Струнка гармонія й сувора простота
В.В. Коптілов
Сімдесяту річницю народження Максима Тадейовича Рильського ми відзначаємо як свято української культури, на благо якої понад півстоліття працював великий поет. Його вже нема серед нас, та завжди з нами його поетичні твори, наукові дослідження, його приклад — що і як треба робити, в кого вчитися, до чого прагнути.
Не тільки гідним продовжувачем великих традицій української поезії був Максим Рильський. Прозорість Пушкіна і вулканне кипіння Лєрмонтова, бентежність Міцкевича, іронія Вольтера, трагічний пафос Верлена були йому близькі і відсвічували в його рядках. З поетами різних епох і народів він розмовляв, немов із давніми друзями, він запросив їх у гостинний дім української поезії, і їхні твори, не втративши своєї національної самобутності, стали творами українськими і збагатили нашу літературу і нашу мову.
Вже тяжко хворий Максим Тадейович написав статтю, в якій дав свою, як завжди, добре аргументовану оцінку творчості молодих поетів, сказавши добре напутнє слово не тільки їм самим, а й усім шукачам нового.
Традиції і новаторство — це «рівних два крила» поезії Максима Рильського. Спираючись на кращі здобутки української літературної мови, поет збагатив і розвинув її у своїх творах. Ми спинимось у цій статті на деяких прикладах мовної майстерності М. Рильського.
В історію української радянської поезії М.Т. Рильський увійшов як видатний майстер строфіки, фоніки, римування, ритміки, його твори вже стали підручником поетики для кількох поколінь радянських письменників, бо внесок його в поетичну мову, в її образні засоби — величезний.
Поет тонко відчуває можливості художнього використання різних груп лексики, не тільки традиційно вживаних у поезії «емоційних» слів, «історизмів» чи «архаїзмів», а й таких начебто необразних елементів словника, як наукові терміни. У п’ятій поезії циклу «Ріо-де- Жанейро» поет зіставляє два шари лексики, і з їх різкого контрасту викрешує художній ефект. Це дві групи ботанічних назв, найменування українських і бразільських рослин. Спочатку автор згадує батьківщину:
У нас там, на городах, пахне кропом
У сизі ранки; конопляний дух
Аж голову туманить...
...Лимонка достигає і налив,
Веселку рос обтрушують отави...
Усе це загальновживані слова, поставлені до того ж у контексті спокійної, не переобтяженої тропами розповіді. На перший погляд здається, ніби поет просто констатує усім давно відоме, бо йому приємно згадати на чужині те, що його оточувало вдома. У помилковості такого припущення переконують наступні рядки, що вибухають несподіваними епітетами й порівняннями:
Химерні сапрофіти й епіфіти
На деревах; як зваба для очей.
Краса потворна п’яних орхідей,
Азалій квіти й листя перемите
Зміна загального характеру розповіді увиразнюється зміною лексики: назви екзотичних рослин виконують тут не тільки номінативну функцію, даючи нам уявлення про те, що саме побачив поет у бразільському ботанічному саду. Вони ще й ніби підкреслюють: це далекий для нас світ. Далекий не тільки незвичною рослинністю, але насамперед несправедливими соціальними порядками, про які поет розповідає у наступних строфах. Тому й набувають подвійного значення прикінцеві рядки поезії:
Сік з дерева... З людського тіла кров...
Голодне марення про Ельдорадо...
Все зрозуміле, але як би радо
Я звідси в гай березовий пішов!
Зрозуміло, що тут висловлюється не тільки бажання знов помилуватися рідним краєвидом. Березовий гай стає для поета символом тієї чистоти взаємин між людьми, яка панує на його батьківщині. Так майстерне використання «ботанічної» лексики у сполученні з іншими мовними засобами служить якнайкращому виразові поетичного змісту.
Зіткнення різнопланової лексики — політичної, побутової, урочистої — допомагає поетові викрити облудність гасел буржуазних політиканів. Ось уривок із шостої поезії згаданого циклу:
Свобода слова хай цвіте, Хай квітнуть нації малі
Мов у саду троянди! Великим на утіху!
(Комуністичної, проте, (Але без нафти на землі,
бояться пропаганди). Без дарової — лихо!)
У перших рядках поет наводить відомі гасла, часто повторювані захисниками капіталістичного ладу. Але не просто цитує їх, а разом з тим іронічно коментує. Невідповідність цих іронічних, таких «домашніх» доповнень («мов у саду троянди», «великим на утіху») змістові політичних гасел ніби готує читача до сприйняття саркастичних зауважень наприкінці кожної строфи. Ці зауваження, відповідним чином виділені інтонаційно, з убивчою прямотою характеризують справжні прагнення «людей у смокінгах», «естетів етикету».
Сміливо об’єднуючи в небагатьох рядках сьомої поезії циклу «Ріо-де-Жанейро» лексику і фразеологію різного походження і стилістичного забарвлення, М. Рильський силою свого поетичного темпераменту, щирістю схвильованої інтонації з’єднує всі ці різнорідні елементи в такий моноліт, у якому жодне слово не здається зайвим.
Кому повім печаль мою
У цьому пишному краю,
У цьому пеклі і раю,
У цій шаленій суєті,
В надокеанській тісноті,
В бензином пройнятім житті?
Перший рядок поезії — біблійний вислів, далі натрапляємо на характерне для романтичної поетики протиставлення пекла і раю, ще через два рядки «бензином пройняте життя» нагадує нам про двадцяте століття. І все ж таки вірш не розпадається на уламки, і рядки не воюють між собою, а сумлінно трудяться, виконуючи творчу волю чарівника українського слова.
Взагалі ж поетична мова М. Рильського здавна відзначалася багатством і розмаїтістю, не цураючися й іншомовної, зокрема книжної лексики:
Може, де й справді живуть лоюфаги щасливі,
Може, існують ще й досі страшні одноокі циклопи?
Може, ці зорі, що ясно одбились в ясному заливі, —
Зевсові очі, що дивляться в очі Європи?
М. Рильський продовжує тут традицію, розпочату ще Шевченком і розвинуту Франком, Лесею Українкою та іншими поетами. Критики часом докоряли авторові за «книжність» його образів. Але хто може заперечити, що духовний світ сучасної людини формується не тільки особисто побаченим чи почутим, а й прочитаним? Рильський широко використовує асоціації з безсмертними творами світової літератури, українського фольклору, стародавньої міфології, — і в цьому сила, а не слабкість його поетики.
У наведеному прикладі збагачення поетичної мови рідковживаними словами не є самоціллю. Автор за їхньою допомогою доводить нерозривність, наступність різних епох культурного розвитку людства, актуальність здобутків справжнього мистецтва для всіх епох.
Поетичні образи Рильського часто проростають із буденного, всім відомого, часто баченого. Тим вагомішими стають вони для читача, який ніби стає співучасником їх творення.
Ластівки на телеграфнім дроті —
Чи не твій прообраз, майбуття:
Ясністю окрилене життя
З генієм людськім в одному льоті!
Філософське узагальнення великого масштабу, навіяне звичайним, здавалося б, незначним спостереженням... Втілення такого різноманітного змісту в межах однієї строфи вимагало й відповідного мовного оформлення — тісного поєднання конкретної абстрактної лексики.
Цікавий приклад переосмислення загальновживаних слів містить поезія «У теплі дні збирання винограду...»:
Вона верталась із ясного саду
Ясна, як сад, і радісна, як сміх.
Цілісний образ природи в попередньому рядку (ясний сад) наче розщеплюється в наступному на складові частини, які тут уже характеризують людину (ясна, як сад). Так навіть у цьому «мікрообразі», побудованому на повторенні дещо видозмінених слів, утверджується гармонія людини і природи — один із провідних мотивів усієї творчості М. Рильського.
Цілком опанувавши складне мистецтво — вживати найнеобхідніші слова у найпотрібніших місцях, поет полюбляє повтори різних форм одного слова в римованих закінченнях рядків. Так у «Голосіївській осені»:
Вставлено у вікна другі рами,
Знову стали діти школярами,
Вата і калина поміж рам,
І синиця дзвонить школярам.
Так само й у поемі «Чумаки» автор знаходить лексичну домінанту строфи і увиразнює її тим, що не просто повторює найбільш вагомі слова, а й завершує ними і рядки, і речення.
Тепер на місце квітки й соловейка
Звитяжно стали криця і бетон.
Я згоджуюсь: і Галя, і Зюлейка —
Давно набридлий і нудний шаблон...
Та чую небезпеку і з бетоном,
Що стане він, а може, й став, шаблоном.
В обох наведених уривках, попри всю їх несхожість, — один і той же мовний «хід» своєрідна комбінована епіфора. Вона створює уповільнення розповіді і ніби затримує читача на вже сказаному, але й додає до нього щоразу нові риси. Виділені слова повертаються до нас різними своїми гранями, спалахуючи все новими відтінками змісту.
Особливості римування тісно пов’язані із строфічною будовою поезій. Восьмирядковій строфі поезії «Переяславська рада» надає своєрідного забарвлення вжита автором схема римування абвгабвг. Наголошене закінчення четвертого рядка, контрастуючи з закінченнями трьох попередніх рядків, надає відносної завершеності першій половині строфи. Друга половина восьмивірша, що починається після значної паузи, є не простим продовженням першої. Вона несе в собі новий зміст, який являє собою висновок або пояснення того, про що йшлося в початковій частині:
Скільки меду і отрути, Скільки правди золотої,
Скільки муки, скільки сили Скільки кривди і оман!
Ця частина строфи сповнена згадок про минуле України, і її єдність підкреслюється багаторазовим повтором одного слова. Друга частина відрізняється від першої і відсутністю анафори, і зовсім іншою будовою речень, і іншим складом лексики:
Як же день отой забути, Що осяяв булавою
Переяслав сонцекрилий, Непокірливий Богдан!
Цей поетичний висновок приєднаний до попередніх рядків не тільки спільністю ритміки, а й звуковим перегуком рим, які щоразу ніби повертають читача до першого чотиривірша строфи.
Взагалі ж восьмирядкова строфа — улюблена форма віршової композиції М. Рильського. Поезія «Перемозі» написана строфою, що римується за схемою абабаааб. Строфи поезії «Радянській жінці» мають будову а б а б в в г г, причому всі вони закінчуються одним словом («жінко»). Строфи «Урожаю» мають парне римування суміжних рядків — ааббввгг. Класичною формою восьмирядкової строфи — октавою написані поеми «Чумаки», «Сіно», «Мандрівка в молодість», «Київські октави», «Карпатські октави» й чимало інших творів поета.
Усе своє життя М. Рильський був палким прихильником сонета. І коли в ранній творчості поета сонет часом не виявляв усіх закладених у ньому можливостей, був дещо статичним, то в роки творчої зрілості він пише багато сонетів, форма яких сприяє розгортанню напруженої думки.
Уже в сонетах, об’єднаних спільною назвою «Гуси» (1931 р.), поет досягає значної різноманітності образотворчих засобів мови і гнучкості в їх використанні. Зокрема, це виявляється в їхній інтонаційно-синтаксичній будові. Початкові строфи сонетів написані розповідними, констатуючими реченнями. Друга строфа кожної поезії по-своєму контрастує з попередньою (або за допомогою прямого логічного протиставлення, або внаслідок різкого інтонаційного зламу — появи окличних речень). Наступні частини сонетів — тривірші — зливою риторичних запитань і незавершених фраз готують читача до кращого сприйняття заключних рядків:
Та що це, що? О радосте, не муч!
Високо десь гусиний лине ключ...
Ні! Молодість там обізвалась дзвінко.
Уже в першій, юнацькій збірці «На білих островах» М. Рильський експериментує в строфіці. Підхоплюючи традицію сміливого творення строфічних форм, утверджену кращими майстрами української поетичної мови кінця XIX — початку XX століття, молодий поет звертається і до терцин («Вечірній світ розливсь по стомленій землі...»), і до двовіршів («До квіток»), і до катренів, складених з нерівностопних рядків («Я все ж тебе люблю...»), і до інших, нешаблонізованих від частого вживання способів об’єднання віршових рядків у строфу.
Наполегливі шукання тривали все життя і часто давали прекрасні наслідки. Так, шестирядкова строфа «Слова про рідну матір» — своєрідний варіант секстини — має глибоко продуману композицію. Два останні рядки в ній — найбільш піднесене місце, яке увінчує всю строфу:
Хто може випити Дніпро,
Плугами кривди переоре,
Хто властен виплескати море,
Хто серця чистого добро
Хто наше злото-серебро
Злобою чорною поборе?
В останні рядки кожної строфи винесено найвагоміші слова, речення, які містять у собі висновок з раніше сказаного («У гроні світлому сестер благословенна наша мати», «Лисиці брешуть на щити, та сонце устає — на Сході!»).
Величезного значення надавав поет і фонетичній організації своїх віршів. У мові творів М. Рильського можна знайти безліч прикладів того, як поет, нічим не порушуючи природності, легкості, невимушеності вислову, зливає співзвуччя поставлених поряд слів у своєрідне фонетичне тло. на якому ми сприймаємо зміст:
На білу гречку впали роси, Замовкло поле стоголосе
Веселі бджоли одгули, В обіймах золотої мли.
Тут із тринадцяти повнозначних слів десять мають у своєму складі л. Повторення цього звука — мов лагідний плескіт хвилі — акомпанує поетичній думці, і вона стає напрочуд прозорою.
Перша строфа іншої пейзажної поезії несе в собі поєднання асонансу з алітерацією:
Спинилось літо на порозі
І дише полум’ям на все,
І грому гордого погрози
Повітря стомлене несе!
Оце звуконаслідування — гро, гор, гро — розміщене до того ж у наголошених складах, що особливо його виділяє, так контрастує з попереднім і наступним рядками, у яких переважають глухі приголосні, що ми ніби чуємо раннього літа раптовий грім у притишеному спекою повітрі.
А вишукана алітерація «Мов пух на вербах золотих» в останньому рядку цього ж твору! А багатократне звучання ш у поезії «Дощ одшумів»! Про звукову архітектоніку віршів М. Рильського можна було б написати велике дослідження, повчальне для поетів-початківців і цікаве для всіх шанувальників поезії.
Згадані особливості поетичної мови М. Рильського знайшли повний вияв у його перекладах.
Переклади М. Рильського читаються як оригінальні твори, так легко й невимушено вкладаються слова у поетичні рядки. І разом з тим кожен, хто порівнював їх з оригіналами, міг переконатись у високій вірності їх духові та стилю перекладуваного автора.
У другій главі «Євгенія Онєгіна» поміщики-сусіди гудять героя пушкінського роману:
«...Он дамам к ручке не подходит;
Все да да нет, не скажет да-с Иль нет-с». Таков был общий глас.
Місце для перекладу винятково важке: прямих відповідників цим словам українська мова не має, до того ж вони дуже короткі (односкладові), що значно обмежує можливості заміни їхіншими словами. Та Рильський не був би самим собою, коли б не знайшов виходу з неминучого, здавалося б, тупика. Для цього український поет звертається до ситуації, яка не повторює змальовану в оригіналі, але де в чому подібна до неї:
«...Він дамам ручки не цілує;
Все прошу, прошу,— а нема
Уклінно», — визнано всіма.
Часто вживані в розмові російські слова замінено часто вживаними українськими, які, проте, не є їх словниковими відповідниками. Але незважаючи на це, вони прекрасно виконують в українському тексті свою роль.
Ще приклад майстерного подолання труднощів, уже іншого характеру. У поезії М. Лєрмонтова «Дары Терека» є рядки з повторами звука р:
Он угрюмо сдвинул брови,
И усов его края
Обагрила знойной крови
Благородная струя...
У таких випадках перекладач здебільшого має дві можливості. Він перекладає зміст і втрачає фонетичну форму уривка — це перша можливість. Друга полягає в тому, що перекладач створює звукову подобу оригіналу, жертвуючи змістом. Обидва шляхи не можуть задовольнити справжнього поета. І Рильський знаходить третій шлях — шлях майстра, який віртуозно володіє мовою:
Він нахмурив чорні брови,
А на вусах, як рубін,
Непокірливої крові
Вогняний запікся плин...
Слова тут істотно відрізняються від слів оригіналу, але загальний зміст уривка і стиль його, і яскрава алітерація відображені з граничною повнотою.
Знання таємничих глибин мови, неперевершена художня майстерність, тонке чуття міри, багатство і щедрість духовного світу... За все це радянські люди люблять поезію Максима Рильського, про визначальні риси якої найкраще можуть сказати його ж слова:
...Сувора простота,
Що слова зайвого в свої рядки не прийме,
Струнка гармонія, що з думки вироста.
Л-ра: УМЛШ. – 1965. – № 3. – С. 26-31.
Твори
Критика
