Тема мистецтва в поезії М. Рильського
С.Р. Бурлаков
Коло його інтересів не обмежувалось поетичною творчістю. Максим Рильський тонко розумівся в близьких до літератури видах мистецтва, беручи від них у свій художній актив тільки те, що найповніше відбивало глибини людського життя, пафос суспільних змагань, шляхи історичного поступу.
Певна річ, естетичний ідеал поета народжувався у постійній боротьбі художніх тенденцій, рухаючись від антично холоднуватих (інколи навіть відверто книжних) ліній і барв неокласики до живої дійсності, сприйнятої очима реаліста. Цей рух полишав свої щедрі мітки на творчій практиці Максима Рильського:
Готичний присмерк, еллінську блакить,
Легенд біблійних мідь, вісон і злато —
Все можемо на полотні віддати
Чи на папір слухняний перелить.
Але любить чи не любити те,
Що вколо нас і в нас самих росте,
Що творить нас, що творимо самі ми, —
Лише сліпець, що замість крові в нім
Тече чорнило струмнем неживим Тривожиться питаннями такими.
До таких висновків не міг не прийти поет, орієнтуючись на кращі взірці демократичної культури — Шевченка, Пушкіна, Міцкевича, Лисенка, братів Тобілевичів, Заньковецької. І цілком закономірно, що один із перших творів М. Рильського «Пісня» був присвячений українському композиторові М.В. Лисенку. Згадана поезія є своєрідним заспівом до його численних поезій на теми мистецтва.
Тема мистецтва — одна з найулюбленіших у творчості поета. Особливо це відчутно в останніх його збірках «Троянди й виноград» (1957), «Голосіївська осінь» (1959), «Зграя веселиків» (1960), «В затінку жайворонка» (1961), «Зимові записи» (1964). Згадані збірки є ліричним підсумком того, що бачила і передумала за своє життя мудра людина. Конкретні образи прекрасних людей, в тому числі й митців, роздуми про працю, красу, мистецтво, філософська наповненість, задушевна простота, в якій немає місця «ні марній позолоті, ні всяким викрутам тонким», природність інтонації — лежать в основі цих поетичних книг.
Про красу, працю, мистецтво поет замислювався ще на зорі своєї творчості. Уже в октавах «Чумаки» (1924 р.) у розділі «Автор міркує про мистецтво» читаємо:
Є ланцюги, що їх не можна рвать,
Немов у тілі вен або артерій.
Чи ж сором Марксу Гракхові подать
Братерську руку? Так от білі двері
Краса в минуле вміє одчинять
І в будуче. Серед шалених прерій
І в тундрі, де сивіє бідний мох,
Нам світить Гейне, Тютчев, Архілох.
Як бачимо, це досить таки красномовне свідчення прихильності поета до теми мистецтва, до проблеми традицій і новаторства в мистецтві.
Цікаво, що впродовж усього життя Максим Рильський у нерозривній єдності з питаннями етичними й естетичними розроблятиме питання мистецтва не тільки у віршах, а й у теоретичних працях: «Ми маємо право і повинні сперечатися про долю і шляхи нашого радянського мистецтва, нашої радянської літератури, але ми не маємо права, ми не повинні забувати, що кожен художній твір, написаний поза кровним зв’язком з народом, який нас породив і виховав, — мертвонароджене дитя, А народ хоче чути і бачити правду, окрилюючу і надихаючу на трудові подвиги правду. І краще знаряддя для служіння цій правді — метод соціалістичного реалізму «не вигаданий» кимось, а владно продиктований самим життям».
Ось вона, стійка, вистраждана переконаність поета-громадянина, художника, вихованого радянською дійсністю, який розглядає мистецтво в діалектичному русі, в тісних і плідних взаємозв’язках його визначальних явищ. «Стремління вперед ніяк не означає забуття того, що дали минулі віки і колишні генії. Сприймання минулого — доконечна умцва розвитку мистецтва й літератури в сучасному і дальшого зростання їх у майбутньому». Ця істина стверджується всім життям Максима Рильського, який був глибоким ерудитом, відзначався енциклопедичністю світобачення, був особисто знайомий з багатьма визначними діячами культури. Спогад про них виринає у найнесподіваніших місцях поетичної сповіді Рильського:
Немає старості, і смерть—лише мана!
Я Заньковецьку тут пригадую Марію..,
А спів Садовського! А Саксаганський — маг!
Два характерники, Панас той і Микола,
Що народилися в розложистих степах,
Де вітер та народ була їх перша школа
Природність риторичних окликів, тонка деталізація, розлога лагідність інтонації — засвідчують безмежну закоханість поета у тих, хто стояв біля керма мистецтва. Та не тільки у великих епічних полотнах поета («Чумаки», «Мандрівка в молодість»), але й у багатьох віршах його ми зустрічаємо ліричні портрети видатних діячів мистецтва, котрі внесли вагомий вклад у скарбницю загальнолюдської культури («Бетховен», «Шопен», «Марія Заньковецька», «Саксаганський», «Левкові Ревуцькому», «Амвросієві Бучмі»). І коли до цього додати ще й твори, присвячені майстрам художнього слова, то ми матимемо цілу поетичну збірку про митців.
Малюючи образ того чи іншого митця, Рильський бере за основу не другорядні якісь деталі з його життя, а відштовхується, від основних громадянських віх. Подібна настанова робить окремі рядки віршів публіцистично загостреними, навіть інколи скупуватими на образність вислову, як, приміром, у поезії «Саксаганський».
Поет завжди дбав про глибоку народність і реалістичність своїх творів, черпаючи поетичну снагу з джерел народних, неодноразово оспівуючи фольклор. Поезії «Чуваським вишивальницям», «З народного напившись джерела», «Триптих про кобзарів», «Що зберегла пісня», «Слава пісням», «Сербські пісні» наснажені високого емоційною напругою, сповнені багатством синтаксичних фігур, афористичністю («бо тільки з праці виростає подвиг», «Людські пісні — найглибша мука, найвища радість на землі!»). Загальна атмосфера віршів дихає молодечим завзяттям, духовним здоров’ям. «Народна творчість — це той грунт, на якому виростають і література, і театр, і музика, і образотворче мистецтво — без якого вони б засохли», — писав Рильський.
Поет був переконаний, що вершин у мистецтві досягає лише той, хто перебуває в постійних пошуках, має ясний погляд на світ, «любить життя в прекрасній буденності». Ствердність риторичного запитання до Сікстинської мадонни («О, хто сказав, що не людина ти?»), енергійне підкреслення («земною, не надхмарною красою ти світиш нам»), віра в безсмертя прекрасного витвору людських рук («падуть перед тобою віки й народи. Далечінь стара у пам’яті нащадків не вмира, новою розцвітаючи весною») ідуть саме від цієї переконаності поета. Характерною особливістю віршів «Сікстинська мадонна» та «Афродіта Мілоська» є жива розмовна інтонація. Автор розмовляє з геніальними витворами світового мистецтва як з живими, і тому від поезій віє зворушливою теплотою, що наближає ці твори до серця сучасника:
Ти бачила, як на простенькій лаві, Тобі одній утішити вдалося
Забувши рани скорбні і криваві, Успенського, що перший зрозумів
Перед тобою Гейне сльози лив. «Мужицькі завитки» твого волосся.
Поет любив українську культуру і вмів віднаходити у кожній національній культурі загальнолюдські мотиви. Він мав тверду впевненість у тому, що справжній патріот своєї Батьківщини завжди є і справжнім інтернаціоналістом, що завдання мистецтва — з’єднувати людські серця. Особливо сильно ця думка звучить у вірші «Дружба» про зустріч Тараса Шевченка з Олдріджем. Митці розмовляють різними мовами, але між ними панує повне взаєморозуміння:
Один наспівує своїх пісень, А другий теж пригадує свої
Породжених неволею, сповитих Пісні — такі, здавалось би, несхожі.
Недолею, колиханих жалем. Але споріднені одним жаданням,
Годованих убожеством суворим,— Одною мукою.
Максим Рильський боровся за багатство форм мистецтва, за найповніший прояв творчої індивідуальності. Він не раз наголошував, що без суперечок, без боротьби думок істині народитися важко, а ще важче ствердити себе. Згадаймо, як гаряче підтримував він оригінальний талант О. Довженка. У «Наддеснянських роздумах» ми знаходимо повне вмотивування такої позиції поета.
Поет виступає за розмаїття, життєву повноту, творчий пошук, але не такого гатунку, як то ми маємо у представників буржуазного мистецтва модерністського напряму, що інколи доводять мистецтво до абсурду, видаючи свої творіння за нове слово в художньому розвитку людства. Поет гнівно засуджує творчість, відірвану від життя народу:
Голубить Вас гурман багатий,
Та ви побліднете тоді,
Коли вам доведеться стати
Перед народом на суді!
Максим Рильський пристрасно відстоює плідність традицій талановитих прогресивних митців, закликає зневажати тих, «хто відкидає, як сміття, діла Веласкеса й Сєрова, Матейка й Рєпіна життя». Поет славить «Маркові дуби», згадуючи, як на хуторі І. Карпенка-Карого гостювали М. Кропивницький, М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський і про добрий звичай, що був тоді в пошані: кожен із гостей садив дерево. Розрослись нині дуби; шумлять вони і в поезії Максима Рильського, але вже несучи вторинний, алегоричний зміст:
Ростуть дуби, купають в небі віти,
А навкруги, немов веселі діти,
Дубки та липки зводяться рясні...
Співає молодь молоді пісні –
І сповнені зичливості й любові
Дуби над нею шелестять Маркові.
Розлогістю оповіді, лагідністю думки позначена і поезія «Шипшина». У ній думка поета про спадкоємність у мистецтві сягає до народних першоджерел:
Це ж моя весна,
Це молодість, це пісня у полях,
Що дівчина співає невидима —
І несказанно гарна, певна річ!
Із пісні, з пісні виросли Бетховен,
Чайковський, Лисенко та Леонтович,
Шопен із пісні виріс чародій,
Римськии-Корсаков, казкар поважнии
Із пісні — як троянда із шипшини.
Поза життям народним нема літератури, нема мистецтва; найвище в мистецтві — правда, народність, ідейна глибина, висока, художня простота, які приходять до художника тільки тоді, коли він зуміє з безлічі життєвих вражень відібрати найхарактерніші, найтиповіші:
Не кожну фарбу, що потрапить
Йому під руку, він бере,
Життя не кожний марний клапоть,—
Лиш те з життя, що не умре!
Глибиною роздумів про шляхи розвитку мистецтва позначена передмова М. Рильського до вибраних творів Миколи Зерова. Вміння вести задушевну розмову про тонкощі поетичного ремесла і про долю мистецтва взагалі є і в багатьох поезіях, теж щедро сповнених розмовними інтонаціями.
Поет чітко висловив свою позйцію у відомій дискусії «фізиків і ліриків», заявивши, що «буть додатком до мотора для людини мало, далебі».
Як же так убого ви живете,
Чом так занепали ви, скажіть,
Щоб у дні космічної ракети
Солов’я не в силі зрозуміть?
Рильський натхненно і безкомпромісно боровся за красу, і, очевидно, в цьому джерела великої життеспроможності його творів, поетової душевної молодості, яка з особливою силою яскріла в останнє десятиріччя його життя. Це був час, коли в літературі посилювались гуманістичні начала, духовний зір творців пильніше придивлявся до людських поривів і вболівань, до турбот сьогоденності. Мистецтво покликане виховувати таку людину, радуючи людські серця новими відкриттями у світі прекрасного.
Л-ра: УМЛШ. – 1970. – № 3. – С. 12-16.
Твори
Критика
