Наталія Шевель. Зрадлива

Есе

  Весняний вітерець-пустун  пестить молоде, зеленкувате листя дерев, ніжно торкаючись цвіту.  Оченята цвіту замріяно посміхаються.

      Несподівано накрапає дощик. Тепер вітру не до жартів. Треба себе показати. Враз здіймається буревій. А дощ аж періщить, змагаючись з вітром. Нахиляє вітрисько гілки до землі, намагаючись їх скупати у глибоких калюжах, що щойно з’явилися. Віття опирається, хоче зберегти ніжний цвіт, притиснувшись до  міцного дерева, але і його не милує буревій. Здається, от-от розтрощить  навпіл.

      Раптом – білих  краплин злива.  На жаль, буває і так…  Весна зрадлива...

       Що зі цвітом? Ним, мокрим, встелено землю. Зрадлива весна його зірвала, навіть не помилувавши...  Так, як і жорстоке сьогодення  зриває кращий цвіт.

        Нікого не помилувала війна, що підступно нищить  на своєму шляху. Зраджено мрії і сподівання, розтоптано, розтрощено, сплюндровано ще одним буревієм, страшним, вбивчим.  Непевне життя, гнітюча, жорстока реальність сьогодення.