Наталія Шевель. Коли цвітуть сади
історія з життя
Весняний день несподівано постукав у вікно від саду розквітлою яблуневою гілкою. "Яка невимовна краса - цвіт яблуні", - зраділа жінка, але на очі навернулись непрохані сльози. Тяжко зітхнула: яка для неї важка спогадами весняна пора. І так з року в рік. То ж і сьогодняшнього ранку Галина раділа пишному цвіту, який потім дасть гарний урожай, але душа краялася. Тож лише гірко усміхалася сокровенному. І так вона більше тридцяти років зустрічає початок травня. Все накруги палає цвітом: сади, квітники, діброви, ліси... У неї ж серце палає нерозтраченою любов'ю до донечки і нічим незамінною втратою. Любові вистачило на всіх: для чоловіка, двох синів, а особливо, для внучки - доньки Наталі, яку вона виростила з трьох років.
Якби ж то що можна було змінити? Неможливо. Один нещасний випадок тоді змінив усе життя. Потім була хвороба. Донька згасала. На жаль, див не буває. Винила в усьому зятя. Це він був за кермом мотоцикла.
- То ж бач, - дорікала, - тобі нічого". А в мене немає доньки, і маленькій внучці так потрібна мама.
Микола тільки винувато дивився і мовчав.
Травневий день тоді наприкінці сімдесятих зустрів рясним дощем і так згорьованих батьків. Прохолола від сльоти земля назавжди в них забирала доньку, сестру, дружину... Дівчинка сиділа у батька на плечах, спостерігала, не розуміла лише бідолашна, чому їй не можна до мами. Через декілька днів часто не бачила і батька. Її виховували дідусь з бабусею. Жінка за щоденними клопотами сільської праці, піклуванням про дитину, здається, хоча б на мить могла забути про горе. Та де там. Минали роки, але нічого, байдужі, не стирали з пам'яті... Галина часто повторювала: "Донечці було трішечки більше двадцяти, а зараз їй було б тридцять... а зараз їй було б сорок." Серце сповнювалось страшним сумом, сльози не зникали з очей, коли вдивлялась у світлину. На неї дивилася зовсім молода красуня з модною, на той час зачіскою, витонченими рисами обличчя. Навіть, під час хвороби не померкла краса. От тільки нічого не могла сказати, нічого відповісти матері. Благальні запитання в очах жінки залишилися на все життя. Пізніше вже доросла внучка буде вдивлятися в обличчя матері з світлини... На жаль, у неї немає іншого вибору.
Кожного року бабуся Галя зустрічала початок травня, так звані тоді свята, і нагадувала внучці, що саме такої чарівної квітучої пори згасла її мама. Гнітюча трагічна згадка. Ні у хаті, ні на подвір'ї неможливо бути... Нарізала тюльпанів, брала з собою дівчинку, і вони поспішали відвідати матір. Несли їй улюблені квіти, сподіваючись, що вона їх побачить і почує. І так щороку...
Виросла внучка. Як не було сутужно, бабуся наполягла, що та здобула потрібну професію, бо бачила, як подобається Інні робота медика. Залишив їх несподівано дідусь, назавжди. Дівчина молилася, хоча б бабуся ще пожила. Після закінчення пішла працювати. "Нехай рятує людські життя", - думала Галина. Не раз рятувала дівчина і дорогу їй людину. Щоднини благала:
- Ну, ще хоча б рік поживіть, бабусенько.
Галина долаючи хворобу, усміхалася з словами:
-Та ще поживу.
Інна розуміла, що бабусі вже за сімдесят, і підступна хвороба часто підводить. І Галина жила.
Ось знову травень постукав у вікно цвітом яблунь. Постаріли і вони, деякі і повсихали. Придивилася бабуся до дерев і подумала, що нагадують їй, що життя минуло. Справжня краса серед весни розмаю, яка забрала від неї найдорожче - часточку світла, яке мало освітлювати все її життя. Ось і цього року жінка намагається вийти із хати, важко їй, спирається на палицю. Внучка завжди знає, що треба бабусі, то ж швиденько і на цей раз допомогла, підтримала. Не покидало жінку дивне відчуття. Попросила Інну допомогти пройти за хату. Коли ступала на щойно втоптану стежку, хотіла хоча б оком подивитися на город, за спиною сад гомонів і простягав свій дорогоцінний скарб - цвіт. Внучка посадила на стільчик біля огорожі, щоб бабуся могла спостерігати і милуватися весняною красою. А з-за огорожі торкнула її розквітла гілка своїм ніжним, сліпучим цвітом. От тільки здалося Галині, що то донька її торкнула, кличе її. Нагадала про себе у травневий день. Не може вона більше відвідувати дорогу їй могилу. Спритна внучка там тепер господарює: дбає про те, як прибрати, які квіти посадити... "Сьогодні тридцять два роки, як немає Наталі", - промовила стиха Галина. Нас так багато часу розділяє з нею. "Чи доживу до наступної весни, хто-зна", - запитувала сама в себе. "Для людей, - думала. - святкові дні, радість, а мені непоправна втрата, гнітючий сум". Цвіт, як і не один рік, коли бабуся підводила стомлені очі, різко різав їй очі, створював гнітючий контраст краси і болю. "І треба було, щоб не стало кровиночки, саме такої жаданої пори: все пробуджується, оживає", - не раз бідкалась. Жінка пригадувала, як раніше збиралися рідня, сусіди, зустрічали свято піснями. Вона ніколи не співала. Не хотіла порушити світлий спокій доньки. Завжди лише говорила: "Сьогодні день смерті Наталі". Часто цього дня садили всячину на городі. Картоплі садили багато. То ж садили гуртом. А інше могла господиня і сама посіяти і посадити. То ше серед людей себе стримувала. А сама як вийде на город, гляне на безмежну ріллю, яка людей годує і заливається слізьми: "Як могла щедра земля забрати від мене мою доню?"
Бабуся Галя зиму пережила. Знайшла свій вічний спочинок у квітні. У той час, коли земля тільки-но починала нагріватися сонцем, квіти і дерева граційно розправляли свої пуп'янки, щоб розцвісти. Ще яблуні не тішили цвітом. Заглядав у вікно абрикос. Він сповіщав: "Сади починають цвісти".
