Наталія Шевель. Непорочний акації цвіт

бувальщина

 Акація розсилала пахощі, здається, розливався її духмяний аромат всією вулицею. Невибаглива акація посилала свій непорочний цвіт, ніби запрошувала прихилити його і відчути медово-ніжну духмяність. Мокрина з неабиякою боязню і засторогою поглядала на розкішний акації цвіт, вдихаючи її непорочний аромат. Подумки навіть  лаяла себе:

• Акація з чистим, непорочним цвітом, а ти, бач, дівко, не змогла вберегтися від спокуси. Не дівчина і не заміжня. .

 У молодої жінки дві маленькі донечки, а ні сватання, тим більш весілля, не було. Находив Опанас двоє дітей та й далі продовжує гуляти. А Мокрині хоч з кладки -  та у воду. Скільки не благала, й не думає женитися. А вдома вітчим жити не дає, все погрожує. Ось знову злий йде.

Тільки подумала:

-Діти з матір'ю. Він їх не чіпатиме. А я і сховатися не встигну.

Раптом озвався озвірілий вітчим:

-Вижену, разом з дітьми вижену. Привела двох дітей, а він їх і бачити не хоче. Забирайтеся геть до нього.

Мокрина тільки хотіла щось відповісти, той знову загорлав:

 - Не вижену, то втоплю.

   Тож одна розрада  - високе, розлоге дерево – акація, що розрослася за тином, відділяє двір від вулиці. Часто саме там і ховалася Мокрина від погроз ненависного вітчима. Сиділа там часто і з донечками, поки в хаті буря не стихне.

   От і цього разу поспішала до акації. Ледве втeкла. Дітей мати забрала. Мокрина ледве добігла. Забігла за акацію, щоб не видно її було з порогу хати. Уткнулася обличчям в пишне гілля з білосніжним цвітом. Акація посилала свої букетики, але не було в очах молодиці радощів, тільки шукала порятунку і підтримки. Сльози так і лилися з очей, скроплюючи невинний цвіт. Від її сліз пахощі були ще сильнішими. Ледь чутний плач приховувала акація ніби тяжкий гріх. Дійсно, оступилася дівчиною, повірила, тепер немає вороття...

    Треба сказати, що акацій росло впродовж вулиці багато. Але Мокрина найбільше любила лише свою – єдину. Їй зливала свої болі і жалі… Невідомо, скільки  ще втікала б до акації будь-якої пори року,  хоча найбільше любила, коли цвіте акація. Тож, можливо, неабияк чекала початку літа. Часто тоді з доньками приходила до акації, притулялася до її міцного стовбура, мов до коханого, вдихаючи п’янкий, ніжний аромат. Була акація висока, витончена, розкішна гіллям, так як і тендітна Мокрина, дарма, що мати двох дітей.

       Страждала  мати, страждали й діти,  живучи в хаті з вітчимом. Одного дня, коли ні Мокрина, ні батьки не порозумілися з Опанасом, вітчим говорив, наказуючи:

-Скільки ви вже будете людей смішити?

Мокрина і мати стояли мовчки, а Опанас швидко відповів:

-Нікого не смішимо. А кому смішно,  нехай з себе сміється.

Вітчим стояв злий, а мати сказала:

-Двоє дітей у тебе з моєю дочкою, а живете окремо.

-Я не просив її народжувати..

Батько, зачувши таке, погрозливо проказав:

-Забирайся геть з нашого дому, щоб духу гультяя тут не було.

    Вітчим також вигнав і Мокрину, і дітей з хати. Пішла жити з доньками до одруженого брата. Але чи вони там треба, щоб довго жити у братовій родині? Одне діло, три дні чи тиждень. Тож довго терпіти сестри безталання просто не міг. Перестрів Опанаса і добряче його трусонув, поговорив, як слід. Дивно, подіяло. Вже Опанас не викручувався і не огинався. Прийшов, визвав з братової хати Мокрину і похнюплено стиха сказав:

• Будемо одружуватися. Проходу мені від твоїх немає. Не знаю, як будемо жити, але мені одному краще жилося.

Мокрина мовчала.

-Моя голова не для погроз, а тіло - не місце для стусанів, - додав спересердя. Якщо не вживуся, подамся геть з села.

-А як же я без тебе?  Я так тобі вірила. Ми любимо одне одного, - говорила Мокрина.

-Яка там любов, як постійні сварки за тебе, і за дітей, - тільки й спромігся відповісти чоловік.

  Перейшов жити Опанас до Мокрини. Жили з батьками. Навіть, шлюб зареєстрували, от тільки не вінчалися. Незабаром ще народилася донька, за нею – ще одна. Ось так і ростили чотирьох дітей. Правда, більше Мокрина сама………

На диво, вжився у батьків Мокрини. Чоловік знав одну роботу: йшов рано-вранці, повертався пізно ввечері. Мокрину за людину не рахував, була вона ніби прислуга: принеси-подай. Ні жінка, ні діти уваги і любові не бачили. Отак і жили. Але Опанас не кидав сім’ї, а жив мовчки, підступно. Ні в чому дружину не підтримував, не допомагав. А їй, бідолашній, вся робота. І так з дня в день.  Не було коли Мокрині й полюбуватися акації тендітним цвітом, бо всю свою ніжність і жіночність вона розгубила, живучи з тим, хто її, як стало зрозумілим, ніколи й не любив. Спочатку просто по-юнацьки порозважався з нею, а тоді жив тільки з обов’язку, щоб у дітей батько був, або щоб брат Мокрини йому ребра не зламав чи голову не скрутив.

     Повиходили доньки заміж, залишилася найменша, яка навчалася, тож вдома не була часто. Знову мати тягнула всю господарку. Здоров’я вже не те, не та повороткість, не ті сили… Але жінка трималася. Йдучи по сіно чи городину, часто зупинялася, тепер відпочити біля тієї ж акації, що стала ще вищою, і розрослася майже від тину до городу. Тож невибаглива стежка пролягала саме тудою. Опанас міг би тільки покосити, а ти, жінко, перенеси. А ще грядки сама доглянь. І худобу… Чоловік не допомагав, він же день на роботі, а вона – вдома. Дорікав, що ніколи  не працювала. Тож поверталися до хати. Опанас з косою і гордо піднятою головою – попереду, а Мокрина, кректучи, з повною рядниною накошеного, вся змокла від вранішньої роси за ним. Відстала, ледве йде.

 Чоловік оглядається, підганяє:

• Та можеш ти швидше йти.

Жінка стомилася, не може швидко йти, бо вже зрання наробилася, худобу попорала. Мокрина ніяк не могла з ним поряд йти, бо й по життю так не йшли. Тільки в хаті одній і проживали. Тож повертається до Мокрини, називаючи її образливими словами:

• Ледве йде вона. Чалапає, ніби та качка старкувата…

 А що їй, бідолашній, тільки мовчить…

   Зрозуміло, її непорочний дівочий цвіт давно стоптано. І тільки щоліта акація  розкриває свій ніжний цвіт, після чого встеляє ним пройдені доріжки. Ті, якими пройшла життям  Мокрина.