Наталія Шевель. Тополина балада

Наталія Шевель

бувальщина

         Широке поле розляглося аж до тополь. Невелика хатина ледь проглядалася поміж густих тополь, що були ніби огорожею. У хатині жила невелика сім’я. господар Мартин був неабияким, то не бідували. Доньок Михайлину і Юстину так і прозвали Мартинові. Так і жили в мирі і злагоді, але сталося лихо – розпочалася війна. Треба сказати, що дівчата були розумні. Михайлина вивчилася, тож працювала у тодішній артілі. І не просто робітницею, а проводила певні розрахунки. А от Юстині не судилося нікуди піти вчитися. Дівчину вороги намагалися забрати і вивезти на примусові роботи. Не довго переховувалася. Раптом один з поліцаїв згадав, що дівчина добре знає німецьку мову. Тож за нею не забарилися. Після довгих вагань, а вибирати власне й не було чого. Дівчина вибрала життя.

      Почала служити перекладачем.  Як кажуть, зрадила, ціною життя.  Так всю війну і «допомогала». Юстину зреклася родина. Тож повернулася в хату, де проживали батьки з незаміжньою сестрою, а у стару невеличку будівлю, що служила до війни за хлів. З нею тоді  не розмовляли, навіть, не дивилися у її бік. У матері Надії  серце ледве витримувало, бо розривалося від тої пори, як донька погодилася йти перекладачкою. Недаремно, щось віщувало. Дійсно, недовго прожила. Юстина чекала, перейшовши жити до старого хліва, що аж сперся на височенну тополину. Одного дня за нею прийшли на батькове подвір’я. нічого не лишилося дівчині, як скоритися. Виходячи, зупинилася коло тополі, обіперлася об сизий стовбур, відчула усю трагічність свого юного життя. Весняне віття схилилося до неї, посилаючи свої перші тоненькі листочки. Ще раз Юстинка озирнулася, намагаючись запам’ятати і двір, і хатину, і свою улюблену тополю. Рідних нікого більше не побачила. Адже було наказано: не виходити.

       Повели дівчину вороги під злими, пильними поглядами. Добре вона розуміла, що тепер для односельців буде вона чужа. Так днем за днем і служила ворогові. Була перекладачкою. Її, навіть, хвалили, але була та похвала гірше смерті. Після закінчення війни додому не повернулася. Заслана була відбувати покарання далеко. Тож лише згадувала батьків і сестру, не знаючи, що матір вже немає. Незабаром і батько помер. Тож залишилася Михайлина в хаті сама. Заміж не виходила. Здібну Михайлина знову помітили, тож працювала обліковцем у колгоспі. Контора стала для неї другим домом. Бо вдома чекала тільки самотність. А ще осуди людей за сестру. 

-Ніби я в чомусь винна. Доля Юстини і батьків підкосила, завчасно покинули світ…, - намагалася довести односельцям. 

   Сама думала:

-Не погодилася сестра, тоді її зразу розстріляли, могли б і родину знищити. 

  Хоча так і думала, але її не виправдовувала. Отак і жила в постійних протиріччях...        

      Юстина перебувала у в’язниці. Але молоде життя прагнуло любові. Тож недовгими були стосунки. Народила доньку від наглядача. Недовго у рідних стінах милувалася кровинкою.

-Дитину заберу від тебе. Їй тут не місце, - суворо говорив чоловік. 

-Ти мене лишаєш змоги й надивитися на мою кровиночку, - намагалася говорити, ледве не голосячи.

-Зустрічі не шукай, - грубо відрубав наглядач. 

 Батько дівчинки забрав її і сам ростив. Адже відбувати покарання Юстині ще довгих десять років. Стражденними були дні безвиході, в розлуці з дитиною. Вийшла жінка з в’язниці, коли дочка вже підросла. І жодного разу не бачила матері. Але ні колишній коханий, ані дитина не хотіли не тільки її бачити, а й чути про неї. 

-Що ж, - думала Юстина, - я зрадила країну, людей, родину, а мене теж зраджено на чужині найріднішими. 

Молодиця розуміла, що давно, ще як було забрано від неї дитину, обірвався зв'язок, але у душі сподівалася. Що ж марно. Так хотілося додому, але страх про те, як її там приймуть, заважав прийняти рішення. Вирішила ще раз спробувати жіночого щастя. Адже  один з ув'язнених, що от тільки вийшов на волю, ще й у в'язниці їй проходу не давав. Так сподобалася йому Юстина, що вийшовши на волю, лишився тут, нікуди не поїхав. Жінка бачила, що він живе сподіваннями. От лише не лежала у неї душа до нього. Чоловік, навпаки, здавалося, життя не мислив без неї. 

Часто починав розмову без відповіді:

-Юстино, досить жити минулим. Його не повернути. Виходь за мене заміж. 

Тож після багатьох вагань, погодилася. Одного дня і одружилися. Син народився. Але жінка не могла витримати нелюбого їй. Коли Миколі виповнилося два роки, просто втекла з дитиною. Тепер вона вже точно знала, куди їде. Жаль, шо раніше не змогла, синочок був зовсім маленьким. 

 Після багатьох поневірянь повернулася жінка на Україну, сподіваючись, що рідні живі й здорові, а їй з дитиною знайдеться прихисток. Не чужий же її синочок. Була впевнена, що не зречуться внука, племінника. Хоч добре знала нескорену вдачу сестри. Майже через  двадцять років повернулася Юстина на рідну землю. Неппривітний день зустрів її. Ледве добралися з сином. Ще й на вокзалі ніч просиділи. І пішки йшли до села. Холодні, голодні, майже без речей. Але з найголовнішим у своєму житті повернулася - з сином. Хоч і був літній день, але похмуро. Юстина добре розрахувала, ще повернуться влітку, бо там жили в постійній холоднечі. Хмари скупчувалися, певно, на дощ. Неспокійно й Юстині. Глянула, вже і двора не впізнати. Добре, що був вихідний день. Михайлина була вдома, а то на вулиці до вечора чекали б її з роботи. Сестра була збентежена. Зустріла німим запитанням: 

-Чому повернулася?

 Думала, що Юстини в слід загубився. Правда, до хати із-за дитини впустила, але попередила:

-Жити під одним дахом з тобою  не буду. 

 Тож пішла Юстина у напіврозвалений сарай. Щось трохи підлатала, прибрала. Він і був за хату. Михайлина бачила, як тулиться сестра з маленькою дитиною в невеличкій будівлі, того ж літа починає далі, аж на городі будували собі хату. Хоч і згадувала, як мати і батько побивалися за Юстиною, як мати  рано померла в постійній тузі весь час бувши, а батько зліг. Доглядали його чужі люди, бо Михайлина змушена була працювати. Треба сказати, що тоді умільців побудувати дім у селі було хоч і небагато, але їхніми зусиллями і сусідів до кінця осені будинок був зроблений. Великий, просторий, з цегли. Почала Михайлина жити в новій хаті, а Юстина з сином - в старій. На одному подвір'ї стояли дві хати, але розділяла їх, як і сестер, тополя. Це її посадила раніше Михайлина. А улюблениця Юстини - давня тополя, якій дівчина повідувала колись всі свої жалі, майже засохла. Тож восени її зрубали. Залишився від неї тільки пеньок.. Біля нього похилений хлів, а за ним - невеличка хата. 

       Всю свою недолю, весь свій гнів виливала Михайлина на сестру. Особливо дивлячись, як підростає Миколка. А вона одна, без чоловіка, без дітей. Юстина теж дивилася на сина, який ставав підлітком, як нагадування про своє горе-життя. І перед очима поставали всі її поневіряння і страждання. Довго все життя, скільки жила, думала про те, що було б краще: зрада чи смерть? Згадувала перші роки в селі, як ледве влаштувалася на роботу, і то різноробочою, бо ніякої спеціальності так і не здобула. Таких, як вона, і вчитися не приймали. Виріс Микола, відслужив у армії, невдовзі й одружився. Так і проживав у зовсім іншій області, зрідка навідуючи матір і тітку. Сестри довго жили кожна у своїй хаті. От тільки на старості старша Михайлина забрала Юстину до своєї хати. Невідомо, чи набридла самотність, чи все-таки пробачила, можливо, і невинній ні в чому сестрі, яка тоді в роки війни просто хотіла вижити. Жорстока була розплата в розлуці з старшою донькою, яку так більше ніколи мати  не побачила. Так і залишилася одинокою.

      Тополиною баладою відшуміло життя кожної з двох сестер, як відчуження і незагоєні рани, залишивши дві хатини на одному подвір'ї, а розділяла їх висока, розлога тополя.