Поезія Олександра Олеся
А.В. Недзвідський
Початок XX століття ознаменувався в українській літературі приходом нових письменницьких талантів. Сильний і оригінальний поетичний голос відразу ж дав себе відчути у віршах, підписаних ніжним і мрійним іменем – О. Олесь.
То був псевдонім Олександра Івановича Кандиби, який виступив в українській поезії напередодні революційних подій 1905 року. Порив і дерзання охоплювали молодого поета. «Коли б був я сокіл вільний, я б летів назустріч сонцю», писав він у вірші 1904 року, однак ця смілива мрія здавалась нездійсненною самому письменникові:
Та, на жаль свій, я людина,
І повинен я мовчати,
Не нагадувать про сонце
І спинять свій льот до нього.
Молодому поетові, що тягнувся до світла й радості, відчував відразу до огидної обивательщини, невистачало наполегливості і непохитності горьковського Сокола. В цьому полягала вся дальша життєва і мистецька трагедія Олександра Олеся, який став одним з визначних українських ліриків дожовтневого часу. Поет, рвучись на шлях боротьби, з великим болем не раз відчував, що сил для боротьби у нього невистачає. Заклик, пристрасний і щирий, залишався лише закликом, не поєднувався безпосередньо з дією.
І тебе під хмари кличу я з кімнати
Битись і боротись за красу мети,
І на льот орлячий руку подала ти –
Годі! я не можу й хати перейти.
В поезії Олеся виразно відбились суперечності, властиві тій «проміжній» соціальній верстві, до якої належав поет і яка, задихаючись в умовах соціального і особливо гостро нею сприйнятого національного гніту, не змогла пов'язати своїх змагань і прагнень з боротьбою пролетаріату.
Народився Олександр Олесь у 1878 році на Сумщині. Вчився спочатку в сільськогосподарській школі, а потім у Харківському ветеринарному інституті. Працював ветеринаром, а пізніше (з 1907 року), зосередившись на літературній роботу редагував «Літературно-науковий вісник».
Початок літературної діяльності Олеся, припадає на переддень і на самі роки першої російської революції. Поета захоплює хвиля революційних подій, і він кличе до бою Всіх, хто вчора був пригнічений, а зараз випростався, сподіваючись на краще майбутнє:
Доволі мовчати!
Глухі і німі
Раби закричали в ярмі,
Народ закричав мій: «До бою!
За землю, за волю!»
І в помсті сліпій
Кричу я: «За волю! на бій!»
(«Я більше не плачу», 1905)
Світлі, палаючі червоним багрянцем барви світанку, що мимоволі сприймався сучасниками і сприймається нами як світанок нового життя, опромінюють поезію Олеся 1905 року:
Ти з’являєшся, як ранок...
Там, на заході, ще ніч,
А на сході уже небо
Червоніє від проміння,
Блиску сонця золотого...
Як в чеканню б’ється серце!..
Пейзаж, тонким майстром якого Олесь себе виявив вже на самому початку творчості, органічно зливається з почуттями поета-громадянина, який прагне до визволення рідного краю.
В кращих віршах Олеся, оповитих диханням революції 1905 року, написаних під її безпосереднім впливом, дзвенять оркестрові звуки «Марсельєзи», палахкотить червоний прапор повсталого народу. Правда, кличі соціального і національного визволення не конкретизуються, але щире захоплення поета боротьбою проти всякого гніту – безперечне. Він не тільки славить сонце й ранок, що займається на обрії, не тільки кличе йти назустріч новому щастю, новому життю. Не даючи заколисати себе першими успіхами революційних боїв, поет бачить ворожі сили, що стоять на перешкоді революції і готуються до страшного стрибка, щоб задушити повсталий народ. Як вампірів затаврував Олесь ворогів революції:
Тихше, тихше: ходять звірі,
П’ють народну кров вампіри...
Нахиляйтесь,
Пригинайтесь:
Може, мимо пройдуть звірі...
Тихше... тихше...
Хто це дише?..
Тихше... тихше...
Це закликання до тиші, до покори й пасивності, до того, щоб «перечекати» і «пересидіти» (закликання, що так часто було на устах у випадкових попутників революції), відтворене в технічному відношенні блискуче. В шелестінні шиплячих виразно відчувається заколисуючий, умовляючий шепіт благонамірених мудрагелів. Та ось в рядки вірша зриваються і могутньо лунають зовсім інші заклики – не до покори, якою нічого не вдієш, а до сміливої й одчайдушної боротьби з вампірами:
Гей, до зброї! бийте в дзвони!
Будьте смілі, як дракони!
Всіх гукайте,
Всіх скликайте –
Хай гудуть, як громи, дзвони!..
Хто там ззаду? –
Кулю гаду!
Хто там ззаду?
Боляче переживає Олесь прощання з світлими надіями, породженими революцією 1905 року і розвіяними наступом чорної реакції. Цей настрій чудово відтворено в поетичному образі айстр, які розцвіли опівночі в саду й чекали рожевого ранку, мріючи про трави шовкові і сонячні дні, про вічну весну...
А ранок стрічав їх холодним дощем,
І плакав десь вітер в саду за кущем...
І вгледіли айстри, що вколо – тюрма...
Квіти загинули, «і тут, як на сміх, засяяло сонце над трупами їх!..»
Цей вірш був покладений на музику М. Лисенком, який жадібно прислухався до всього найкращого, що створювали українські поети в революційний час, і на протязі багатьох років не було такого великого концерту української музики й слова, на якому б не виконувались «Айстри» Олеся-Лисенка.
Жертвам визвольної боротьби, безсмертним її героям поет проспівав реквієм у «Жалібній пісні».
Зв’язані своїми настроями і образами з революційними піснями епохи, вірші Олеся, присвячені темі народної боротьби за волю, і самі ставали піснями революційного народу.
Шаленість реакції не спантеличує поета, не лякає його. Він не звертає з благородного шляху боротьби, а, навпаки, кидає ворогові грізний виклик («Ми не кинемо зброї своєї», 1906), виклик, що продовжував звучати з великою силою і в дальші роки реакції, вселяючи віру в серця всіх, хто продовжує боротьбу, але часом слабне духом, розтривожений гіркотою поразок:
Ми не зложим червоного стягу...
Кров червона із нас пролилась...
Власну кров ми ворожою змиєм, –
Гострі коси залізні у нас!
Продовження боротьби стверджувалось поетом як непорушний, священний обов’язок перед пам’яттю тих, хто впав смертю хоробрих під червоним прапором революції:
Ми не кинем боротись за волю:
Наші браття упали в борні,
їхня кров ще гаряча на ранах,
їхні рани горять ще в огні.
Ніде в цих та інших кращих віршах Олеся, написаних у 1905-1907 роках, не проявляється відокремлення національних завдань боротьби українського народу, а тим більше – протиставлення їх загальній боротьбі широких народних мас проти самодержавного всеросійського гніту. Відчуття гіркоти того національного гніту, який терпів український народ, викликало в цей час у поета тільки посилення справедливого гніву й ненависті до гнобителів. Вірші Олеся цього періоду лунали в унісон з революційною поезією робітничих поетів А. Шабленка і Т. Романченко. Щоправда, в Олеся не було ані такого чіткого уявлення про рушійні сили революції, як у пролетарських поетів, ані тієї широти й непохитності демократичних поглядів, що мали Франко і Леся Українка. Але разом з тим невірно було б думати, що в роки реакції Олесь розлучився з своїми захопленнями часу революційного піднесення і що його поезію опанував морок занепадництва.
З цілком зрозумілим болем сприймає і відтворює поет страшне лихоліття реакції з її безнастанними вбивствами, катуваннями, арештами:
Щоденно ворони летять,
Щоденно ворони кричать:
«Там спалили,
Там убили,
Там піймали,
Там забрали,
Посадили,
Осліпили,
І згноїли...
Кра-кра-кра...»
Це зловісне вороняче каркання – символ шаленіючої реакції, лютування реакційних сил викликає в Олеся прокляття і розпач. Найбільше хвилює поета примирення, рабська мовчанка своїх сучасників, може, навіть і тих, що вчора здавались самовідданими борцями:
Прокляття, розпач і ганьба!
Усю пройшов я Україну,
І сам не знаю, де спочину
І де не стріну я раба.
Олесь щиро сумує з приводу недостатньої, як йому здається, революційності народу, що являється йому в образі підтятого орла:
Чому ж ти, орле мій, з орлами не літаєш,
А крила веслами волочиш по землі?!
Чому ж ти, лицар мій, на герць не виступаєш,
А вітром жалібно голосиш на ріллі?!
Подолавши гіркоту тяжкого відступу, народ під керівництвом партії більшовиків перегрупував свої ряди і вийшов знов на боротьбу. Олександр Олесь, не зв’язавши себе організаційно та ідейно з новим піднесенням визвольного руху, не побачив тих сил, які стали на його чолі, не пішов разом з ними. В роки реакції найбільше хвилює Олеся національний гніт і він віддає перевагу темам національного визволення перед темами соціальними. В «московську» мову панів, які весело проводять травневий день, раптом вривається скорботна «пісня України», що ллється десь за панським садком.
То, може, наймичка-селянка,
Крізь тин набачившись панів,
Пішла і пісню заспівала
І душу втілила у спів.
Поетові здається, що пісня селянки – це ридання і розпука зруйнованого краю, до потреб якого буржуазно-поміщицька Росія не хоче прислухатись: «Довго наймичка тужила... та заспівали щось пани, і їхня пісня заглушила кривавий плач старовини». В такому надривно-трагічному плані щоразу постає в Олеся пригнічена в ті часи Україна.
Що ж до «національних емоцій», то в умовах тогочасного гніту вони цілком природно виникали як певна протидія цілковитому занедбанню прав багатомільйонного народу. Під цим впливом Олесь створив немало прекрасних поезій. З великою любов’ю до української мови написав поет у 1907 році, зокрема, знаменитий вірш «О, слово рідне!», гідний того, щоб стати хрестоматійним, яким він був у 20-х роках:
О, слово рідне! орле скутий!
Чужинцям кинуте на сміх!
Співочий грім батьків моїх,
Дітьми безпам’ятно забутий.
О, слово рідне! Шум дерев,
Музика зор блакитнооких,
Шовковий спів степів широких,
Дніпра між ними левій рев...
О, слово! будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним.
Образ слова як меча у цьому вірші веде свій родовід від Лесі Українки, від її мрії про те, щоб слово стало крицею, мечем двусічним, який стина ворожі голови з плеч. Проте чимдалі поетичне слово Олеся втрачає цю гостроту бойового меча.
Олесь – один з кращих українських ліриків, який проникливо писав і про любов, і про природу. В його підході до цих тем не було нічого спільного з принципами розробки їх декадентами. В кращих ліричних віршах він писав про земну любов і земну природу, не тікаючи ані у світ еротичних потворностей, ані у світ захмарних красивостей. Поет захоплює читача насамперед чистотою, чарівною весняною свіжістю оспівуваного кохання, яке розквітає в якійсь особливій гармонії з життям природи. Образ коханої наче зливається в одне з зоряною, замріяною ніччю:
О, не дивуйсь, що ніч така блакитна...
Що вийдеш ти, то знала ніч оця, –
І через се вона така привітна,
Ясна і ніжна без кінця...
Ніч квітчає чоло коханої найпахучішими квітами, плете з них вінки, розливає мерехтливе срібло своїх зірок.
І тільки ти в кімнату підеш з ганку,
Погасне тихо й журно свято скрізь,
А хмарна ніч проплаче аж до ранку
Дощем рясним невтішних сліз...
Про таке ж чисте і ніжне кохання говориться у віршах «Казка ночі», «Ти зовсім мене не кохала», «Стань, дівчино, стань!», «Ніжніша від ночі, миліша від ранку» та багатьох інших.
Л-ра: Література в школі. – 1958. – № 3. – С. 18-26.
Твори
Критика
