху тернистім в одвічному, нескореному благанні й прагненні. Заяснілась любов’ю мати. Незрадливою, чистою в піснях солов’їних серед весняного цвітіння серед роздолля полів, серед краси пшеничних ланів, золотавого сяйва колосся.   Відгукнися, доле, незбагненною  чистотою і світлом у життєвім вирі. Так виглядала мати долю. З рання до пізньої ночі вишивала долю дитині у безкінечнім життєвім роздоллі.

Стоїть мати-берегиня. Чекає, вдивляється в далечінь.Стоїть мати, ніби свята. Застигла в поклонінні. Благословенна і велична у турботі. З вірою в майбутнє, в благанні найкращої долі. Жінка з дитятком на руках. Мати, яка вишивала кращу долю під мирним  небом.