02.06.2019
Олександр Олесь
eye 220

Митець і народ у трьох Олесевих п'єсах

Митець і народ у трьох Олесевих п'єсах

П'ятаченко Сергій, кандидат філологічних наук, доцент (СумДПУ ім. А. Макаренка)

В архіві О.Олеся зберігається чимало досі не публікованих драматичних творів, дев’ять з яких були надруковані у двотомнику, що вийшов у 1990 році [1].

З них об’єктом нашої уваги є три: “Художники” (1910), “Меценати і богема” (1910) та “Патріот” (1911). Їх об’єднує тема митця у стосунках з народом, іронічно-сатиричний метод розв’язання поставленої проблеми, а також час написання і те, що автор не подав їх до друку.

Ці п’єси залишились, так би мовити, для внутрішнього вжитку, для знайомих та друзів, яким, напевно, були відомі прототипи.

Адже ці п’єси, чи, вірніше, фарси, не виходять, на перший погляд, за межі кола проблем мистецької еліти, або, користуючись Олесевим визначенням, “богеми”, яке він трактує не без іронії.

Ці три п’єси – про українського митця початку ХХ ст., коли народницькі, українофільські тенденції отримали особливе поширення серед української інтелігенції, можна сказати, набрали вигляд моди. Фрази, якими пересипана мова Кресала з п’єси “Патріот”, звучали не лише в хаті Конопельченка, а і в столичних салонах (“громадах”): “І я вам кажу, що досить бути панськими прихвоснями, час стати людьми, свідомими українцями, оборонцями свого народу і своїх інтересів” (с.291). Від часів Куліша й Костомарова гуляли подібні фрази, але не стільки в народі, скільки серед освічених “паничів”.

Чи розуміє інтелігента, митця, поета його ж народ? Ось яке питання ставить перед собою і перед нами Олесь. І за шаржами, бурлеском, водевілем ми бачимо його стурбоване і сумне обличчя. І друге питання: яким же є типовий український митець?

Розглянемо спершу образ “народу”, який представлений стареньким міщанином Конопельченком, його дружиною Конопельчихою (“Патріот”), бабою і зятем, у яких винаймає квартиру Лірик (“Меценати і богема”). У п’єсі “Художники” “народ” – лише той образ, та ідея, яку намагається втілити у своїх творах головний герой В.: “Я бачив зараз двох дітей. Хлопчик, років восьми, сидить, а на його колінах, скорчившись, лежить дівчинка років п’яти. Ні одного руху... Якась скам’янілість... Щось світове... ніби якесь прокляття, камінь, що ліг на людську душу” (с.271). Ще одне таке ж рафіновано-естетичне сприйняття народу, що межує з цинізмом, передано через сцену, де головний герой шукає натурницю для “України” та через репліки іншого персонажа, що оцінює його малюнок під назвою “Любов”: “Так і видно, що мальовано з проститутки... Нікчемність... Сміття... Недарма прізвище він носить Смітниченко”...(с.277).

Погляньмо тепер, як народ виявляє своє ставлення до українського митця.“Патріот” Кресало, який три дні як живе в хаті Конопельченка, рветься відразу ж вчити дітей писати патріотичні вірші та “зберігати і відроджувати старовину”. Ось він питає у своєї тещі: “Ви, як дівували, то доводилось вам пісні співати?!”(с.296). Ще П.Куліш писав, що на міського панича селяни дивляться з недовірою, а його недоречні прохання заспівати пісню чи казку розказати піднімаються на глум. “Заходите вы в какую угодно хату, – пише він, – вам будут отвечать: “Хіба ми п’яні, щоб співали?” или что-нибудь подобное. Нужно иметь в запасе много времени, чтобы приучить к себе простолюдина и ему понравиться” [2,100]. Глуха Кресалова теща не розуміє, чого хоче від неї її вчений зять і хреститься, коли її питають про “черти” народу. Їй чуються “чорти”. Коли Кресало каже, що не “чорти”, а “риси”, перелякана баба думає, що їй розказують про чортів у ризах. “Я маю поговорити з вами про вірші або про оповідання”, - не зупиняється Кресало. “Ви такі розумні, що вас ніяк не розумієш”, - відповідає баба (с.296).

Інша баба, у якої квартирує Лірик з п’єси “Меценати і богема”, каже йому на його писання: “І не сором тобі, он борода росте, а ти Бог зна що пишеш тут. Тьфу!” (с.287). Та й сам поет не може назвати перед “народом” те, що він пише віршами, бо соромиться, язик у нього не повертається: “Розумієте, Прохоре Кіндратовичу, я оце пишу одну історію, описую життя...” Поет не осмілюється назвати своє творіння віршами, а називає “однією історією”, “описом життя”, “казкою”, а художню вартість визначає через “народну” мірку: “За цю казку мені заплатять гроші, дадуть карбованців 25 наперед, я думаю, не менше, ні в якім разі”(с.288).

Отже, Олесь констатує у даному випадку факт нерозуміння “народом” мистецтва як такого, навіть тоді, коли воно спрямоване на його ж (народу) “просвітлення” чи “оспівування”. А над загальнопоширеним постулатом про природну схильність українців до мистецтва змушує задуматись. “Наша література, – говорить Поет, - література для дітей, бо ми пишемо лише на шкільній скам’ї, а встанемо з батьківських хлібів, ідемо на службу, робимося адвокатами, лікарями, землемірами і через п’ятдесят років розучуємось держати перо в руках” (с.285).

Для спроби з’ясування психології представників “народу” у п’єсах Олеся звернемось до думки знавця української психології, письменника Юрія Липи, який у своїй праці “Призначення України” [3] визначає чотири етнопсихологічних типи українського національного характеру: “нордійський, понтійський, динарський і остійський”. Нордійський тип характеризується високим зростом, світлим волоссям і схильністю до свободи. Це тип державного мужа, полководця, аристократа. Понтійський тип – середнього зросту з темним волоссям і схильністю до творчості. Такі люди стають ораторами, проповідниками. Динарський тип – це огрядні, веселі та співучі люди, добродушні і вразливі. Ці люди віддають перевагу почуттям перед пізнанням і волею. Останній, остійський тип – це повні, круглолиці, з невиразними простацькими рисами обличчя люди. Досить посередні розумові здібності спонукають “остійця” пристосовуватись до середовища і намагатись не виділятися серед маси. Це типовий дрібний міщанин з вульгарними смаками.

Працює він лише задля грошей, але ніколи – заради ідеї. У цих людях ніколи не спалахує творчого вогню. Остійська неспроможність до творчої праці викликає у них ненависть до видатних індивідуальностей. Чому ми так детально зупинились на двох останніх типах? Тому, що, на думку Ю.Липи, вони складають переважну більшість серед українців.

Нордійсько-понтійський тип, який стояв на чолі української нації з часів Київської Русі був майже знищений протягом багатовікових військових та політичних конфліктів. І тепер расова структура українців складається з 44 % “динарців”, 27 % “остійців”, решта 29 % - це мішанина цих двох рас і лише незначна кількість понтійського і ще менше нордійського расового типу в Україні.

З огляду на це, можемо визначити представлений образ “народу” як типових “остійців”, зокрема, переляканого Конопельченка, котрий на заклики “патріота” Кресала відповідає: “Так, так, істинно так, та ви самі знаєте, що, коли не дай Бог чого, достанеться на горіхи. Хе-хе-хе! Достанеться на горіхи”(с.291). І тікає від гріха подалі у свою крамничку.

Інший знавець українського характеру педагог Григорій Ващенко писав: “Досить часто трапляється серед українців і флеґматичний темперамент. Крайні форми його відбиті Гоголем в особах Солопія, що повільно плентається за волами, не звертаючи увагу на лайку подруги своєї Хіврі, і в особі Пацюка, що лінується навіть простягнути руку за варениками, а чекає, поки вони самі, викупавшись у сметані, не плигнуть йому в рот”[4,139]

Граничний прагматизм, обмеженість, недоумкуватість, лінивство – ось риси Конопельченка як типового українського міщанина. “Дорогий зятю, - говорить він, - однако я забожуся, що нічого не втну. Вибачайте, але я, сказати б, малограмотний, просто дурень” (с.291). Важко щось додати до цієї автохарактеристики. Отже, О.Олесь в традиційній антиномічній парі “митець – народ” досить скептично дивиться на “народ”, чи, вірніше, на ті негативні риси, які притаманні нашому народу, і які він свідомо гіперболізує і шаржує.

Що ж думає О.Олесь про українського митця? Одним із типів “митця” в цих п’єсах є “патріот” Кресало. Він із тих “щирих українців”, які не стільки підносять українську ідею, скільки профанують, чим позбавляють її майбутнього. Адже вона стає смішною, а усе осміяне, як відомо, відходить у минуле.

“І вас спитають, - каже Кресало старому й затурканому Конопельченку, - А що ви, добродію, зробили для рідного краю, для рідного народу? Чим збагатили ви рідне письменство, якими віршами найбільше прислужились національній справі? В чім виявилось ваше українство?” (с.292). Щоб відродити цю занедбану, на думку Кресала, справу, він береться вчити дітей писати вірші “по-вкраїнські”.

Сало в бодні лежало,

Сало з бодні скакало,

Сало в борщ не попало,

Гарно сало купувати,

Та не гарно грошики виймати.

Ось таке утнув навчений Кресалом 18-річний Омелько. “Кумедно, істинно кумедно составив!” – вигукує Конопельченко. “Мало що кумедно, - науково підходить до тексту Кресало, - треба літературно розглядати вірш. Поезія – іскра Божа, і до неї треба підходити обережно. Я вам, дорогий поете, нічого зараз не скажу, подумаю, розберуся в образах, в думках, а потім висловлю свій погляд. Зараз зазначу лише одне, що в вашім вірші дивовижно переплітається реалізм, утилітарний практицизм з символістичним імпресіонізмом. Ви написали таку річ, яка, може, тільки в будучині матиме достойну оцінку... Скільки національного, рідного, степового...” (с.293).

Кресало не просто малоосвічена людина, це – войовничий невіглас, котрий навчає молодь: “Для геніїв школи – річ зайва. Коли добре приглянутися до наших літературних геніїв, то побачимо, що половина з них була малограмотна” (с.294).

Темні, малоосвічені “митці-патріоти”, які пишаються своєї малограмотністю, - річ і сьогодні непоодинока. Взірцем для себе вони називають Т.Шевченка, забуваючи, а швидше, просто не знаючи про те, що Шевченко відвідував Академію мистецтв у Петербурзі, студіював російську, західну й античну літературу і філософію, займався самоосвітою.

Українцем мусиш бути,

Нуте, браття, нуте, нуте,

Всі до праці, всі до діла,

Наша ненька Україна.

Це вже шедевр іншого навченого Кресалом хлопчика – Петруся, який розчулив Кресала: “Ну, утнув, сину, утнув геніально, феноменально! Таких віршів уже не пишуть, а ти, сину мій, підтримав поезію, підтримав. (Цілує його)” (с.293-294). Ці “успіхи” його учнів надихають Кресала, і він вигукує: “Мамаша! Ваші славетні діти тепер, я бачу, справжні письменники...” (с.297).

Є.Маланюк у своєму “Листі до молодих” писав: “Мрійлива дитина та ще й, бува, обтяжена “мистецькою дідичністю”, десь між 13-15 роками життя, переходить, сказати б, “мистецький кір”, звичайно віршово-літературний. Цей “кір” здебільша проминає, як і справжній, майже безнаслідно. Але в певних випадках він набирає характеру хронічного. І тоді, як у відомій анекдоті, залишаються дві можливості: або появляється дійсний поет, або дилетант – в ліпшім випадку і графоман – в гіршім” [5,324]. І тут надзвичайно зростає роль педагога, який допоможе талановитій дитині реалізувати свій талант, а меш талановитій знайти інші, окрім поезії, види самореалізації.

“Кресалівщина” ж не лише калічить дитячу психіку і закладає підвалини майбутніх непорозумінь і конфліктів уже дорослого поета-дилетанта чи поета-графомана, а й шкодить сприйняттю поезії як такої та девальвує поетичне слово. Користуючись банківською термінологією, відбувається гіперінфляцію слова. І слово “Україна”, приміром, вже не на вагу золота, а розходиться по копійці. Вірніше, лежить на прилавках і складах, припадаючи пилом.

Дилетантом і графоманом виглядає бідний сірома-Лірик з п’єси “Меценати і богема”, який відморозив пальці, сидячі в хаті, бо йому не було за що купити дров і ніколи затулити дірку у вікні – він складав вірша! Або як він каже – “пісню”. А оскільки й на папір грошей не було, то він геть списав усю стіну:

І підняв він вільні крила,

І щасливий полетів.

І йому блакить розкрила

Всю красу своїх степів...

Після цих рядків Олесь виводить на сцену бабу, яка входить з черепком і починає замазувати написане на стіні, соромлячи поета вже згадуваною фразою: “А це хіба тобі? Чи що? Змалився! І не сором тобі, он борода росте, а ти Бог зна що пишеш тут”.

Усе натхненне, “українське”, “степове”, через яке не спить, страждає, відморожує пальці Лірик, виявляється банальщиною. Такою ж, як і “Нуте, браття, нуте, нуте” у Петруся з п’єси “Патріот”. Олесеві, до речі, легко вдаються пародії на таке “українське”, “степове”, бо він був близько знайомий із тогочасною українською поетичною “богемою”, в якій було немало подібних творців.

А говорячи про доробок самого Олеся, який пізніше досить критично оцінювала наступна поетична генерація – його син О.Ольжич, Є.Маланюк та інші, слід відзначити, що і у Олеся ми можемо зустріти поруч із яскравими шедеврами зразки не вельми вдалі.

Тому сатиричні інвективи проти поетів-графоманів в згаданих п’єсах Олеся можна сприймати і як прагнення побороти в самому собі сверблячку до патріотично заангажованої сірятини й лірикоподібної графоманії .

В обраних для аналізу п’єсах дія розгортається в середовищі українських громад, які з середини ХІХ ст. були чимось на зразок гуртків за інтересами. Часто-густо відірвані і від простого люду, і від проросійської інтелігенції, українські “громади”, “просвіти” могли лиш мріяти про свій реальний вплив на маси:

О, як я вірити хотів би в ту годину,

В той день ясний після негод,

Коли зогріють, як дитину,

“Просвіти” наші весь народ. [6,519]

Реальна картина була іншою. Її, зокрема, характеризує епізод засідання редколегії газети, яку видавала місцева громада (можливо “Просвіта”). Ївженко (ще один “патріот” на кшталт Кресала) у своєму виступі перед співробітниками газети говорить: “Я покликав сьогодні і редакцію, і всіх найдавніших співробітників, щоб побалакати про нашу газету.

Становище її надзвичайно сумне. Позаторік було 6 передплатників, торік – 4, а тепер лише 3. Капустенко перестав передплачувати через незрозумілість нашої мови” (с.284). Ївженко виступає з пропозицією зменшити гонорари: “Більше однієї копійки за рядок статті постійним і заслуженим публіцистам газета платити не може. Поетам, кращим поетам, як от ви, поет-громадянин і поет-лірик, платитимуть за рядок півтори копійки.

За добру лірику можна буде дати і по дві копійки, особливо на Різдво, Великдень” (с.284). Поет протестує проти такої пропозиції, оскільки вже і так перебуває за межею бідності. “Шкода лише, що нашому поетові ні за що було сьогодні пообідати”, - лунає на початку п’єси вигук із залу у відповідь на патетичні вигуки Ївженка “Краса і сила!” на честь поета. “Знаєте, як хтось сказав: поет мусить бути або захопленим, або голодним”, - додає до цього дама із залу і свою репліку, ніби взяту із “Лексикону прописних істин” Флобера, куди він зібрав усю міщанську, провінційну дурість (с.286).

На незгоду поета з розміром гонорару Ївженко відповідає шаблоновими і цинічними фразами про “патріотизм” і “покликання поета”: “Вибачте... Але патріотизм вимагає жертв, жертв, пане поете. І ви, як людина, чуліша серцем від нас, легше це зрозумієте... Ви згадайте, хто з поетів не голодував. Голодував Сервантес, Франс, Гамсун... Така доля... Ти, обдарований гласом Божим, уже не думай про щось друге, крім свого високого призначення. Пане поете! Не мені б, простому смертному, говорити ці слова, а вам” (с.285).

Ображений поет та його прихильники залишають компанію Ївженка, який розцінює вчинок поета, як хуліганську витівку: “Дійсно, ненормальний. Ніякої пошани до чужої думки, до чужої хати. Іменно, в психіатричну лікарню... Ні, панове, важко працювати з українцями, важко. Індивідуалізм нас заїдає” (с.286).

Отже, бачимо, що зображений у п’єсах український митець не в ладу ні зі своєю музою, ні зі своїм народом, ні зі своїми колегами по творчості. Щоправда, до цього висновку слід додати, що п’єси за своєю спрямованістю є сатиричними, а одним із авторських прийомів є шаржування. Тому загальне уявлення про змалювання Олесем образів народу і митців слід будувати на аналізі усієї творчості нашого земляка, видатного поета і громадянина О.Олеся. А в даних п’єсах, які, до речі, так і не були надруковані Олесем – чи з огляду на їх художню недосконалість, чи, швидше, через їх “непатріотичність”, – автор виокремлює лише ті риси, які, згідно сатиричної спрямованості твору і законів жанру, повинні бути висміяні – і, відповідно, відправлені в минуле.

Слід зазначити, що ці три Олесевих п’єси не втратили своєї актуальності і до сьогодні, коли ми не так вже й рідко можемо спостерігати ті ж картини. Відомо, що історія повторюється, тільки перший раз у вигляді трагедії, а другий – у вигляді фарсу. А якщо першим був фарс (а саме його елементи можна знайти в аналізованих п’єсах Олеся), то повторення цих же ситуацій сьогодні можна розглядати лише як трагедію.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Олександр Олесь. Твори: В 2 т. / Упоряд., авт. приміт. Р.П.Радишевський. – К.,1990. –Т.2: (Драматичні твори. Проза. Переклади). Далі подаємо сторінку в тексті.
  2. Записки о Южной Руси / Изд. П.Кулиш. – СПб.,1856 / Перевидання – К.,1994.
  3. Липа Юрій. Призначення України. – Львів,1938 / Перевидання – Львів,1992.
  4. Ващенко Григорій. Виховання волі і характеру: Підручник для педагогів. – К.,1999.
  5. Маланюк Є. Лист до молодих // Маланюк Євген. Земна Мадонна: Вибране .– Братислава, 1991. – С.323-326.
  6. Олександр Олесь. Твори: В 2 т. - К.,1990. –Т.1: (Поезія).

Читайте также


Выбор читателей
up